Йосиф Сірка для Нового Шляху, Торонто.
Минуло вже 110 років від того часу, коли І. Франко писав про юдеїв, яких Мойсей водив пустелями 40 років. Сьогодні ми знаємо, що Великий Каменяр мав на увазі в поемі “Мойсей” недолю рідного народу, який щойно 25 років тому здобув Незалежність, за яку й досі платить життями невинних. Віру письменника “в силу духа і в день воскреслий” взяли до серця українські еміґранти, які від перших переселенців у різні країни Північної й Південної Америки вже понад сто років тому не зрікалися свого, але включалися активно до громадського й політичного життя в країнах свого поселення.
Найбільш послідовною була українська еміґрація в Канаді, яка недавно відзначала 125 років поселення. Вона пережила ув’язнення та інтернування в таборах під час 1–ої світової війни, але в Другій світовій війні вже в лавах канадського війська героїчно боролася з ворогом. Канадські українці можуть бути найкращим прикладом того, що можна бути патріотом країни свого проживання, зберігаючи мову, звичаї свого походження.
Саме любов до рідного та повага до нової країни та її законів були тим чинником, який довів українців Канади на найвищі державні та військові посади: Р. Гнатишин був Ґенеральним ґубернатором Канади, Е. Стельмах (Альберта) та Р. Романов (Саскачеван) – прем’єрами провінцій, але головами різних політичних партій. Десятки українців були міністрами провінційних та федерального урядів, не кажучи вже про депутатів усіх рівнів та мерів міст. У спорті українці Канади здобували перемоги на найрізноманітніших світових змаганнях.
Яскравим прикладом інтеґрації українців в Канаді є й троє міністрів у сучасному канадському федеральному уряді. Дивує, що в Україну запрошують на державну службу чужинців, які не володіють державною мовою, а щодо запровадження реформ навіть не можуть порівнятися з Канадою. Канадські українці могли б бути великим внеском на державних посадах і не мали б проблеми з державною мовою, що довели вже колишній міністр пані Яресько (США) та сучасна виконувач о. Міністра здоров’я пані Супрун (Канада).
Між іншими окрему увагу заслужили такі особистості, як дорадники українського уряду – економіст Богдан Гаврилишин (Швейцарія) та суддя Б. Футей (Федеральний суддя США).
Незважаючи на добру соціальну організацію країни, українці Канади працювали не тільки на ниві культури, церкви, щоб зберегти мову й культуру своїх предків, але й щоб їм допомогти легше пристосуватись до періоду життя, коли опиняєшся раптом вільним від щоденної праці – на пенсії. Тому вони майже 60 років тому взялися за проблему, як полегшити і зробити пенсіонерам життя змістовнішим.
Якщо б вам прийшлось вперше відвідати якийсь пансіон пенсіонерів, щоб відвідати когось із родичів чи знайомих, то у вашій уяві появиться картина зі старими людьми, які сидять, чи лежать у своїх кімнатах, в коридорах. Ваші сподівання на пасивне щоденне життя пенсіонерів цілковито руйнує вже сам вхід на територію Пансіону ім. Івана Франка у м. Місісазі на бульварі Вінстонa Черчилля 3058. Місто Вінніпеґ (провінція Манітоба) славиться тим, що надало місце для понад 200 бронзових скульптур відомого скульптора Леоніда Молодожанина (Лео Мол) в парку та його павільйоні. Мовби повторюючи намір вінніпеґців, на парковій площі для автівок, перед будинком Пансіону ім. Франка, відвідувачів зустрічають різьблені фіґури з суцільних кругляків (деякі вже зазнали руйнівної сили дощів, морозів, снігу) та мозаїка на стіні головного входу. Це мистецькі твори українських скульпторів: О. Залуського, С. Гутирі, М. Поліщука, О. Лесюка, М. Юсипчука. Золотий колір мистецьких фігур на фоні зелених кущів та дерев нагадує скоріш сканзем, ніж домівку пенсіонерів.
Якщо увійти через головний вхід пансіону у коридор будови, то у вас виникне враження, що ви потрапили до картинної ґалереї, бо на стінах численні картини олії різних авторів, а в кутку стоять три великі писанки – неабиякий мистецький витвір. Ще більша писанка стоїть підвищена, мов би, на сцені, на фоні вічно зелених кущів квітів, у високій ротонді, яка освітлена через величезне вікно на висоту трьох поверхів, що служать, гей би, балконами театру, чи якоїсь ґотичної катедрали. Тут відбуваються і різні імпрези – доповіді, концерти, збори мешканців.
Довгий коридор до адміністрації увішаний численними картинами, вишивками, килимами та світлинами з незвичайних подій життя в Пансіоні. До таких належать і відвідини першого президента України Л. Кравчука 1997 р. З правого боку коридора знаходяться приміщення Музею, заповненого найрізноманітнішими історичними експонатами, серед яких переважають вишивки у різній подобі: сорочки, блузки, рушники, спідниці та сотки писанок – ручної праці, різьблені предмети, інкрустовані артефакти та ін..
В стінах цього музею зберігався також Музей–архів відомого письменника Уласа Самчука (1905–1987), який з дружиною доживав віку в цьому Пансіоні. За пропозицією Є. Пастернак (довгорічної екзекутивної директорки Пансіону) цей Музей–архів був перевезений в Україну 1995 р. Усі музейні експонати, книжки та архів У. Самчука запакували у 30 пачок, що становили біля 1000 кг, які перевезли в Україну Голова Дирекції Товариства Український Дім Для Старших ім. І. Франка Я. Семотюк з дружиною Оленою та екс–президент пансіону О. Харченко. Про Акт передачі архіву–музею Уласа Самчука детально звітував О. Харченко у статті “Моя Україна” (г. Новий Шлях, 11.2.1995 р).
Пансіон Франка, як його звикли звати, був притулком не одного видатного українця, крім У. Самчука, тут мешкали й інші видатні українці – серед них і довгорічний редактор газети Новий Шлях Юрій Карманін, отець Єлів, активні члени української громади, такі як пані Футій, Луцька, Яремко та багато інших (всіх не перерахувати). Сюди недавно переїхала із Сант Кетерінз і мисткиня Парася Іванець, автор книги “Українські церкви Алберти”. Двомовна книга вміщує світлини 150 картин–олії авторки. Вона також подарувала Плащеницю каплиці Пансіону.
Вперше на відвідинах швидко забуваєте, що ви в будинку, де живуть тільки пенсіонери, бо навколишнє середовище вам нагадує ґалерею, чи музей, в якому знайдете навіть одягнені фіґури в національних убраннях різних реґіонів України. Тому й не дивно, що канадці українського походження шукають можливість потрапити сюди – до справжнього куточка української історії, мистецтва й культури. Тут і мова ще збереглася українська, хоч більшість мешканців розмовляє двома–трьома, а то і більше мовами.
Зі зростанням числа людей пенсійного віку, коли дехто з науковців висловлює думку, що для сучасної людини треба очікувати “нормальний” вік 90 років, напрошуються інші питання. А хто має дбати про тих 90–річних, діти яких вже також на пенсії (іноді самі діти–пенсіонери потребують опіку)? Саме в цьому сенсі актуальне: як далі діяти? Вже майже 60 років тому про це подумали українці Канади у місті Торонто.
1957 р. у торонтському відділі Комітету Українців Канади зродилася ідея побудови українського дому для старших. У зв’язку з цим було створено Ініціативний Комітет, до якого увійшли Я. Козловський, С. Кривоус, П. Веприк, Д. Штокала та Є. Пастернак, які й законно оформили при провінційному уряді Онтаріо Товариство Український Дім Для Старших з окремим статутом.
Слід зазначити, що ця ідея не у всіх знаходила схвалення. Англомовні вважали, що не слід себе відмежовувати за етнічним походженням, а дехто з канадців українського походження вважав, що “нам слід притримуватися наших звичаїв”. Дехто мав на увазі те, що в Україні не було старечих домів (в той час, коли вони емігрували), бо ж було вже родинною традицією, що батьки на старість жили з кимось із дітей.
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
