Юрій Левикін для Нового Шляху, Київ.
Чим далі, тим ясніше визріває думка, що Україна разом з своїми друзями за кордоном попала у пастку, описану Дугласом Нортом. В перехідних – від обмеженого до відкритого доступу – суспільствах інститути відкритого суспільства діють зовсім не так, як у сталих суспільствах з відкритим доступом. Якщо для загалу стоїть вибір між новими прогресивними законами і панівними традиціями й звичаями, то діяти будуть традиції й звичаї.
Більше 300 років бездержавного існування українського народу обумовило слабкість національної еліти. Ми звично не довіряємо владі. Майже 55% довіри Петру Порошенку на виборах президента за дуже короткий час обертаються майже мінусовими показниками. Тріумфальний початок Ющенка закінчився 5-відсотковим провалом на других виборах. Багато в чому люди, які числять себе елітою, самі дають привід для подібних перетворень. Вони виростали в Радянському Союзі, де все було визначене «єдино правильним вченням». Відома теза «жити у суспільстві і бути вільним від цього суспільства неможливо» дається взнаки. Ми можемо міркувати про потрібність технократів в уряді, але не хочемо визнати, що президент у нас є технократом. І керує державою він саме як технократ: він ставить завдання, він оточує себе – на його думку – кваліфікованими виконавцями, а вони знаходять співробітників «на ринку праці» з тої якості людей, які є з усіма вадами, притаманними суспільству.
Другою дієвою особою процесу формування держави є народ, який за логікою державотворення має гуртуватися у самоврядні місцеві громади і організовувати власне життя. Якщо самим домовитися не виходить – винаймати спеціалістів-чиновників, які би служили громаді.
Таким чином, зверху – від еліти, і знизу – від громад мала би творитися держава, в якій зручно і комфортно жити усім. Але… Так виглядає, що творення держави зверху у нас чим далі набирає рис імітації. Вибори відбуваються, парламент працює, приймає закони, правоохоронні органи когось ловлять на гарячому, при обшуках знаходять міфологічні суми грошей, а потім все тишком-нишком розсмоктується. Затримані виходять з-під слідства, знову кандидують на виборах, деякі обираються депутатами. Кругообіг звичних облич продовжується.
Так само і друга частина державотворчого процесу буксує. Так, запущено процес формування територіальних громад, їм обіцяно відповідні ресурси для виконання розширених функцій. Але чи створені умови для конкуренції у тих громадах? Від початку Незалежності України відбувався процес переміщення усіх активних людей до Києва, до центру. Одною з причин була та, що людина, яка увійшла в конфлікт з містечковим середовищем і вирізнилася з нього, не мала шансу доказати власну правоту. На рівні району був один начальник, один прокурор, один головний міліціонер і начальник податкової інспекції. Як правило, усі вони є чи кумами, чи свояками, чи знаходяться в дуже добрих стосунках. І лише у центрі існувала конкуренція різних установ, де людина могла добитися хоч якихось змін для себе. Відтак зараз в Україні дійсно відбувається де-централізація, себто опускання владних повноважень на нижчі рівні все ще єдиної владної вертикалі замість розвитку місцевого самоврядування. В центрі складно знайти людей, які би розуміли, що вони мусять служити інтересам держави, а на місцях знайти людей, які готові піднятися над власними приватними інтересами на користь громади – стократ важче.
За останні відбулося кілька подій, що дають поживу для міркувань. У Верховній Раді відбулися парламентські слухання про стан і майбутнє професійної освіти. Говорили багато і головним досягненням визначили те, що в непевні часи зберегли саму систему – себто приміщення, наявний склад викладачів. А далі дуже прогнозовано рекомендували «підвищити, розвивати, досягати успіхів».
На комітеті з освіти і науки Верховної Ради слухали доповідь Міністерства освіти і науки про необхідність підвищувати рівень викладання фізики у загальноосвітній школі. Знову таки, чому лише фізики, немовби з усіма дисциплінами STEM у нас все в порядку і лише фізика кульгає, і, по-друге, уся розмова звелася до підвищення кількості годин вивчення фізики. У рішення попала тільки рекомендація додати грошей у бюджеті на закупівлю обладнання для кабінетів фізики в школах.
Давня проблема України – неготовність визначати і конструювати власне майбутнє. Коли слухаєш наших можновладців, дуже часто виникає враження, що в Євросоюз ми прагнемо лише за тим, щоби не визначатися самим. Там нам розкажуть, як треба жити і дадуть рекомендації, що робити, і, бажано, щоби ще й грішми допомогли. Себто, з-під російського впливу ми повільно, але невпинно вислизаємо. Для чого? Щоби так само невмолимо знайти інший вплив?
Тут виникає ще одна небезпека для Українського проекту. І полягає вона у нашій славній революційності. Зміни дуже потрібні. Але це мають бути зміни до нового. Російська агресія на Донбасі і окупація Криму спрямована на консервацію радянського минулого. Це ностальгія за тою ковбасою по 2,20, але без згадки, що ковбасу в магазин привозили двічі на тиждень і стояти у черзі за нею треба було годинами. Проти цього в Україні піднялися добровольці й волонтери. Слава їм і велика подяка. Але уявлення про омріяну Україну у них є дзеркально протилежними радянським і теж семидесятирічної давності. А найбільш небезпечним явищем є проекція ненависті на внутрішньоукраїнські справи. Несприйняття і відкидання замість діалогу. Ми маємо уникнути небезпеки того, що п’єдестали, які мурують собі сьогоднішні герої, так само невдовзі будуть хитатися, бо збудовані вони на занадто романтичних уявленнях. А від ідеалізму до садизму не так вже й далеко.
Україні потрібний чесний і відвертий діалог. Не кидання один в одного нечистотами, як напередодні Маршу рівності, що відбувся у минулу неділю, а намагання висловити свою думку, вислухати опонента і знайти те, що об’єднує, та компроміси у тому, що роз’єднує.
Share on Social Media
