Полегшити і зробити змістовнішим життя пенсіонерів (закінчення)

Т. Тонкович

Йосиф Сірка для Нового Шляху, Торонто.

Продовження з попереднього числа

Пані Т. Тонкович була другою особою (після Є. Пастернак) серед канадських українців, яка здобула у Торонтонському університеті диплом, який їй дозволив успішно працювати в системі Пансіонів ім. І. Франка. У пані Тонкович зараз 48–річний стаж праці.

Коли порівняти Пансіони ім. І. Франка до інших подібних закладів Канади, то перевагу системи Пансіонів знайдемо у її “українськості”. Саме українськість (мова, культура, українські страви, українська бібліотека, українські церкви – православна і греко–католицька) була для багатьох вирішальним арґументом потрапити саме сюди, а не кудись інде (ближче про можливості активного життя в Пансіоні див. на інтернет–сторінці установи www.ivanfrankohomes.com).

Пансіони будували люди, які мали також досвід боротьби за незалежну Україну, але щойно з набуттям України Незалежності, вони відчули, що жили й творили недарма. І в системі Пансіонів Франка вони змогли далі продовжувати докладати свої сили до перемоги в Незалежній Україні українськості. Вони переконані, а практика це підтверджує, що саме життя, наповнене ідеями про незалежну Україну, було і буде тим сенсом, який принесе і українцям в Україні не тільки добробут, волю і впевненість у майбутньому, але й довголіття, яким можуть гордитись саме українські Пансіони Канади.

В роки першого Пансіону (1964) аплікації подавали, в середньому, 70–річні, а доживали до 80–85 років. У другому пансіоні 1982 р. вже вік життя збільшився, хоч ніхто не перевершив вік 100 років. У третій Пансіон подають аплікації, переважно, після 80 років, а серед найстарших вже є 100– та 106–річні, а середній вік збільшився до 92 років! Це найкраща візитка українського Пансіону у Місісазі.

Дуже можливо, що успіхові системи українських Пансіонів ім. І. Франка сприяє саме те, що ними керують жіночі голови, якими була Є. Пастернак та зараз є Т. Тонкович (екзекутивний директор обох Пансіонів). Та і склад адміністрацій Пансіонів (О. Авдієнко, А. Терек, К. Гринків–Лопушанська, О. Янишевська, О. Вовниш (директор на вул Роял Йорк), О. Музичка, Т. Тонкович, В. Жура, М. Кибало, Е. Лукашик) повний жінок – вони, мовби українські берегині, дбають не тільки про комфортне життя в Пансіонах, але й про те, щоб тут ніхто не нудився, щоб кожен зміцнював своє здоров’я, щоб вправлявся не тільки фізично, але й духово, щоб у людей плекати “чуття єдиної родини”, а хто це краще може зробити, як не жінка, яка була й залишилась душею кожної родини? Можливо, що саме це зробило Пансіон ім. І. Франка кузнею довголіття.

Дуже корисну працю на ділянці актуалізації та пропаґації діяльності Пансіона робить і кольоровий “Бюлетень (“Пансіони ім. Івана Франка”), – видають його Т. Тонкович, К. Гринків–Лопушанська та О. Вовниш – він є віддзеркаленням щоденного життя установи з 75–ма мешканцями.

Для тих, хто любить читати, то тут знаходиться бібліотека з понад 10 тисяч книжками та журналами, для немічних є допомога – принесуть їду до кімнати, ліки, різні замовлення – якщо є потреба. Для тих, що хочуть укріплювати своє здоров’я, крім фізичних вправ, пропонується йоґа, тай-чі та ін. Любителі співу та музики мають можливість насолоджуватись різними концертами, навіть солісти Паризької опери Лариса та Сергій Стельмашенки тут виступали, не кажучи вже про численних співаків з України.

Зараз перед дирекцією Пансіонів стоїть наполегливе завдання – чим швидше розпочати розбудову Пансіону, оскільки число аплікантів зростає, а в стінах теперішніх Пансіонів бракує місця.

Обговорюється ідея розбудови Пансіону і його “перевтілення” в “Село (інтерґенераційний кампус)”, яке б на всій площі 11 акрів об’єднувало життя людей пенсійного віку та молодших поколінь, включно з дитячим садком,– пояснює екзекуривний директор пані Тонкович. Іншими словами – це проект, який вміщує не тільки наші традиції сторічної давності, коли в одній хаті жили старі батьки, їхні діти і внуки, але він був би і на користь усіх ґенерацій. Сьогодні вже за “нормально” сприймається 90–річна королева, чи того ж віку президенти, сенатори, чи мери міст. Отакі довгожили є доказом того, що людина старшого віку ще може бути не тільки продуктивною, але й корисною для суспільства. Отже, позбавити старших людей їхнього “ґета” було б, плюсом і для молодших, бо люди, старші віком, мають не тільки знання, але й багаторічний досвід.

Проект “Село”, де б могли жити біля 300 людей, був би чимось новим не тільки в Канаді. В його планах йдеться не тільки про тих, які самі можуть жити без допомоги, але й про тих, які потребують щоденної допомоги, постійної опіки. Тобто, до програми нового Пансіону входить і відділ опіки, що й пов’язане з додатковими коштами. Тут враховано не тільки збільшення медичних послуг у клініці, але й служби окуліста, дантиста, яких під сучасну пору треба відвідувати поза межами Пансіону.

Звичайно, що всякі ідеї мають свою ціну, а ідея “Села” могла б обійтись у якихось 50 мільйонів доларів. Товариство вже кілька років збирає кошти на розбудову Пансіону і надіється, що українці Канади зможуть зібрати фонди на “Ідею сторіччя” – інтеґраційне село.

Адміністрація Пансіону навіть за найменші пожертви надасть посвідку для податку. Тобто, кожна людина має змогу частку свого податку внести у цей проект сторіччя, а спонсори більших сум будуть увіковіченні на гранітній дошці фундаторів, яка буде вбудована у стіну будинку.

Українцям Канади вже вдалося здивувати громадськість побудовою нових пансіонів на Роял Йорк Ровд та Вінстон Черчилль Бульвар, будемо сподіватися, що і на цей раз їм це вдасться. Зрештою, ідея побудови має на увазі служити реальним людям, а не інопланетянам. Кожен український канадець зможе подавати аплікацію на проживання в “Селі”.

Ідея Товариства Українського Дому Для Старших у Торонто відзначатиме наступного року своє 60–річчя, але вона не втратила свою актуальність і сьогодні. Новий проект “Село” є свідченням того, що українці Канади здатні не тільки запроваджувати ідеї в життя, але й розвивати їх. Той факт, що в Пансіонах Франка перебували й зараз мешкають люди з різних провінцій Канади, є свідченням того, що він вартий того, щоб його розбудувати.

Коли б наш Великий Каменяр сьогодні навідався до котрогось із Пансіонів, що носять його ім’я, то він би переконався, що його віра в силу українського духа перемогла і українці “повстали”. На жаль, не на українській землі, але на канадській. Надіємось, що віра Івана Франка “в силу духа І в день воскреслий” наступить і на історичній Батьківщині канадських українців, яким вже в четвертому поколінні віра в українськість допомагає здобувати не тільки високі посади в кар’єрі, в державі але й досягти довголіття. Сподіваймось, що “силу духа” проявлять не тільки добровольці та волонтери, які захищають Україну від аґресора, але й усі громадяни, які хочуть жити в мирі, добробуті і в незалежності.