Нестандартний погляд на корупційний скандал в українській владі

0
318
Міністр економічного розвитку і торгівлі України Айварас Абромавичуса. Світлина: zn.ua

З приводу відставки Міністра економічного розвитку і торгівлі України Айвараса Абромавичуса за кілька днів сказано стільки, що стає нудно від думки сказати на цю тему ще щось. Але насправді сказано поки що далеко не все. Задля уникнення непорозумінь, треба зразу зазначити, що позиція Нового Шляху співпадає з позицією більшої (як виглядає) частини демократичної української громадськості – пан Абромавичус не повинен іти у відставку, а піти мають саме ті, кого він звинуватив у корупції, включно з керівництвом уряду.

Україна ніколи не позбудеться корупції, поки усі міністри не почнуть при виконанні службових обов’язків і взагалі у присутності інших людей, навіть купуючи молоко у супермаркеті, розмовляти виключно українською мовою (якої пан Абромавичус, який живе в Україні вже сім років, чомусь постійно уникає). Ця думка може здатися дивною і може викликати сказ у деяких українських блоґерів, оскільки вона ідеально вписується у концепцію так званого “вишиватництва”, або вигаданої ідеології, що, начебто, віддає перевагу національного моменту над реформами та іншими важливими речами. Мовляв, яка різниця, якою мовою говорить реформатор, аби проводив реформи.

Цікаво, як можуть пояснити прихильники такого підходу той факт, що українські футболісти Андрій Шевченко, Дмитро Чигринський та Євген Коноплянка мусили вчити італійську та іспанську мови, коли починали грати, відповідно, за “Мілан”, “Барселону” та “Севілью”? У них були перекладачі з російської і на свої зарплати вони могли наймати тих перекладачів хоч протягом 100 років. В Україні, наприклад, жоден футбольний тренер з “далекого зарубіжжя” ніколи не вважав за необхідне публічно спілкуватися навіть російською (не кажучи про українську) – Мірча Луческу в Україні вже 12 років і досі дає інтерв’ю майже завжди румунською (хоч і володіє російською).

А от справжні лідери європейського футболу вимагають, щоби іноземні футболісти і тренери розмовляли саме мовою країни-господаря. Ті лідери футболу мабуть теж вишиватники, або які італійський та іспанський терміни можна для них вигадати.

Може саме тому Шахтар чи Динамо Київ так досі і не перемогли у Лізі Чемпіонів, а Україна досі не може виборсатися з корупційного і зрадницького болота? Тому що неповага до рідної мови – це одна з ознак недосконалості держави, неефективності економіки, незрілості суспільства, в якому не з’явиться такий футбольний клуб як “Мілан”, що може перемогти у європейській лізі сім разів.

Звичайно ж, справа не у тому, щоби посадити в урядові крісла україномовних грабіжників у вишиванках. А у тому, щоби уся атмосфера в країні вимагала від недавніх імміґрантів використання української мови у публічному просторі. Така атмосфера була би проявом самоповаги населення, без якої жодні реформи також неможливі. Згадаймо приклад Луческу. Навіть якщо вважати рідною мовою російську – так у Луческу і російською не вимагають спілкуватися. Просто не вистачає самоповаги.

Тут також постає питання вибору мови – чи терпіти і надалі ганебне становище української в Україні і таким чином винести їй смертний вирок? Відповідь для усіх людей доброї волі тут має бути очевидною. Тоді іншого варіанту немає. Україні треба самій переходити на українську мову і вимагати того ж від вчорашніх литовців, грузинів чи росіян.

Крім того, це питання делікатності кожного імміґранта. Міністри за визначенням мають бути досить розумними, щоби опанувати українську мову, тим більше за сім років. У футболістів для цього розуму вистачає. Треба лише трохи більше поважати країну проживання.

NO COMMENTS