Правда про найбільшу трагедію, спротив та боротьбу поневоленого народу

народу

Олександр Панченко, для Нового Шляху, Лохвиця, Полтавщина.

Продовження з попереднього числа

Ґарет Джоунз писав: “Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач:”У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо з голоду”. Дійсно, Україна вмирала. Це були жахливі часи: совєцька влада заборонила допомагати голодним, опухлим від голоду селянам, які добиралися до міст. Люди божеволіли, кінчали життя самогубством, траплялися випадки людоїдства. Ніколи не було нічого подібного в історії України. Взагалі чи було щось подібне в історії людства?!!..”, – писав на чужині український дослідник Василь Плющ. Зрештою, тільки у 25 вересня 2003 року, виступаючи на засіданні Генеральної Асамблеї ООН тодішній український президент Кучма оприлюднив страхітливі цифри жертв голоду на Україні – близько 10 мільйонів, тоді кожної хвилини в ті роки помирало 17 чоловік. Голодомор 1932 – 1933 років був найбільш кривавою добою тривалого й чітко організованого геноциду українського народу, який тривав від Голодомору 1921 – 1922 років до Голодомору 1946 – 1947 років.

Насправді ж цей геноцид тривав від 1917 по 1991 рік, він мав різні форми вияву, як етноцид, чистки, масові репресії й вивезення людей у совєцькі концтабори ҐУЛАҐу та інші. За період московсько – большевицького поневолення Україна втратила понад п’ятдесят мільйонів людей. ООН у своїй заяві, яка вважається офіційним документом 58 – ої сесії Генеральної Асамблеї ООН, всупереч переконливим фактам про цілеспрямоване знищення української нації, висновкам Конґресу США 1988 року, Міжнародної комісії видатних юристів 1989 року на чолі з Джекобом Сундберґом, йдучи за розробленим росіянами сценарієм, уникла слова “геноцид” і потрактувала скоєний Москвою злочин – виморення голодом четвертої частини українського населення, як “національну траґедію українського народу”.

Лише у грудні 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор 1932 – 33 років актом геноциду проти українського народу. Палата ж представників Конґресу США ще десять років тому, 20 жовтня 2003 року, на пропозицію конґресмена проф. Марка ван Хаґена одногосно ухвалила резолюцію №356 “Висловлення позиції Палати представників щодо Голодомору в Україні 1932 – 1933 р.р.”, розцінивши жахливий геноцид проти українського народу у 1930 – их роках, як “навмисний акт терору та масового вбивства”. Неоціненний внесок у визнання Америкою Великого Голоду в Україні геноцидом зробили й наші земляки – українські громади США. Слідом за українським та американським парламентами Голодомор визнали актом геноциду Австралія, Канада та Арґентина, всього це натепер зробили ще кілька десятків парламентів світу.

Починаючи від 1990 року в американських початкових та середніх школах стали викладати курс про єврейський голокост, який увійшов у систему навчання, завдяки єврейській організації “Holocaust Memorial Foundation” з осідком у місцевості Скокі, поблизу Чікаґо. Микола Семенович Міщенко, голова американської Фундації українського геноциду, уродженець села Малі Будища, що натепер замешкав у Чікаґо, з яким я зустрічався у цьогорічному травні, писав, що “про трагедії людства повинен знати кожен громадянин планети Земля, адже чужого горя не буває. Жахіття і страждання, які довелося пережити у своїй історії вірменам, євреям, камбоджійцям чи суданцям, це – трагедія цілого людства. Жоден злочин скоєний з міркувань етнічних, релігійних чи політичних не може бути підданий забуттю.

Трагедія геноциду української нації, що багаторазово мала місце протягом ХХ століття у цьому ряду стоїть окремо. І на це є декілька причин. Історично так складається, що до України завжди мають територіальні претензії росіяни, поляки, румуни, мадяри,турки, татари, німці, зрештою, хто їх тільки не мав і не має. Українська земля впродовж усієї історії була ласим шматком для зайд – завойовників. Парадоксальним є те, що український народ, на відміну від інших, ніколи не вів загарбницьких воєн і не зазіхав на майно своїх сусідів. Однак, саме це можливо і відігравало вирішальне значення у його долі: на миролюбних гречкосіїв аґресори і загарбники дивилися як на безмовну масу і дозволяли собі те, за що неодмінно колись настає від – пла – та. Впродовж минулого століття ворогами української нації різноманітними способами було вигублено майже двадцять мільйонів мирних громадян. Вдумайтеся – двадцять мільйонів людей були стерті з лиця землі, лише за те, що вони заваджали у реалізації сатанинських планів біснуватих лєнінів, гітлерів та сталінів. Три, гігантські за масштабами, Голодомори знищили цвіт і насіння нації – трудове селянство.

Минуло понад сімдесятсім років відтоді як у 1932 – 1933 роках вимирала Україна, а сита і байдужа Європа та Америка вдавали, що нічого надзвичайного не відбувається. Але попіл невинно убієнних постійно стукає у наші серця, у серця всього цивілізованого людства, нагадуючи про неоплачений борг перед Україною. Про трагедію українського народу необхідно кричати на усіх перехрестях, як це роблять євреї, вірмени та інші нації, що потерпіли від Геноциду. Слід зауважити, що завдяки зусиллям уродженця Полтавщини Миколи Міщенка та його колеґ з Фундації 5 серпня 2005 року губернатор штату Іллінойс Род Благоєвич підписав поправку до Закону, і з цього моменту вивчення трагедії Українського Геноцидного Голодомору стало обов’язковим в освітянській шкільній мережі штату Іллінойс. Наступним завданням Фундації є те, щоб по всіх штатах США було зобов’язано (!) вивчення Українського Геноциду нарівні з іншими етнічними групами.

Національна пам’ять українців про страшні й суцільні Голодомори на Полтавщині жила в усі часи. Ось і поет Василь Симоненко, який народився у 1935 році в самому центрі хліборобської України у підсовєцькі часи змалював надзвичайно близькі й зрозумілі мені, його землякові, образи матері, баби Онисі, тітки Варки, дядька Оверка, колгоспного конюха Федора Кравчука, безбатченка Івася. Дійсно, це не лише літературні імена, але й ніби живі люди з його, а пізніше й мого оточення 1960 – 70 – их років. Мандруючи в якості кореспондента по Полтавщині незабутній Василь записав у своєму щоденнику 16 жовтня 1962 року, коли голова одного з колгоспів люто кричав на колгоспників, один з яких взяв щось на полі з незібраного врожаю: “Я вам зроблю новий 33 – ій рік!”. Якраз тоді й з’явилися правдиво – пекучі й болісно – гіркі Симоненкові рядки про колгоспне життя:

“Рвися з горлянки свавільним криком,
Мій неслухняний вірш!
Чому він злодій? З якої речі?
Чому він красти пішов своє?
Дали б той клунок мені на плечі –
Сором у серце мені плює…”.

Серед інших мистців, що стали на захист свого народу, не можу оминути назвати справді визначного поета Михайла Ситника, уродженця київського Василькова, який пережив Великий Голод 1933 – го року, який, їдучи із Ташкента до Києва через сталінську “фєдєрацію”, – написав такі гнівні супроти імперсько – большевицької Москви, головної організаторки українських Голодоморів, які, як мені видається, страшенно є актуальними й натепер:

“…Я задихаюсь, я хворію,
Собі я місця не знайду, –
Коли ж прокляту цю Росію
Я зрештою вже перейду?
Тупі обличчя все навколо,
І світ увесь поник у млі.
Рабів обідраних і голих
Женуть з Вкраїни москалі.
На Колиму, в Сибір, в безодню
Женуть вони братів моїх…
А навкруги, мов сніг холодний, –
Московок витончений сміх…”

…Наступним населеним пунктом, який трапився під час моєї короткої осінньо – похмурої подорожі Лубещиною було село Вовчик, розташоване у долині ріки Сула за якихось два десятки кілометрів від Лубен, де вдруге за один день (!) я побачив білого коня. У 1920 – х роках в цьому селі відбулися криваві сутички між прихильниками та противниками товариств спільного обробітку землі (ТСОЗ), в ході яких большевицькі провідники – голова ТСОЗ П.Дядечко та перший секретар Вовчиківського райкому комсомолу Алєксєй Зайцев були вбиті місцевими селянами. Під час Голодомору село чинило організований опір бандитизму окупаційної кремлівської влади, її посіпак та поплентачів. Через це внесено на так звану чорну дошку – село підлягало військовій облозі. Відтак у селі значні жертви серед дітей та літніх людей, хоча тодішній голова колгоспу Сухомлин Ларіон Іванович, вчинив справжній подвиг для порятунку людей – видав на зароблений трудодень по 300 гр. пшениці. За це він був показово арештований та засуджений до ҐУЛАҐ – у. – То була справжня боротьба за виживання українського етносу.

І ось повернуся додому, до своєї хати, у Лохвицю, та й засів ще раз перечитувати оповідання Володимира Дрозда “Білий кінь Шептало”. Й, повірте, знову стало тужливо, бо дуже вразило прочитане; як мовиться в народі, – щось боляче защеміло “під ложечкою”. “…Кінь раптом гостро відчув свою неволю. – І коли хлопчак ударив його пужалном, він шарпнувся, вирвав повід, звівся на задні ноги, потім опустився і помчався в лугову синь. Тепер він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки. Шептало легко й вільно біг. Не було ні хомута, ні голобель, ніхто його не смикав. Він качався у траві, плавав у річці, пив чисту воду. Починався дощ, небо перерізала блискавка, і раптом Шептало побачив у воді себе – прекрасного білого коня…”, – писав у своєму знаменитому оповіданні письменник Володимир Дрозд. Що ж, подумалось мені, – білі українські коні, мабуть більш вільні, аніж коні іншої масті, вони не люблять табунів, гурту й загорожі, ненавидять табун, гурт і загорожі, недолюблюють крутити привід та їздити до міста, соромляться упряжі та становища робочої худоби, яку можна вільно запрягати, поганяти, зрештою, – стьобати батогом кожному конюхові!

Білий кінь, мабуть таки, уособлює яскраву й волелюбну особистість українців, які інколи під впливом повсякденного життя мовби зовні й втрачають свою індивідуальність, а подекуди гублять навіть виразні риси своєї індивідуальності, однак ніколи не пристосовуються, не заламуються, борються, й починають діяти наперекір злій долі! Й чомусь згадалась українська народна пісня “Скаче в полі білий кінь” у виконанні Раїси Кириченко:

“…Білий сніг, як білий кінь,
Наче уві сні
В рідну казку полечу
В мріях на коні.
Білогривий красень мій
До зірок летить,
Ой, спасибі, зимонько,
За щасливу мить…”

Ми – українці. Ми маємо гордитися, що ми велика, горда, талановита й надпотужна нація. Якраз нація, на думку Валентина Мороза, “творить силове поле землі. Так, те, що в нас є від Бога, духовість наша і загальна вітальна сила, яка є в усьому всесвіті – все це компоненти однієї і тої ж самої сили…. Нація витворюється там, де є силове духове поле….”. Моє силове духове поле – моя улюблена й заквітчана Україна, яка, переживши за минуле століття три страшні Голодомори 1921, 1932 – 33 та 1947 років, – все ж дала мені життя та наснагу бути українцем, представником великої й героїчної нації. Мабуть, моя улюблена земля вдихнула в мене разом із моєю матір’ю Ганною, народженою якраз у голодному 1933 – ому році, яка цього року відійшла у Засвіти, – в плоть і кров безсмертну та незнищенну безкінечними Голодоморами, українську національну душу. Я надзвичайно пишаюсь, що я – українець. Мої діти – також українці. Я та мої діти завжди пам’ятатимемо про страшні трагедії усіх большевицьких Голодоморів, внаслідок яких були безвинно замордовані московськими зайдами мільйони українців, наших братів і сестер, які повсякчас боролися проти тотального винищення.

А ще Голодомор мого народу – це мій безкінечний сум, мій невимовний біль, моя особиста кривда й моя персональна трагедія. Однак, сьогодні я не лише сумую, чи схиляю голову та плачу, але й закликаю кожного з українців: “Повсякчас борітесь, ніколи не забувайте й не здавайтеся, нікому не пробачайте своїх кривд!”