Юрій Левикін для Нового Шляху, Київ.
Минулого тижня мав гостя з Місісаги. Знаю його ще з студентських років, ціную як людину, що зробила себе сама. Був успішним в Україні і так само успішно адаптувався у Канаді. Балакали про багато речей, але передусім про Україну. Не в усьому зійшлися, але якщо коротко підсумувати, то точка зору гостя вкладається у наступне: 1. Україна в умовах війни є вразливою і має спиратися на ресурси й чітко виконувати рекомендації Заходу, 2. Про комфорт і розвиток можна думати після перемоги. 3. Якщо так виглядає, що повторюючи дії Заходу, ви приходите до висновку, що не зможете наздогнати розвинуті країни, то експериментувати будете після перемоги і за власний кошт. Українське суспільство складається з 10-15 відсотків активної частини, яка прагне в розвинутий світ, такої ж, може трохи меншої, кількості упертих противників, для яких сонце сходить над Росією. Між цими крайніми точками лежить більшість в тій чи іншій мірі не визначеного народу. При цьому перманентно найбільші втрати несуть прозахідні активісти і прихильники з числа невизначених. Лише у Польщу за першу половину цього року на заробітки виїхало 700 тисяч людей.
Висловлена позиція має право на існування, тим більше – коли перед очима є приклад успішної Канади. Саме ця країна і середовище дало моєму другові можливість через три роки після приїзду сказати: “I’m Canadian”. Від київських друзів, які переймаються майбутнім України, неодноразово чув, що існують певні аналогії взаємовідносин і побудови окремої держави між Канадою і Сполученими Штатами, та Україною і Росією.
Ми маємо бути вдячні і за Канадсько-Українську Парламентарну Програму, випускники якої прийшли в Україні на міністерські та депутатські посади, і багатьом канадським українцям, які фундували стипендії для українських студентів, але прийшов час подивитись на результати під новим кутом. Люди з лідерськими амбіціями при мінімальній підтримці і стимулюванні зазвичай прориваються у цьому житті. Але не є секретом, що швидкість руху будь-якої системи визначається найповільнішою ланкою цієї системи.
Можливо, приклади, які я зараз наведу, будуть трохи дисонувати з написаним вище, але, надіюсь, читачі зрозуміють, про що мова.
Минулого тижня на зустрічі з студентами у заступника міністра фінансів поцілили тортом. Соціальні мережі вибухнули коментарями – від того, що торт узяли найдешевший, до того, що «акція» вийшла дуже спонтанною і ефектною. Але найменше приділялося уваги причинам цього «тортометання». Міністерство фінансів виступило з пропозицією змінити порядок надання стипендій (~$30) студентам, заради бюджетної економії. Також пропонувалося скасувати державне замовлення (себто оплату навчання частини студентів коштом бюджету) на магістерських курсах. Економити на освіті, звичайно погано. Але є один аспект: минулого року був прийнятий вистражданий Закон України «Про вищу освіту», в якому встановлено, що від двох третин до трьох чвертей студентів мають отримувати стипендію не нижчу за прожитковий мінімум, що складає зараз близько $54. Здається, справа ясна: або чиновник, що не виконує закон, не відповідає займаній посаді, або закон має бути змінений. Але ж у Конституції написано, що зменшувати соціальні гарантії не можна. І тут починається не гра за правилами, а гра з правилами.
Інша справа. Народний депутат журналіст-розслідувач Сергій Лещенко раптом купив, як у нас кажуть, «жирну» квартиру за $300-400 тисяч, поява яких у нього ніяк не пояснюється його офіційними доходами. Він пояснює це своїми накопиченнями за часи роботи журналістом та приватними позиками від своєї герлфренд та від власниці видання «Українська правда». Здавалося б, справа дуже проста: декларації усіх дійових осіб про законність доходів і сплату податків та договори позики – на стіл. Якщо все в рамках закону – на здоров’я, але не жалійся, що тобі нестерпно живеться на зарплату депутата. Хоча виникає ціле коло моральних питань, зокрема, чому сім’я трагічно загиблого Георгія Гонгадзе, чиє ім’я досі числиться в засновниках «Української правди», не має жодної копійчини від успішного бізнесу.
Так от про новий кут зору. Перефразовуючи відому фразу про італійців, мусимо сказати: Україну ми створили, тепер треба творити українців.
Насамперед в розмові з українцями з розвинутого світу випливає питання законослухняності і сплати податків. Так вони привчені жити і це робить їх успішними у системі, яка розвинулася у тому числі за рахунок цих факторів. Коли йдеться про Україну, то вміння обійти закон і ухилитися від сплати податків виявляється маже національним видом спорту. І якщо ота лідируюча група, 10-15%, розуміє, що без цього не буде розвитку, не буде спільного добробуту, то решта суспільства протистоїть. Колись у розмові св.п. Микола Плав’юк висловив подив і захоплення стійкістю українців, які в умовах майже півтисячолітнього бездержавного існування змогли зберегти мову і традиції. У тій же розмові пролунала й здогадка, що ціною цього збереження було вкорінення крайнього консерватизму і відмови від усього нового. Так виглядає, що ця тенденція не подолана досі. Принаймні дослідження Агенції Rating-Pro підштовхують до висновку, що консервативні тенденції в українському загалі навіть зростають.
Так, ми плекаємо надію, що Україна може «вистрілити» і показати світові новий шлях «з третього світу у перший», але для цього треба системно працювати з найповільнішою ланкою системи – з суспільною свідомістю і передусім молоді. Так виглядає, що зібрання «всесвітнього українського активу», що відбулися 24-27 серпня цього року до цього питання не дійшло. На жаль.
Share on Social Media
