Новий Шлях.
Коли ця стаття буде надрукована, благодійні зустрічі «Незламний Цвіт», які фонд «УКС допомагає Україні» провів у чотирьох містах Онтаріо, вже завершаться. Поранені українські воїни Вадим Зябліцев та Ігор Шолтис, а також волонтер Юрій Ліпар, вже вібудуть до України. Зустрічі зібрали більше ніж 700 людей, сума зібраних пожертв склала більше ніж CAD $30,000, що перевершило сподівання організаторів. Усі ці кошти будуть передані пораненим, які лікуються у Львівському військовому шпиталі. Тим, хто не зміг побувати на цих зустрічах, побачити відео про поранених українських бійців і почути їх оповідання, Новий Шлях пропонує подробиці, які навряд чи можуть залишити бадуйжим.
І Вадим Зябліцев, і Ігор Шолтис брали участь у Революції Гідности, і пішли на війну добровольцями. Вражає їх вік – Ігорю лише 20 років, до Революції він ще навчався у школі і приїхав на Майдан, перервавши навчання у польському університеті. Вадим – старший, йому «аж» 25 і до війни він встиг почати трудову кар’єру. Рон Когут під час запису програми «Stay Ukrainian My Friends» для ТБ КОНТАКТ задав питання, яке може виникнути у кожного, – як родини та друзі поставились до рішення таких молодих хлопців йти на війну? Відповіді не здивували – ставлення рідних було негативним. Вадим Зябліцев розповів, що його мати переживала і не хотіла, щоб він ішов служити, тому він до останнього моменту приховував це від неї. Хоч Ігор Шолтис і брав участь у Майдані разом з батьком, батько разом з мамою відмовляли його йти на війну, «їм дуже важко це було перенести».
Але величезна кількість молодих українців, як і багато разів в історії, у відповідь на російський напад стали зі зброєю в руках на оборону Батьківщини. На два тижні раніше за Ігоря Шолтиса його 18-річний друг так само вступив до добровольчого батальйону, і так само воював на одній з найважчих ділянок нинішної війни, у Пісках під Донецьком. Коли Вадим Зябліцев отримав важкі поранення, його найкращий друг вирішив помститися за Вадима і пішов служити у військо.
Велика частка допомоги на лікування поранених бійців вже довгий час лягає на плечі волонтерів, у тому числі і канадських українців. Ми спитали хлопців, як держава виконує свою місію з допомоги пораненим і учасникам АТО. Вадим отримав статус учасника бойових дій та інвалідність, але, як каже він, «це мені коштувало трошечки походити по різних кабінетах і посперечатися з ними, що я дійсно служив, а не просто погуляв. Враження від спілкування з чиновниками дуже погане – вони до нас не відносяться з тим ентузіазмом, з яким ми відносилися, коли йшли воювати в кросівках і простих штанах без будь-якої допомоги зі сторони держави. Нам допомагали волонтери, які збирали кошти, громади з різних країн висилали нам військову форму чи обладнання. А коли вже повернувся після служби, дуже важко багато чого досягти».
Проте Вадим схвально відгукується про міську владу Бердичева, яка згідно закону виділила йому наділ землі під забудову, буквально за тиждень до його виїзду до Канади: «ще мають виділити ділянку землі для сільськогосподарського обробітку. Але на даний момент поки що не знайшли, де його виділити, тому що міська влада хоче дати його у місці, щоби мені туди було зручно діставатися і щоби та ділянка не була далеко від мого місця проживання. Вони хочуть зробити це культурно і нормально, і на рахунок цього до міської влади в мене немає жодних питань чи заперечень».
Ігор Шолтис як член незалежного Батальйона ОУН поки що не отримав статусу учасника АТО та усіх відповідних пільг. Він розповідає, що Батальйон зараз звертається до органів місцевого самоврядування у Західній Україні, аби там добровольцям надали пільги, і буде цю ініціативу розповсюджувати на всі області України. Він каже, що, попри відсутність офіційного статусу «військові шпиталі пішли нам назустріч. Попри те, що ми як незалежні добровольці не маємо документації, вони нас лікують, Дніпровський та Одеський військові шпиталі подбали про те, щоб мені не ампутували ногу, тому що загроза ампутації була дуже велика, і лікарям, які пішли, можливо, проти якихось-там правил – їм дуже велика вдячність, бо вони врятували моє життя». Ігор каже, що серед бійців є «теорії на рахунок того, що ветеранам, які походять з сільської місцевості, легше отримати статус учасника АТО, тому що на тих територіях легше дати землю».
Ми спитали цих молодих хлопців-героїв, яких скалічив ворог, як вони ставляться до думок, які часом лунають в Україні, що цю війну вести не варто. Подамо прямі тексти відповідей. Вадим Зябліцев: «Я не погоджуюсь з цим повністю, тому що це не ми прийшли на землю окупанта, а він прийшов на нашу землю і ми зобов’язані боронити нашу землю, нашу країну, як би ми того не хотіли. Ми маємо відстоювати територіальну цілісність України згідно Конституції України та навіть згідно релігійного права».
Ігор Шолтис: «Мені багато хто це говорив і найгірше те, що я це чув від нечужих для себе людей. Але я всім говорив коротко, що во ім’я наших предків, які поклали свої голови за Незалежність Батьківщини, за нашу мову, – було б у мене 100 життів і одна війна – я б усі 100 життів поклав за Батьківщину».
Share on Social Media
