Select Page

Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers 2
Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers 2
Freedom Heart Ukraine
Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers

“…Боже, крила, силу дай Петру…”

Sep 27, 2016 | Newpathway, Featured, Arts & Culture

Олександр Панченко для Нового Шляху, Полтавщина.

У липні 1691 року на землях історичної Полтавщини народився останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський. Це, мабуть, єдиний український діяч, який канонізований обома гілками сучасного українського православ’я – Київським Патріархатом як Петро Багатостраждальний у 2008 році та митрополією московської церкви у 2015 році, як праведний Петро Калнишевський.

У відомій кобзарській думі про Петра Калнишевського співається:

“…Боже! Як на Україну хочеться,
Впасти в ноги сивому Дніпру,
Січчю возродитися на Хортиці –
Боже, крила, силу дай Петру!..”

У цьогорічному липні хочеться згадати й іншого Петра, який побачив світ 2 липня 1946 року, через 255 років після народження свого знаменитого тезки отамана Петра Калнишевського, який є отаманом вільних козаків, але вже у далекій Австралії. Це – бандурист і композитор Петро Федорович Деряжний, який народився через рік по закінченню останньої світової війни у родині Федора Деряжного, уродженця містечка Нові Санжари, що на тій же благословенній Полтавщині. Батько Петра, будучи 16-річним юнаком, вперше побачив бандуру в руках молодого сліпого кобзаря та не маючи грошей купити інструмент, заходився зробити подібну бандуру власними руками. Однак лише через 10 років після початку свого захоплення кобзарством йому вдалося виготовити свою першу бандуру, тоді Федір Деряжний почав учитися грати зі слуху, а також переслухував старі платівки у свого дідуся. Під час великого українського Голоду на початку 1930-их років він їздив велосипедом аж до Білорусі, де виступав зі своєю бандурою, щоб на зібрані пожертви купити хліб й врятувати родичів від страшного Голодомору, що тоді нищив українське селянство.

Інший український кобзар Єгор Хомич Мовчан, який також багато знав про жахіття Голодомору, згадував: “Біда мені була з цією думою у Харкові на базарі. Як заграв її, то мене якийсь агент ухопив за руку і почав тягти в міліцію. Спасибі, люди відбили. Хтось видер мене з його рук і швидко потяг з базару у город. Потім співав по селах у хатах, там свої, не видадуть. Плакали жінки, слухаючи думу, бо в ній свята правда”.

Ось його, кобзаря Єгора Мовчана, дума про Великий Голод:

“…В тридцять третьому году
Їли люди лободу,
Пухли люди із голоду —
Помирали на ходу.
Отощали усі люди,
Падали як мухи,
Кропивою-лободою
Не наповниш брюха…
Гей, гей! — не наповниш брюха…
Хліб качали-вимітали —
Весь народ сумує,
А “великий голова”
Мовби і не чує…”

…Батько ж Петра Деряжного Федір у Західній Німеччині виступав з бандурою на концертах перед українцями, що рятуючись від большевицької тиранії, також опинилися в таборах для переміщених осіб. Під час кількарічного періоду свого життя у таборах для переміщених осіб DP на території Західної Німеччини, чекаючи прийняття іммігрувати до Австралії, пан Федір об’єднався з кількома іншими майстрами музичних інструментів, щоб зробити різні типи струнних інструментів, включаючи цимбали, бандури, гітари, домри й мандоліни. Там він познайомився з іншим моїм земляком бандуристом Григорієм Бажулем, який народився у Полтаві 22 січня 1906 року. Принагідно згадати, що пізніше якраз Григорій Бажул з Федором Деряжним й стали основоположниками знаменитої Школи гри на бандурі в австралійському місті Сіднеї. Там, на чужині, Г.Бажул разом з дружиною, як і родина Деряжних, стали меценатами Рідного шкільництва. Це якраз Григорій Бажул, Федір Деряжний, а згодом і наш ювіляр Петро Деряжний, разом з іншими українським патріотами закликали активно інформувати Захід про стан життя в Україні та про неймовірні утиски, що їх терпів тоді наш народ.

Федір же Деряжний у 1945 році одружився з Марією, яка до заміжжя мала прізвище Полікарпова, а вже наступного року народився у них спільний син Петро, тепер – визначний бандурист та громадський діяч в Австралії, який щойно відсвяткував своє 70-річчя, а в середині позаминулого року відвідав батьківські полтавські терени, які понад століття тому дали життя його не менш знаменитому батькові. До слова, – 1950 року родина Деряжних на кораблі “Goya” з незначними пожитками та двома бандурами прибула до Австралії. Однак, доскіпливі австралійські митники сконфіскували другу бандуру Ф.Деряжного. Після перебування у таборах Бонеґілля та Нелсон Бай пан Федір з родиною поселився в Ньюкаслі. Заохочений дружиною Марією, пан Федір розпочав виготовляти свої знамениті бандури вже із австралійських порід дерев для потреб українських бандуристів у Мельбурні, для Григорія Бажула у Сіднеї, як також для інших виконавців в країнах поселення. Заходами ж Ніни Денисенко його власну бандуру, яку привіз з Німеччини, купив австралійський уряд та поставив у відділі музичних інструментів у Технологічному музеї Сіднею. У 1950-тих роках на українських імпрезах та акаде¬міях маестро Федір Деряжний часто виступав зі своєю бандурою та виконував власні композиції “Круча” та “Гомоніла Україна”, також наш земляк захоплювався поезією. Від 1966 року він почав працювати над бандурою нового типу, на якій поставив цілком пряму “обичайку”. Цим новим типом бандури та виконанням на ній пісні “Ой Морозе, Морозенко” Федір Деряжний заохотив свого сина Петра до пісні й бандури. З часом почала грати також й донька Ліда і вже 1971 року тріо бандуристів Деряжних виступило на Ньюкастельському телебаченні в ході проведення концерту, присвяченому 20-літтю поселення в Австралії еміґрантів з Європи.

Я вже писав раніше, що 2013 року українські бандуристи Ніла та Петро Деряжний, нинішній ювіляр, із Сіднею відвідали північну Полтавщину, як тоді збентежила нас до глибини душі чудова гра цих видатних бандуристів українського роду при вшануванні нашого земляка леґендарного командира Кінного полку Чорних Запорожців св.пам. полковника Петра Гавриловича Дяченка, як щиро раділи та сердечно сприйняли мешканці з села Березова Лука Гадяцького району на Полтавщині та гості цього заходу виконання козацьких пісень Нілою та Петром. Було просто неймовірно. Тоді мені подумалось: а живе таки українська душа й у нашій, в полтавській глибинці. Петрові ж та Нілі Деряжним аплодували дорослі й діти, а з-поміж них і моя маленька доня Марійка Панченко. Ми тоді всі дякували дорогим нашим землякам-українцям з далекої Австралії. Й натепер ми не забуваємо їх обох і їхню направду зворушливу й професійну гру на своїх прекрасних бандурах, творцем особливої конструкції яких був незабутній український патріот, уродженець полтавського містечка Нові Санжари Федір Деряжний.

Прикметно, що Петро Федорович Деряжний позаминулий день свого народження, що припав на початок липня, тоді відсвяткував разом зі свою співтоваришкою долі та дружиною Нілою, також українкою, з дому – Бабченко, батько якої Григорій Іванович походить із північних районів Слобожанщини, – у колі своїх земляків-полтавців. Ми тоді говорили, як вже тепер далекого 1968 року в Сіднеї, йдучи непростим творчим шляхом свого тата Федора Деряжного, пан Петро став членом Ансамблю Бандуристів імені Гната Хоткевича, керівником якого був згаданий мною у цьому дописі уродженець Полтави бандурист Григорій Бажул.

Продовження у наступному числі

Share on Social Media

Announcement
Pace Law Firm
2/10 Years of War

Events will be approved within 2 business days after submission. Please contact us if you have any questions.

Manage Subsctiption

Check your subscription status, expiry dates, billing and shipping address, and more in your subscription account.