Олександр Панченко для Нового Шляху, Полтавщина.
Вояк, юрист, українець –патріот, – він би зробив ще дуже багато для української справи. Не судилося…
Щось трохи потаємне й дещо глибинне змусило мене через багато років написати цю згадку про Володимира Дерев’янка – сина вихідця із села Тетилівці, що на львівській Бродівщині, Петра Григоровича Дерев’янка та уродженої у Хомутці коло Миргорода Люби Василівни з дому Павленко. Я не знав близько українця-патріота Володимира Дерев’янка, який народився 20 травня 1946 року в родині українських біженців, хоча й неодноразово бачив його. Добре пам’ятаю зовнішність та прізвище, яке часто звучало на перших зборах Світового Конґресу Українських Юристів (які проходили у першій половині 1990-их років в материковій Україні), делеґатом яких був також і я – Олександр Панченко, адвокат з міста Лохвиці на Полтавщині. Який же швидкоплинний час, міркую я собі, і як дуже давно (чи зовсім недавно) це було, а вже промайнуло понад 20 років… Не знаю, чи хтось інший, крім його близької родини, ще згадав про правдивого й щирого українського патріота, вірного та відданого сина своєї праматері України Володимира Дерев’янка?!
Св. пам. Володимир Дерев’янка народився в лікарні Святої Марії в місті Бонні (Німеччина) у батьків Люби і Петра, двох українських втікачів від радянської тиранії з обох боків Дніпра, які були одружені 10 червня 1945 року в таборі міста Бонн-Дуісдорф відразу по закінченню Другої світової війни в Європі. До Австралії Володимир прибув з матір’ю 16 квітня 1949 року кораблем “СС Дандалк Бей”, його ж батько Петро Григорович прибув до Австралії на кораблі “СС Свалбард” трохи пізніше, 20 вересня 1948 року. Після короткого перебування в Блейкгурсті родина Дерев’янків переселилась до Меррилендс (Західній Сідней), де Володимир прожив дитинство і був одним з перших школярів у щойно побудованій середній школі. Мені, на жаль, не вдалося знайти ширших відомостей про життя й діяльність Володимира Дерев’янка, однак згідно енциклопедичного довідника “Українці Австралії” (2001), редакторами якого були Володимир та Марко Шумські, відомо, що вже з ранніх років Володимир був поважним юнаком, допомагав своїм батькам, які пережили дуже тяжкі воєнні часи в Європі. На початках їх зустріло нелегке життя в Австралії, без належного знання англійської мови для розв’язання багатьох складних проблем в австралійській бюрократії і культурі, саме тоді, коли батьки у перших роках поборювали довгі години фізичної праці, живучи в соціальній ізоляції та економічних труднощах. Володимир усвідомлював труднощі життя його родини і зайняв місце її дорослого опікуна. Він був також і політично свідомим – юнак часто дискутував у школі на політичні теми. Тому не дивно, що пізніше він займався питаннями Конституції України, зокрема щодо рівноправності суспільства, а згодом, як юрист, брав активну участь у змаганні за права українського народу.
Однак його студії економіки в Сіднейському Університеті були перервані війною. Володимир був покликаний до війська 16 квітня 1967 року, після військового вишколу в Австралії 16 лютого 1968 року висланий у В’єтнам на передову лінію, був під постійним обстрілом ворога, його батальйон брав участь у багатьох боях. Це були тяжкі бої у першій половині 1968 року. Володимир переживав небезпеку війни 12 місяців у страшних умовах джунґлів: захворювання, безсонні ночі, комарі, п’явки, вогкість, болото і багно. Відомо, що плоскостопість Володимира завдавала його ногам постійні болі. Він воював як розвідник і кулеметник. На патрулях в джунґлях йому доводилося нести на плечах 30 кілограмів військового обладнання. Його батальйон був навіть помилково атакований американськими бомбами. Після двох років військової служби, включно з 13-місячною фронтовою, Володимир був відзначений двома медалями в’єтнамської війни та нагороджений медаллю за активну службу у В’єтнамі.
По поверненню у 1970 році він записався на юридичний факультет Сіднейського Університету. Володимир отримав диплом юриста у 1975 року (Bachelor of Law LLB), був прийнятий у Найвищий Суд Нового Південного Велсу і Верховний Суд в Австралії. Був одружений з Беверлі Сміт 26 квітня 1975 року. Рік пізніше вони перенеслись до Інверелл, де Володимир почав працювати юристом і де народилися два сини: у 1978 році – Микола, а у 1979 році – Стефан. Від 1980 року Володимир Дерев’янка почав працювати юристом у Порт Кембля, завжди активно співпрацюючи з українською громадою і Рідною Школою у Воллонґонзі, де навчались його два сини.
Принагідно слід згадати, що у Воллонґонзі ще 22 травня 1950 року було зорганізовано “Культурно-Освітнє Товариство”, завданням якого було придбання і розповсюдження української літератури, наступного року відбулися установчі збори товариства “Українська громада НПВ в Тіполі”, а згодом (1953) – створено Українську Громаду у Воллонґонзі, до управи якої ввійшли інж. Зенон Новосільський (голова), Володимир Чиж (Заступник голови), як також – Семен Сидлярчук, Михайло Олендер, Олекса Гаврилів, Матвій Мандзій і Йосиф Сторожук, згодом головою громади було обрано Івана Барана. Через два десятки років, 15 червня 1970 року було створено “Українсько–Австралійський Товариський Клюб”, до якого вписували членів М. Олендер, М. Ткачук та В. Сеньков. Останнім часом до складу управи Української Громади у Воллонґонзі входили – Михайло Олендер, Лев Богацький, Петро Горох, Степан Вудмазка, Миколай Лехмінка, Стефанія Карачевська, о. Богдан Томашек.
Володимир Дерев’янка був основоположником українсько-австралійської спілки юристів Австралії і її головою, репрезентуючи Українських Юристів Австралії на Світовому Конґресі Українських Юристів в Україні в 1992 у вже Незалежній Україні. Завданням було заснувати і затвердити нову справедливу леґальну систему в Україні. Сидячи поруч із тодішнім Президентом Леонідом Кравчуком у Президії, Володимир у своїй промові підтримав боротьбу за нову леґальну систему України щодо української діаспори в Австралії. “…Володимир був особою з мрією і як протагоніст змагався, поки мета була осягнена. З відданістю до всіх українських справ – чи то конституційних чи виборчих – він інформував українську діаспору у бюлетені “Стоп прес”, який видавав, будучи головою Спілки Українських Юристів Австралії, що постала з його особистої ініціативи. І він, як юрист, поставив цю організацію на міжнародній рівень. Володимир добровільно працював леґальним дорадником у різних організаціях, був членом дирекції ФУСА та її скарбником, жертвував багато часу для тих, хто потребував його поради. Увесь час був у контакті з ветеранами в’єтнамської війни і був їхнім правним дорадником.
При кінці року 1997 лікарі випадково знайшли рак печінки і Володимир Дерев’янка помер 21 березня 1998 року. Похоронна Служба була відправлена в церкві Святого Володимира у Воллонґонзі, був похований на цвинтарі м. Джамберу, де над могилою пролунала остання мелодія військової труби. 12 вересня 1998 року ім’я та прізвище бл. п. Володимира Дерев’янка було додане до почесного списку кол. Іллаварра ветеранів в’єтнамської війни коло морської пристані м. Воллонґонґ…”, – читаємо в енциклопедії.
Володимир Дерев’янка відійшов у Вічність у розквіті свого життя, він був вдячний, що мав можливість прожити своє коротке життя в оточенні своєї улюбленої родини і щирих друзів, знайомих та незнайомих шанувальників, приятелів, друзів та земляків із далекої Полтавщини, що колись давно дала життя його матері Любі.
Відомо, що мати Володимира Дерев’янка пані Люба з дому Павленко народилася понад 90 років тому у мальовничому селі Хомутці, що розташоване відразу на двох звивистих річках Хоролі та Хомутці, та створених ними старицях й озерцях, недалеко від полкового міста Миргорода у селянській родині Василя Яковича Павленка і Марії з дому Іващенко. Маленькою дівчинкою Люба з родиною пережила Голодомор 1932-1933 років, який особливо був жахливим за своїми наслідками на хліборобській Полтавщині. Більшовики планомірно й нещадно винищували козацькі поселення, до яких відносився й Хомутець, що був заснований у XVI столітті миргородськими козаками і мав непросту історію, бо ще 1620 року польський король Сиґізмунд ІІІ віддав Миргород із хутором Хомутець шляхтичу Івану Чернишевському, але 1621 року їх захопив черкаський староста Костянтин Вишневецький (дядько й опікун Ієремії Вишневецького). Польський суд присудив ці володіння королю, який віддав їх Бартоломею Обалковському. Однак Костянтин Вишневецький не підкорився рішенню суду і до визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Хомутець був у числі його володінь. Наступний власник – хомутецький сотник, пізніше – миргородський полковник Павло Апостол, який у 1659 році був наказним гетьманом. 1689 року Данило Апостол (згодом – гетьман Лівобережної України) отримав на Хомутець універсал гетьмана Івана Мазепи.
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
