Архиєпископ Євстратій про християнське відродження, аборти і “цезаропапізм”

Його Високопреосвященство архиєпископ Євстратій (Зоря), Українська Православна Церква Київського Патрiархату, виголошує промову "Українська Православна Церква під час війни з Росією і дороги до об'єднання до помісної церкві", Оквілл, Онтаріо, 29 жовтня 2016 р. facebook.com/uketube/

Новий Шлях.

У деяких країнах колишнього Радянського Союзу зараз росте антихристиянська хвиля, зокрема через те, що Російська Православна Церква виступає захисником агресивної і корумпованої російської влади і її політики. В нинішній Росії серед багатьох людей стало популярним критикувати не сумнівні слова і дії церковників, а релігію як таку. Чи цей ефект перекинувся на Україну, чи в Україні занепадає, а, може навпаки, росте християнська віра? З такими запитаннями Новий Шлях звернувся до Архиєпископа Чернігівського і Ніжинського Української Православної Церкви Київського Патріархату Євстратія під час його недавнього перебування у Торонто.

Владика Євстратій визнав існування такої проблеми, але закликав подивитися на неї під іншим кутом: “Від давнього часу виникали хвилі більшого сприйняття церковного вчення, а потім відступлення. Це дуже схоже на дорослішання людини, коли одночасно проходить два процеси. Перший – ототожнення з батьками, родиною. У підлітковому віці сильно розвивається процес вирізнення своєї особистості. Ці процеси відбуваються і у ставленні до церкви і віри. З одного боку, відбувається ототожнення, усвідомлення себе як частини Церкви через особисте одкровення від Бога. А з іншого боку, відбувається виклик, що церква вчить чогось застарілого і неправильного. І людина починає відокремлювати себе від церкви. Оцей виклик стоїть перед кожним поколінням і все залежить від того, наскільки будуть зміщені акценти. До незалежності в Україні був державний атеїзм і протиставленням до нього була релігійність. Потім дуже серйозно зросла релігійність – за роки незалежності було збудовано понад 3 тис. православних храмів. Але перед Майданом наростала тенденція критики церкви, відкинення церкви, яка проникала в Україну і поширювалась особливо серед молоді. Майдан дещо переломив цю ситуацію – в момент кризи суспільство побачило, наскільки важлива роль церкви. Я не знаю, як би пішли ті події, якби не наші церкви. Якби в Михайлівський монастир не впустили людей, або якби його взагалі не було, бо його ж відбудували лише у 2000 році. Де б знайшли притулок побиті і куди б сходилися кияни, де був би центр Майдану у той найважчий момент? Якби під час спроби розгону Майдану люди не почули дзвони Михайлівського? Люди відчули, що Церква це не тільки зовнішня інституція, а те, без чого суспільство насправді не може жити.

І тому я думаю, що хвиля критичного ставлення до церкви пройде, у тому числі в західному світі. Наприклад, кілька років тому в Державному департаменті США було створено посаду спеціального радника Державного секретаря з релігійних питань. Коли я зустрічався з цим радником, він пояснював, що американські дипломати прийшли до висновку, що без аналізу і врахування релігійної складової життя країн і народів не можна проводити ефективної дипломатичної діяльності.

Я хотів би, щоби політики і суспільні лідери усвідомлювали, що не в усьому світі роль релігії є настільки віддалена від держави і суспільства, як це в окремих країнах є зараз, а навпаки – в більшій частині світу релігійна основа є надзвичайно важлива. А церкві зараз найперше потрібно залишатися самою собою, чи схвалюють її, чи відкидають і ганьблять. Потрібно залишатися церквою, тому що церкві доручена істина. Ми не завжди можемо її правильно висловити, не завжди всі християни її правильно осмислюють, але цю істину треба зберігати, втілювати в своєму житті і проповідувати. І в часи Ісуса Христа були ті, які його відкидали. По суті, з того часу нічого не змінилося”.

Ми також попросили Владику Євстратія більш детально зупинитися на перспективах християнського ренесансу у країнах Заходу, де секуляризація і відверто анти-християнські течії зміцніли за останні десятки років. Архиєпископ Євстратій показав досить тверду впевненість, що відродження відбудеться: “Я абсолютно впевнений і можу покластися на досвід України. Бо там було не просто зміцнення анти-церковних течій, а була вороже налаштована держава, яка поставила собі за мету знищити віру і Церкву повністю. В 20-х роках навіть відділ Наркомату юстиції по взаємодії з релігійними організаціями називався “Відділ з ліквідації релігійних культів”. Церква навіть в тих умовах, будучи зовнішньо дуже слабкою і не маючи зовнішніх інструментів захисту, перемогла. Тому що вона зберегла ту істину, яка їй доручена. І, зрештою, радянська держава, яка воювала з церквою, впала.

Тому я переконаний, що рано чи пізно Захід теж повернеться до християнства. Цікавим феноменом є нинішнє відродження Ісламу. Іслам переживав період занепаду 100-150 років тому. На початку 20 ст. деякі російські письменники говорили про вмираючу силу давнього мусульманства, що вже нема такого прагнення до виконання традицій і тд. І подивімося, що є зараз. Очевидно, що це – реакція на той досвід, який був в ісламських країнах. Тому я абсолютно переконаний, що там, де є відступлення від Бога, буде і протилежний рух, тому що дія породжує протидію.

На Заході зараз відбувається не так мало навернень до Бога, люди шукають істину. Може на загальному тлі це не дуже видно, але це є. Церква починалась не з мільйонів, навіть не з сотень тисяч, а з Христа і 12 апостолів. Коли накопичується критична маса людей з відповідними переконаннями, тоді і відбуваються зміни в державі, як це відбулося в Україні.

Християнська церква на початку жила в умовах язичницької римської імперії. Християни в цих умовах виконували закони держави, а там, де ці закони входили в пряму суперечність із законом Божим, діяли, як казали апостоли, коли їх судили в Синедріоні: “Бога належить слухати більше, ніж людей”. І тому, коли є пряма суперечність і коли постає вибір послухати те, що говорить тимчасова сила світу цього, чи залиштиися вірним Богу, християнин повинен залишатися вірним Богу. Так християни перемогли гоніння в римській державі, бо їхня жива і справжня віра запалювала більше і більше сердець. Люди бачили, що державна язичницька віра всередині мертва, і люди бачили живу, діючу віру. Є багато свідчень мучеництва язичників, які викрикували “великий і славний християнський Бог!”, тому що бачили, як людина може долати саму смерть, не боятися страждань.

Все, що зараз відбувається, можна порівняти з великим іспитом, чи ми придатні до Царства Божого. Не треба цього боятися, тому що ми повинні знати, що сила Божа вища за будь-які сили. Бог ніколи не буде запитувати те, чого ми не могли робити. Він спитає за те, що ми могли робити і не виконували. Наприклад, в радянський час не можна було вільно проповідувати, вільно навчати дітей релігії, будувати храми. І тому за це Господь не питав. Але зараз, якщо люди живуть в країні, де можливо реалізувати свої християнські переконання через державу і відповідні закони, вони повинні виконувати це християнське покликання”.

Ми не могли оминути питання, чи треба заборонити аборти в Україні на тлі того, що вони заборонені у деяких країнах, де християнський вплив завжди був сильним. Владика Євстратій так не вважає: “Ніколи заборона на державному рівні не приводила до подолання проблеми. Заборона алкоголю не викорінює алкоголізм, заборона розповсюдження наркотиків не викорінює наркоманію. Умовно кажучи, навіть якщо би ввели смертну кару за здійснення абортів, аборти все-одно би залишились.

З християнської точки зору очевидно, що аборт це вбивство. Ми, як християни, можемо лише добиватися, щоби кожна конкретна людина в першу чергу відчувала моральну відповідальність за свій вчинок. В Україні головна проблема в тому, що й досі, ще з радянських часів, аборт пропагується через медичну галузь. Лікарі жінкам кажуть, “у вас вік 40 років чи більше, у вас будуть складності – робіть аборт; у вас вже є троє дітей, навіщо вам четвертий, робіть аборт; ви чекаєте дитину, а чоловіка у вас немає, навіщо вам це, робіть аборт”. Цього не повинно бути. Законом можна встановити такі правила і обмеження, щоби жінка і чоловік в повноті усвідомлювали наслідки того, що вони зроблять – моральні і фізичні. І щоби максимально було зменшено підстави для законного рішення про аборт. Я думаю, що це та золота середина і той компроміс, який може бути досягнутий і сприйнятий в суспільстві.

Якщо тиснути на заборону абортів, пройде 10-20 років і маятник хитнеться в інший бік, будуть прийматися закони абсолютно протилежного змісту. Можна згадати Російську Імперію з офіційним поліцейським примусом до православ’я. Коли зобов’язували приносити в поліцейський відділок довідку, що людина хоча би раз в рік сповідалася і причащалася. Коли законом заборонялося змінювати віросповідання. Це призвело до того, що переважна більшість суспільства відкинула Церкву в момент революції. Тому християни покликані не ухилятися вправо чи вліво, а йти царським шляхом, шляхом середини”.

Ми зауважили, що така позиція відрізняється від концепції “цезаропапізму”, яку часто приписують православній церкві і яка передбачає зрощення держави і церкви, і запитали Владику Євстратія, чи в УПЦ КП є бажання стати частиною української держави. Відповідь: “Ми категорично проти того, щоб будь-яка церква, і в першу чергу наша церква, ставала державною церквою. Деякі люди думають, що державна церква це вплив церкви на державу. Що держава буде приймати рішення, які будуть допомагати церкві. Але це завжди і зворотній процес – держава буде церкві вказувати, що і як їй робити. Повинен бути середній шлях, держава повинна виконувати свої функції і не повинна втручатися в функції церкви. Церква і держава повинні співпрацювати на благо суспільства, починаючи від можливості навчання дітей і закінчуючи військовим капеланством”.

Новий Шлях особливо поцікавився планами християнської освіти в українських школах, де цілоденних католицьких чи православних шкіл, на кшталт тих, що в Канаді, не існує. Владика Євстратій: “Я брав безпосередню участь в тому, щоби добитися від держави викладати християнську етику в школі. Ми змогли спільно досягти бачення, яке є домінуючим зараз: навчання релігії – те, що формально називається індоктринація чи катехизація – це обов’язок церкви. Це недільні школи, релігійні навчальні заклади і так далі. Але в загальноосвітній школі дитина повинна отримувати базові знання про релігію, культуру і традиції, бо сучасна людина не може бути повноцінно розвиненою без того, щоби це знати. Вона не зобов’язана мати власні релігійні переконання, але якщо ти хочеш вирости культурною людиною, ти повинен знати, що таке Різдво і Великдень, що означає церква і її традиції.

Отже, Основи християнської етики це релігійно-нейтральний предмет. У школі не повинно бути протистояння між католиками, православними чи протестантами. У спільній базовій програмі повинні бути елементи, спільні для всіх. Цей предмет повинні викладати люди з педагогічною підготовкою, а також з богословсько-релігійною підготовкою. Звичайний світський педагог не зможе це викласти і не всякий священник готовий до роботи з дітьми. Це повинен бути священник з освітою педагога, чи педагог, який закінчив відповідний навчальний заклад. Скажімо, в Острозькій академії, в Педагогічному університеті ім. Драгоманова в Києві, чи в Університеті ім. Грінченка є відповідні напрямки підготовки, там готують викладачів християнської етики. Цей предмет повинен бути факультативним”.