Олександр Панченко для Нового Шляху, Лохвиця, Полтавщина.
Продовження з попереднього числа
Голодовка. Голод. Голодомор.. Геноцид… Страшні слова. А страшніший кількакратно їхній правдивий й кривавий зміст… Діти й немічні, старі й малі, молодиці й парубки, дівчата й чоловіки вмирали десятками, сотнями, тисячами…. Страшний Голод не знав ні віку, ні статі, ні соціального походження. Його кістлява рука була неперебірливо – безжалісною. Т.зв. “Всеукраїнський староста” Григорій Петровський побував на Полтавщині разом з “всесоюзним” своїм колеґою Міхаїлом Калініним, відвідавши ряд населених пунктів полтавського реґіону. Калініна було повезено прихвоснями до полтавських сіл Лука, Білогорілка, Юсківці, а тоді він відбув на сусідню Сумщину, Петровський побував у Сенчі, Брисях, Свиридівці, Бодакві та Пісках (тут, за деякими даними відбувся прикрий інцидент цього “старости” із колишнім політкаторжанином Дуб'ягою, який засудив нинішню політику Москви щодо українського села і навіть вдарив Петровського палицею). Це був вияв спротиву одинокого українця, який не побоявся високого посадовця тоталітарного режиму.
Вимирали не потроху й не тільки та не скільки бідняки, але здебільшого так звані середняки та заможні селяни, які не вступали в колгоспи, този чи комнезами. Вимирали цілими сім'ями, та де – селами й хуторами. До Москви 10 червня 1932 року було направлено листа під грифом “цілком таємно”, в якому без жодних евфемізмів вживалось поняття голод, як відомо, заборонене в офіційних публікаціях. Той же таки Гр.Петровський писав: “…У роботі з засівної кампанії в районах Прилуцькому, Лохвицькому, Варвинському, Чорнухинському, Пирятинському і Мало – Дівицькому я став, так би мовити, обличчям до села, та це, звичайно, не означає, що до цього часу ми, українські комуністи, не знали, що в нас діється на селі (хоча нас тепер і звинувачують у відірваності від села). Ми знали, що у хлібозаготівлях у нас буде суворий тиск і горшки будуть биті. Як на мене, заходившись виконувати 510 млн. пудів хлібозаготівлі на Україні, ЦК КП(б)У завинив у тому, що він заперечень не зробив… Однак ми знали, що виконання хлібозаготівель на Україні було нелегке, але, що я тепер побачив на селі, говорить за те, що в цій справі дуже переборщили в нас, перестаралися. Я був у багатьох селах цих районів і всюди бачив, що добряча частина населення охоплена голодом. Небагато, але є пухлі з голоду, головним чином, бідняків і навіть середняки. Вживають такі сурогати, що далі нема куди, та й сурогатів цих часом нема. На великих зборах по селах мене, звісно, лають за всі заставки, тітки плачуть, а трапляється й дядьки. Іноді критика становища, що склалося, заходить дуже глибоко і широко – навіщо створили штучний голод, адже в нас був урожай; навіщо засівматеріал забирали – цього не було навіть за старого режиму; чому українцям треба у тяжких умовах їхати по хліб у нехлібні краї, а не привозять хліб сюди тощо. Важко за таких умов давати пояснення… Зараз на грунті голоду по селах розвиваються масові крадіжки, здебільшого птиці – крадуть курей, качок, забирають решки картоплі, ріжуть вночі телят і корів та з'їдають їх…. Крали та їли не тільки домашню птицю та худобу, але й котів та собак, подекуди навіть були випадки людоїдства…”. (Підкреслення в листі Гр.Петровського мої – О.П.). Але кривавий пік жахливого Голоду був в 1933 – ому, який “доповнили” новими невинними жертвами большевицькі експерименти з колективізацією та масові репресії.
Свідок тих подій, полтавський краєзнавець Іван Яровий із села Степук у своїй статті п.н. “Терор голодом” писав, що, коли пишеш про страшні події Голодомору 1932 – 1933 років на Полтавщині, “…то вириваєш частину своєї душі. Перед очима постає в уяві картина померлої бабусі Василини, умираючого меншого рідного брата Гриші, печальний похорон дідуся Рафона… Тільки той, хто вижив у страшні роки голоду, в кого і зараз шелестять на губах “лип'яники”, хто їв бруньки липи, “кашку” цвіту клена, дудки дикої моркви, не осудить мене за печальну розповідь на сторінках газети…”. Краєзнавець писав, що згідно з повідомлення італійського консула в Харкові щодоби вмирало біля 25000 осіб, а весною 1933 року смертність стала масовою, органи ҐПУ повсюди реєстрували випадки трупоїдства і людоїдства. Станом на кінець 1932 року Полтавщина була майже повністю колективізована, тобто колгосп чи артіль діяли майже в кожному населеному пункті. У постанові секретаріату Харківського обкому КП(б)У “Про хід хлібозаготівель за першу п'ятиденку січня” від 7 січня 1933 року, між іншим, вказувалося, що “…ряд районів зовсім припинили заготовки по одноосібникам… Злочинну бездіяльність по хлібозаготівлі в секторі одноосібників показують…” (ДАПО, – Ф.П. – 35. – Оп.1 – спр.13, – арк.17 – 19. Внаслідок штучного Голодомору, шаленого терору та репресій в 1930 – их роках було замордовано мільйони українців. Різні дослідники називають такі цифри 7 мільйонів (В.Кубійович), 7,5 мільйони (Т.Сосновий), 6 мільйонів (Д.Соловей). Московський еміґрант Н.С.Тімошев вважав, що лише від голоду загинуло біля 3 млн. українців, польський дослідник Ст.Скшипек підрахував, що від голоду 1932 – 1933 р.р. померло 2.5 млн. українців, знищено 1,2 млн. так званих куркулів. В.Г.Чемберлен, М.Приходько подають, що від голоду загинуло 15″ людности України, К.Меннінґ оцінює втрати від голоду в 10″ сільської людності, Ю.Горліс – Горський стверджував, що було вислано з України лише на Північ 2,4 млн. осіб, а загальна кількість ув'язнених в СРСР сягнула в 1933 році 11,5 млн. осіб (А.Уралов), із яких 39″ були українськими політичними в'язнями (О.Калинник). Загалом за підрахунками Міжнародної Комісії Контролю Концтаборів (La Commission Internationale Contre le Regime Concentrationnare) від 1930 по 1953 рік в СССР у таборах загинуло як мінімум 60 мільйонів осіб. Якщо ж додати до цього 16 мільйонів жертв Голодоморів на Україні в 1921, 1932 – 33 та 1946 – 47 роках та 25 мільйонів (за офіційною статистикою) загиблих в часі Другої світової війни, отримаємо страшу цифру 103 мільйони жертв большевицького режиму в 1917 – 1956 роках. Переважна більшість з цих людей були за національністю не – росіяни, точніше – не москвини, а більшість із цих не – московитів були людьми українського роду.
Але Голодомор в Україні не закінчився у 1930 – их роках. Невдовзі, по закінченню Другої світової війни, сталася трагедія голоду 1946 – 47 років, як внаслідок людських втрат в часі цієї війни, зруйнування сільськогосподарського виробництва на злочинної політики большевицького уряду. Наприклад, кількість тракторів на Полтавщині, за даними дослідника О.П.Єрмака, – зменшилась у порівнянні з 1941 року з 6497 до 2198 – ми, а вантажних автомашин – з 4068 до 31 – єї, поголів'я коней зменшилось у 4 рази, великої рогатої худоби – у 8 разів, свиней – у 20, а овець та кіз – у 50 разів. Сільське населення скоротилось на 20″ й становило по області станом на 1946 рік – лише 1760,7 тисяч мешканців, із 537142 – ох колгоспників працездатного віку лише 28,4 відсотки становили чоловіки. Однак, большевицьке керівництво Полтавської області забезпечило внаслідок нещадної експлуатації селян на відновлених 77″ посівних площ у порівнянні з 1940 роком здачу державі 36826 тисяч пудів зерна, що становила 82″ рівня того ж таки 1940 року. В той час, коли частина селян не мала навіть власних домівок, а 45593 сім'ї полтавчан взагалі не мало хат, – адміністративно – управлінський апарат райкомів та колгоспів карав і передавав справи до суду за крадіжку зі вже зібраного поля якогось оберемка соломи, жмені зерна чи відра картоплі. Самі ж апаратники “виписували” у колгоспах за безцінь тонами зерно, коли в середньому колгоспники у 1945 році отримували лише по 400 грам на один трудодень, а в 1946 році кожен працюючий колгоспник отримав лише по два пуди (32 кг) зерна. Безпосередніми організаторами хлібозаготівель, сівби, а отже й Великого Голоду на Полтавщині 1946 – 47 років можна назвати першого секретаря обкому В.С.Маркова, секретаря по пропаґанді В.С.Волґіна, голову облвиконкому М.М.Мартиненка, начальника управління МВС М.Я.Приходченка, начальника управління сільського господарства Ф.Т.Доленка та уповноваженого ЦК ВКП(б) в області першого заступника голови Ради Міністрів УРСР Л.Р.Корнійця. У Полтавській області було навіть створено спеціальну групу із 7 прокурорів, які виїжджали на місця карати за невиконання планів хлібозаготівель. Було введено карткову систему, згідно якої робітники отримували (залежно від категорії) від 700 до 400 грамів хліба на добу, а діти й утриманці мали половинну норму. На початку 1947 року у селах Полтавщини з'явилися тисячі опухлих від недоїдання людей, чимало українців вмирало від дистрофії. Тоді ж було розгорнуто мережу харчових пунктів на 25 тисяч осіб, де люди могли отримати суп чи затірку та 100 грамів хліба, аби не вмерти з голоду. Понад 10 днів у жовтні 1946 року не видавався хліб навіть вчителям (ДАПО. – Ф.П.15.Оп.1. – Спр.700, арк.20). Водночас майже у кожному полтавському селі були створені озброєні групи самооборони для захисту від голодаючих. Через голод смертність на Полтавщині зросла на 199 відсотків, а один з найбільших коефіцієнтів смертності 21,1 був у тодішньому Сенчанському районі.
Але боротьба зі сталінською тиранією та його антиукраїнською політикою на наших теренах не вщухала. Як, видно із довідки начальника 4 – го управління МВС УРСР полковника Сараєва про стан боротьби з учасниками ОУНівського підпілля у східних областях України від 8 жовтня 1953 року “загальний стан чекістської роботи по боротьбі з учасниками оунівського підпілля в розрізі областей” характеризувався “наступними даними: …Полтавська… взято на облік 338 (О.П. – четверта за чисельністю серед 18 – ти – після Київської (991), Дніпропетровської (584) та Сталінської (370) – по лінії ОУН, в т. ч. в 1953 р. – 11,… арештовано по лінії ОУН в 1953 р. – 5..”. (ДГА СБУ: Ф.13. – Спр.372. – 74.арк.131, 135).
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
