Боротьба за незалежну православну церкву в Україні

    Стислий огляд історії Київської митрополії від заснування до ліквідації

    Сергій Кудрявцев для Нового Шляху – Українських Вістей, Торонто.

    На Синоді Константинопольського патріархату 11 жовтня 2018 р. було прийнято епохальне історичне рішення – скасовані юридичні зобов’язання, зазначені у Синодальному листі від 1686 р., про надання права Московському патріархату призначати Київського митрополита. Після цього, 13 грудня 2018 р. у Києві відбувся Об’єднавчий собор, який оголосив про створення Православної церкви України, предстоятелем якої став Епіфаній (Думенко) Російська Православна Церква засудила ці рішення, не визнаючи права Вселенського Патріархату анулювати документи 300-річної давнини. Який зміст цих історичних документів? Чи надала у 1686 році Константинопольська церква повне право Московському патріарху розпоряджатися канонічними територіями Київської митрополії? В яких політичних умовах та за яких інших обставин були прийняті відповідні рішення? Як виник Московський патріархат і наскільки легітимним є його статус? І зрештою, якими є історичні і правові передумови для відновлення верховенства Константинопольського патріархату на території України з метою створення Української помісної православної церкви?

    Вступ

    Позаяк усі політичні, церковно-правові та історичні дискусії ведуться навколо головного питання – надання томоса про автокефалію Православної Церкви України, існує необхідність визначитися в термінології та пояснити, що таке томос і що таке автокефалія, та в яких випадках вона надається.

    Томос – це юридичний церковний документ, указ предстоятеля православної церкви стосовно певного важливого питання церковного устрою, в тому числі для надання автономії в управлінні, або автокефалії.

    Що таке автокефалія? Це статус помісної церкви, який передбачає її адміністративну незалежність від інших помісних церков із закріпленою за нею канонічною територією, на якій не повинні діяти інші помісні церкви. У своєму територіальному розмежуванні помісні церкви узгоджуються з політико-адміністративним поділом, з державними та адміністративними кордонами. В православ’ї автокефальну церкву розуміють у межах незалежної держави. Часто і як правило автономія церкви була і є гарантом, символом і атрибутом незалежності. І все це відбувається у межах церковних канонів – основних церковних правил, що визначають порядок життя Православної Церкви.

    Надання автокефалії – це, насамперед, акт юридичного характеру, що знаходиться у межах церковної православної юрисдикції. Говорячи про автокефалію, в першу чергу розуміють незалежність від Вселенського (Константинопольського) патріархату, оскільки саме Константинопольська православна церква, яка іноді називається Великою Церквою Христовою, з огляду на історичні та політичні причини, є «першою серед рівних» та має особливий статус в родині помісних православних церков (при цьому інші помісні православні церкви мають право надавати автокефалію для інших церков, які раніше знаходились під їхньою юрисдикцією). Першим випадком здобуття незалежного від Константинополя статусу стало виникнення Московського патріархату у 1589 р. за царя Федора та фактичного правителя Бориса Годунова, про що мова буде нижче. Виникла ж ця самочинна автокефалія за майже півтора століття до офіційного визнання її незалежного статусу. У подальшому визнання автокефалій інших церков відбувалося за схожим сценарієм. Так у 1865 році Румунська Православна Церква проголосила себе автокефальною і була визнана такою Константинополем через 20 років. Так само і Польська Православна Церква, яка відокремилася у самочинну автокефалію у 1918 р., в 1924-му вже отримала визнання свого статусу (Московський патріархат визнав автокефалію за польськими православними у 1948 р.).

    Головна ж, так би мовити, мотиваційна частина подібних юридичних прецедентів у церковній сфері мала ознаки політичної доцільності. Автор не бере за мету применшити духовну складову церковного життя, проте слід зауважити, що більшість історико-правових актів у сфері церковного устрою йде у фарватері політичних тенденцій, іноді випереджаючи їх, але частіше будучи наслідком тих або інших політичних рішень, починаючи з прийняття християнства на Русі і закінчуючи томосом про автокефалію для України. Нижче читачу пропонується зробити екскурс в церковну історію України, що охоплює період від Володимирового хрещення до вручення московським послам Синодальної грамоти, згідно якіх Київська митрополія фактично була введена під юрисдикцію Московської церкви.

    Київська митрополія 1.0 – домонгольский період: становлення православ’я в Київській Русі (988 – 1240 рр.)


    Володимир Великий

    У 988 році князь Володимир приймає християнство східного обряду як державну релігію. Анітрохи не принижуючи особисті духовні шукання цього видатного діяча, необхідно зазначити, що Володимир діяв в рамках певної політичної логіки тієї епохи. Більшість сусідів Київської Руси, що знаходились на шляху становлення ранньосередньовічних монархічних режимів, вже прийняли або були на стадії прийняття монотеїстичної релігії в якості державної ідеології. Загальна мотивація переходу від язичництва до християнства для більшості європейських властителів полягала у створенні державної ідеології з метою централізації і об’єднання країни; виправдання єдиновладдя за допомогою монотеїстичної релігії, де «земна ієрархія відповідає ієрархії небесній». Вибір східного обряду був обумовлений тим, що Київська Русь не мала серйозних стосунків з Римом, а от із Візантією не в останню чергу завдяки географічній близькості підтримувалися торговельні і політичні, хоч і не завжди мирні, відносини.

    З того часу Київська Русь знаходилася у візантійській церковній юрисдикції, де Київська митрополія була церковною єпархією Константинопольського патріархату, а київські митрополити призначалися з Константинополя, як правило, з греків. Не дивлячись на формальну та фактичну підпорядкованість юрисдикції Константинопольської Церкви, неодноразово здійснювалися спроби набути автономію від Константинополя. Так, наприклад, у 1051 році, за правління Ярослава Мудрого, без погодження з Константинополем, на київську кафедру вибрали митрополита-русина Іларіона. Його протиканонічне затвердження могло визначатися тим, що Русь у цей час знаходилася у стані війни з Візантією. Факт обрання не грека на київську кафедру вважається апогеєм розквіту Київської Руси, черговою спробою затвердити свою політичну самостійність через церковну сферу. Після Іларіона протягом довгого часу митрополитами ставали виключно греки.

    Також неодноразово ініціювалися спроби запровадження митрополій, незалежних від Київської. Ця тенденція виявляє себе під час феодального розколу Київської Руси після смерті Ярослава Мудрого (1054). Після розпаду «тріумвірату Ярославовичів» – синів Ярослава – здійснюються неуспішні намагання запровадити у лівобережних князівствах незалежну від Київської митрополію. У 1160 році Андрій Боголюбський також без успіху спробував вивести місцеву єпархію з підпорядкуванням київському митрополиту та запровадити у своїй землі власну митрополію.

    Київські митрополії 2.х: феодальна роздробленість, Велике Князівство Литовське (1240 – 1458 рр.)

    З 1240 року, після знищення Києва монголо-татарами, починається другий період розвитку Київської митрополії. В цей час східнослов’янські князівства увійшли у склад держави монголів, а київські митрополити, які теоретично мали мандат на владу від Константинополя, вимушені були спочатку їхати в Орду та отримувати ярлик від хана. Монголи, не дивлячись на жорстокий характер їхнього панування, були відомі своєю релігійністю. Церква розглядалася ними як ефективний інструмент керування.


    Великокняжа печатка Вітовта

    Через занепад значення Києва як політичного центру митрополит Максим переносить свою резиденцію у Володимир-на-Клязьмі (1299), а з піднесенням Москви, за сприяння московського князя, у 1325 р. митрополит Петро робить своєю резиденцією це місто. При цьому митрополити продовжують титулуватися «Київськими», без додатку «Всея Русі», із збереженням підпорядкування митрополії Константинопольському патріархату. Факт переносу київської митрополичої кафедри спочатку у Володимир, а потім в Москву відображає тенденції політичного моменту того періоду – знищені татарськими набігами південно-західні князівства з умовним центром у Києві не в стані конкурувати із північно-східними князівствами з центрами у Володимирі, Твері, пізніше, в Москві. Будучи менш постраждалими від монголо-татар, володимиро-ростовсько-суздальські князі охоче підкорилися Орді та влилися у її політичну структуру, маючи при цьому певні політичні і фінансові вигоди. Багато істориків, в тому числі деякі російські, вважають, що саме Володимирська Русь, яка знаходилась під безумовним впливом Орди, і є прародителем Московського князівства, у подальшому – Російської імперії, і що саме з цього моменту слід відраховувати історію сучасної Росії.

    У XIV столітті активно відбувався процес розподілу земель колишньої Київської Руси між двома державами: північно-східні опинились у складі Великого князівства Московського, а південні та західні, з Києвом включно – у складі Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського та інших земель – саме так звучала офіційна назва політичного утворення, яке включало в себе території більшої частини сучасної України, Білорусі, Литви і деяких західних областей нинішньої Росії. Православ’я у Великому князівстві Литовському було найдавнішим християнським напрямком, який поширився на значній частині його території ще за часів Давньоруської держави. Офіційною письмовою мовою вважалася західноруська, в основу якої, згідно загальноприйнятної теорії, лягли західні – староукраїнський і старобілоруський – діалекти східних слов’ян, і яка проіснувала як мова діловодства аж до XVII ст. і була згодом замінена на польську.

    У сфері церковної організації в цей час відбувається безлад, який вочевидь визначається поточною політичною ситуацією. Правителі великих князівств не тільки бажали мати «свого» митрополита, але й часом були зацікавлені в тому, щоб його вплив розповсюджувався на всі землі, де були православні єпархії. При цьому московські митрополити продовжують йменуватися «Київськими», а на території ВКЛ (Велике князівство Литовське) то виникають, то ліквідуються митрополії під різними назвами і статусами. Галицько-волинські, пізніше литовсько-руські князі претендували на те, щоб створити на своїх землях самостійну митрополію на противагу Москві. Було декілька спроб заснувати, зі згоди Константинопольського патріарха, Галицьку (1303), в подальшому – Литовську митрополії (1315 – 1317). Пізніше вона отримала назву Києво-Литовської. В її управління підпадали всі князівства на захід від Києва та Смоленська. Протягом наступних ста років вона то припиняла своє існування, то відновлювалася знову, поки у 1409 р. не була остаточно ліквідована. В цілому ж після входження Києва до складу Великого князівства Литовського відбувається його поступове відродження як духовного та релігійного центру, хоча слід відзначити, що протягом XIV – XV ст. у Києві та Москві періодично виникали ситуації, коли одночасно діяли два (а то і три) «Митрополита Київських».

    Київська митрополія 3.0 – Унія, виникнення Московського патріархату (1458 – 1596)

    Ключовою подією, що розділяє епохи історичного буття Київської митрополії (яка знаходилася до того на стадії хаотичного існування) і що дала старт для автономії митрополії Московській, слід вважати Фераро-Флорентійський собор, який розтягнувся на вісім років. На початок XV ст. Візантія знаходилася не просто у глибокому занепаді, а в агонії. Після втрати майже усіх володінь вона являла собою досить невелику державу, влада якої розповсюджувалася хіба на столицю – місто Константинополь з передмістям. Навколо ж знаходилась територія Османської імперії. Візантійський імператор Іоанн VIII Палеолог в останній спробі захиститися від турок-османів був вимушений шукати союзників на Заході, закликаючи Рим сформувати новий хрестовий похід проти невірних. Не в останню чергу для цього і був скликаний Фераро-Флорентійський собор, на якому обговорювалися догматичні протиріччя між Західною та Східними церквами. Як наслідок була прийнята Унія, згідно з якою Східні церкви, визнаючи правильним увесь зміст віровчення Римської церкви і верховенство Папи Римського, не стануть вводити у себе латинські літургічні і церковні обряди.

    Московська влада в особі князя Василя ІІ Темного не визнала результатів собору. Воно їй було і не потрібно – у 1453 р. Константинополь назавжди впаде під ударами султана Мехмеда ІІ, а результати собору будуть відкинуті в самому Константинополі ще до падіння міста. В 1448 р. собором московських єпископів без участі Константинопольського патріарха митрополитом був вибраний Іона (до цього митрополитів-греків постачав Константинополь). З цього року Московська церква стає де-факто автокефальною. Ця подія вважається початком фактичного існування самостійної Московської митрополії (хоча вона все ще називалася Київською). Лише у 1459 році, на московському соборі єпископів, рішення по назві було закріплено – віднині митрополит, вибраний після смерті Іони, мав звання замість Київського – Московського і Всея Руси, а митрополія також отримала назву Московської.

    Легітимність (канонічність) залишення Московською митрополією юрисдикції Константинополя викликає сумніви. Апологети Москви виправдовують такий крок втратою легітимності самою Вселенською Православною Церквою в Константинополі як такої, що прийняла на той момент Унію із церквою Католицькою. Звідси, до речі, походить імперська агресивно-захватницька концепція Третього Рима, що виникла дещо пізніше та яка проголошує Рим Другий – Константинополь – занепалим, а Москву, у якості вже Риму Третього, – єдиним стовпом Православ’я, з падінням якого неминуче настане Судний День.

    Окремої уваги заслуговує історія з офіційним визнанням Московської незалежної церкви Константинополем, яка відбулася через майже півтораста років після самочинного оголошення незалежності. У 1588 році знову вибраний Константинопольський патріарх Ієремія прибув до Москви за фінансовою підтримкою (Вселенське патріаршество зазнавало вагомих фінансових труднощів), де був прийнятий з великими почестями, проте невдовзі був підданий фактичному домашньому арешту, оскільки відмовив у проханні московського царя про впровадження Патріаршества в обмін на сплату боргів. Але, як пишуть автори на одному з російських православних сайтів, годуновські дипломати з цим складним завданням «блискуче впоралися» – вони пообіцяли втопити Патріарха у річці, якщо він не виконає їхні умови, після чого літній Ієремія природньо не зміг відмовити Годунову. Таким чином, формальне патріарше достоїнство московським митрополитам було надано у 1589 році після піврічного утримання Патріарха Ієремії у неволі і погрози позбавити його життя. В Константинополі таке неканонічне впровадження Московського Патріаршества, яке мало бути затверджене «заднім числом», спочатку викликало обурення, і лише у 1593 р. Константинопольський собор остаточно визнав автокефалію Московської церкви законною, яка протягом 141 року (1448 – 1589), залишаючись на цей період невизнаною, знаходилася у канонічному розділенні (розколі) зі Вселенською Православною Церквою.

    На відміну від Москви, у Києві, який знаходився у складі Великого князівства Литовського, Флорентійську унію спочатку сприйняли нейтрально, хоча історія показує, що подальші політичні зіткнення великою мірою відбувалися на тлі боротьби з уніатством. Внаслідок виникнення у Москві відокремленої від Константинополя Московської митрополії, Константинопольський патріархат сформував у 1459 році нову Київську митрополію, яка знаходилась поза зоною впливу Москви. Її можна назвати Київською митрополією 3.0, позаяк версія 1.0 належить до домонгольського періоду Київської Руси, а версії 2.х – до монгольського і короткого пост-монгольського періодів, у всьому їхньому різноманітті. Враховуючи занепад Константинополя після його завоювання турками, Київська митрополія розвивалася автономно. У церковному житті помалу впроваджується виборче право: вільними голосами вибирали священників, архімандритів, єпископів; вільно вибирали і митрополита, а патріарх лише надавав благословення.

    Отже утворилися дві митрополії – самовиголошена (і неканонічна – до 1589 р.) Московська і Київська, яка лишалась частиною Константинопольського патріархату. Враховуючи той факт, що Константинопольська церква знаходилася в момент реорганізації Київської митрополії в унії з Римською церквою і, таким чином, «відпала від православ’я», то, у трактуванні Московської церкви, встановлення Київської митрополії Константинопольським патріархатом також не є чинним. Щодо цього прийнято вважати, що норми православної юрисдикції не є сформульованими настільки жорстко і чітко, як це зроблено у юриспруденції католицькій, тому має місце вільна інтерпретація тих чи інших подій та фактів, в залежності від політичних уподобань тощо. Подібну тенденцію вільного трактування можна спостерігати і донині, що є причиною конфліктів та викликає додаткові сварки.

    У 1569 р. Велике князівство Литовське, Волинь та Київ включно, внаслідок Люблинської унії увійшло до складу Речі Посполитої, частково втративши державність. А вже у 1596-му Київська митрополія внаслідок прийняття Берестейської унії була підпорядкована Папі Римському, що стало початком церковного розколу в Україні – була утворена Українська Греко-Католицька церква з метрополією у Києві. Ми не будемо докладно зупинятися на цьому періоді, який не має прямого відношення до теми статті. Варто лише зазначити, що такий стан зберігався недовго – аж до відновлення православної Київської митрополії у 1620 р., коли православні київські митрополити почали знову мати титул митрополита Київського і Всея Руси. Цей рік можна вважати початком наступного, четвертого періоду, останнього перед підпорядкуванням Київської митрополії Московському патріархату.

    Київська митрополія 4.0 – Переяславська Рада, Руїна (1620 – 1686 рр.)


    Петро Могила

    Остання Київська митрополія існувала з 1620 року, коли Ієрусалимський патріарх Феофан, на прохання гетьмана України Петра Сагайдачного, рукопоклав для Київської православної митрополії митрополита Іова Борецького і нових єпископів. У 1633 році Константинопольський патріархат офіційно відновив Київську митрополію. Це була православна митрополія Константинопольського патріархату на території Речі Посполитої та Гетьманської України. Київська митрополія мала права широкої автономії – церковна залежність Києва від Константинополя невпинно зменшувалася та мала чисто номінальний характер, що дало можливість поставити питання повної юрисдикційної незалежності (автокефалії) від Константинополя за часів Петра Могили (1632 – 1646). Проте смерть цього видатного діяча, наближення визвольної війни з Польщею й пізніша Руїна не дозволили завершити справу, повернувши перебіг історії в інше русло.

    Починаючи з 1654 р., після підписання Богданом Хмельницьким союзного договору з Московією, церковне життя українців почало розвиватися за тими ж законами, що і суспільно-політичне. 8 січня в Переяславі гетьман Б.Хмельницький та козацька старшина присягнули на вірність московському царю, поклавши початок процесу входження України до складу Московської держави. Така суттєва зміна у політичному житті України не могла не відобразитись і на становищі православної Київської митрополії, хоча договір від 1654 р. не передбачав зміни її канонічного статусу.

    Після смерті Хмельницького у 1657 р. починається період, який отримав в українській історіографії стійку назву «Руїна», під час якого промосковські гетьмани змінюються пропольськими або навіть про-турецькими і стають заручниками геополітичних інтересів сусідніх держав, які вміло ними маніпулюють, а зміни влади супроводжуються соціальними бунтами низового козацтва проти старшини і військовими діями за участі сусідніх держав. Саме в цей період вперше позначився розкол на дві України – Правобережну, з пропольськими тенденціями, за підтримки козацької старшини, та Лівобережну, що мала промосковські настрої, з опорою на низове козацтво.

    Виникнення соціальних конфліктів, загострення протиріч в середині української еліти, боротьба за гетьманську владу, низький рівень політичної свідомості українців – все це призвело до іноземної інтервенції та суттєвого послаблення незалежного становища України, в тому числі і в сфері церковних справ. Вже у 1659 році, усього через чотири роки після Переяславської Ради, в новому договорі з сином Богдана Хмельницького Юрієм з’являється пункт про можливий перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату. А у 1661 р. була зроблена перша спроба прямого поставлення у Москві кандидата на Київську митрополичу кафедру, хоча вона і зазнала невдачі.

    Кінець Київської митрополії – підпорядкування Московському патріархату

    Під час остаточної передачі Київської митрополії під керування Московському патріархату було вжито усю палітру інструментів політичного тиску, в тому числі було застосовано корупційні важелі. Ближче до середини XVII ст. склалися тісні взаємовідносини між Східними Патріархами та московськими правителями. Грецьке духовенство регулярно відвідувало Москву, отримуючи там щедру милостиню. Ставши політичними агентами московських державних діячів, вони доставляють у Москву відомості про політичну ситуацію в Османській імперії. Матеріальна зацікавленість не була єдиним стимулом для грецьких ієрархів до подібного співробітництва. Східне православне духовенство палко сприймало і усіляко підтримувало політичне посилення Москви, маючи надію, що з часом саме московський цар допоможе грекам скинути ненависну владу турок.

    Відправивши першого листа з проханням надати Московському патріархові право рукопокладати Київських митрополитів, було отримано відмову. Патріарх відповів, що, мовляв, в Османській імперії було складне становище: візир при смерті і невідомо, хто буде замість нього; тому нічого не можна зробити. Отже прохання Москви залишилось невиконаним. Після цього московське керівництво і промосковський гетьман Самойлович вирішили діяти, не чекаючи благословення із Константинополя, та скликали собор у кафедральному храмі Св. Софії (8 липня 1685 р.), на якому були присутніми більше світських чинів, ніж духовенства, в тому числі наступник Самойловича військовий осавул Іван Мазепа. Після початку соборних засідань виявилося, що духовенство анітрохи не палає бажанням виходити з-під константинопольської юрисдикції під московську. Взагалі український клір проявив себе в той час дуже критично налаштованим щодо промосковських тенденцій. Проте не без допомоги інтриг у 1685 р. перехід Київської митрополії під юрисдикцію Москви фактично відбувся. Тим не менш з канонічної точки зору цей акт не міг вважатися легітимним без його схвалення (хоч би і заднім числом) з боку Константинопольського патріархату.

    Задля цього в листопаді того ж року були відправлені ще раз московськи посли з тим самим проханням про передачу і домоглися спочатку зустрічі з Єрусалимським патріархом Досифієм. Під час бесіди з ними Досифій висловився різко проти підпорядкування Київської митрополії Москві. Він вважав глибоко порочним сам спосіб дій московського уряду, коли факт поставлення Київського митрополита у Москві оголошувався завершеним до благословення у Константинополі. Не дивлячись на запропоновані послами «щедрі» милостині, обурений Єрусалимський патріарх категорично відмовився бути посередником у переговорах московських послів з Константинопольським патріархом Діонісієм.

    Але Константинопольський патріарх сам знайшов спосіб повідомити послам, що він готовий видати відповідну грамоту за певну суму. Тут вже посли зорієнтувалися, вимагаючи грамоту і тільки потім пообіцявши гроші. Довелося вирішувати питання через турецького візира. Якраз в цей час Османська імперія знаходилася у важкій кризі: у війні проти Австрії, Польщі та Венеції турки зазнавали поразку за поразкою. У 1686 р. вони залишили угорську столицю, яку утримували в руках більше 140 років. Отже московські посли прибули в Туреччину у самий розпал війни, коли становище Осяйної Порти наближалось до катастрофічного. При цьому Московська держава ще у 1681 р. уклала з нею мирний договір і тому вважалася султаном потенційним союзником. В цій ситуації візир прийняв рішення усіляко сприяти задоволенню прохання московських правителів про підпорядкування Московському патріарху Іоакиму Київської митрополії, маючи надію тим самим зміцнити свою дружбу з Москвою.

    Після схвалення візира став більш піддатливим патріарх Єрусалимський Досифій, який погодився посприяти у перемовинах з патріархом константинопольським Діонісієм. За таке суттєве корегування своєї позиції він отримав від послів 200 червонців. Сам же Діонісій, дізнавшись про волю візира, пообіцяв виконати прохання Москви, як тільки повернеться у Константинополь та скличе собор митрополитів.

    Відтак принципова згода патріархів Діонісія і Досифія, а також великого візира на передачу Київської митрополії під оруду Московському патріархату була досягнута у квітні 1686 року. Зрештою у червні в Константинополі був скликаний Собор архієреїв, на якому остаточно прийняли рішення з цього питання. Крім патріарха Діонісія грамоту підписали митрополити. Діонісію за ці документи також дали 200 золотих та три сорока соболів, за що він власноручно склав розписку. Крім цього, патріарх відіслав з послами листа московському цареві, в якому він просив надіслати «нагороду» усім архієреям, які підписали документ. Чи було це прохання виконане, історія не говорить. Проте сума, надана обом Патріархам (Єрусалимському і Константинопольському) за переуступлення Київської митрополії Москві, відома достеменно – 400 золотих червонців та 120 хутряних шкурок соболів.

    Іван Самойлович

    Тож чи варто дивуватися, що незабаром, після укладання Польщею миру з Москвою і оголошенням нею війни з Османською імперією, становище Діонісія стало вкрай кепським. Незадоволені ним ієрархи звинуватили його у таємних зв’язках з Москвою, наводячи у підтвердження факт передачі Московському патріархату Київської митрополії. Як наслідок Діонісій був позбавлений патріаршества через два місяці після того, як він офіційно обійняв Константинопольський престол. Але акт підпорядкування Київської митрополії під московську юрисдикцію скасовано не було, із чого випливає, що звинувачення на адресу Діонісія були лише приводом для усунення його з кафедри.

    В чому полягала суть виданих московським послам документів? По-перше, своїм синодальним рішенням від 1686 р. Константинопольський патріарх надав патріарху Московському в дійсності єдине право – право хіротонії (рукопокладення, возведення в сан) Київського митрополита, що абсолютно не означало зміни канонічних кордонів Константинопольського патріархату. По-друге, Московський патріарх мав владу над митрополитом Київським лише у межах тих повноважень, які були делеговані йому патріархом Константинопольським. По-третє, в самих документах зазначено, що цей юридичний акт заперечує церковним канонам, але виданий виключно через «складне становище пастви Київської митрополії та особливих і виняткових обставин», під якими малася на увазі загроза православ’ю з боку унії. Затим, у світлі аналізу двох соборних грамот, супроводжувальних листів та інших документів, виданих патріархом Діонісієм IV, беззаперечно випливає, що ніякого переуступлення канонічної території Київської митрополії Московському патріархату з юридичної точки зору не було, а думка про те, що Московському патріархату було передано повний контроль над всією територією Київської митрополії, є не більше, ніж бажана інтерпретація оригінального тексту Синодального листа.

    Висновки

    Материнською церквою для усіх православних церков, що коли-небудь існували на території Руси-України історично, є церква Константинопольська. Київська митрополія з самого початку свого існування була однією з єпархій (округів) Вселенського Престолу, хоч через політичні обставини часом ділилася на дві або три митрополії. Це твердження також стосується й Московського патріархату як уламку Київської митрополії, адже перенесення митрополичої кафедри з Києва у Володимир, а потім в Москву, мотивоване політичним становищем, не означало виходу з-під підпорядкування Константинополю. Церковний поділ пізнішого періоду фактично відображав геополітичну ситуацію того часу – виникнення на території східних слов’ян двох великих конкуруючих центрів впливу – Великого князівства Литовського та Великого князівства Московського. А самочинне проголошення незалежності Московської церкви, яке сталося після укладення Унії, було з точки зору православних канонів не зовсім легітимним актом; хоча й офіційне його визнання Константинополем, яке відбулося з великим (141 рік) запізненням, отримане під тиском та загрозою життю, стало історичним прецедентом для отримання автокефалій іншими церквами. Теоретично можна сьогодні уявити ситуацію, в якій юридичні зобов’язання від 1589 р. можуть бути також визнанні нечинними, а отже, теперішній незалежний статус Російської Православної Церкви підпадає під сумнів та може бути відкликаний. Переуступлення Київської митрополії Московській церкві, як і зазначено у недавньому рішення Синоду, будо видано «за обставин того часу», які складалися з політичних, економічних і корупційних чинників, при чому сам текст документів не передбачав того, що фактично відбулося. Таким чином, отримання українською Церквою автокефалії є легітимним з точки зору православної юриспруденції та відновлення історичної справедливості і права здебільшого православної держави на свою церкву як один з найважливіших символів державної незалежності.

    Розглядаючи питання отримання автокефалії з перспективи сучасної ситуації, важливо детально розуміти історичні передумови і прецеденти. Але якщо ми апелюємо до історичної справедливості як форми соціально-політичної та морально-правової свідомості, в якій існує розуміння про належне, то ми маємо усвідомлювати, що справедливість взагалі є величиною відносною. Вона є відносною у зв’язку з тим, що пов’язана з успіхом тільки однієї із сторін. Справедливість для певної країни може бути несправедливістю для іншої. Це означає, що вирахувати її об’єктивність неможливо в рівній мірі для всіх, і настати для всіх одночасно справедливість теж не може. Тому ми, аналізуючи це питання у контексті історичної ретроспективи, маємо виходити із власної логіки, керуючись власними інтересами і політичними цілями, а також наявними можливостями та ресурсами.

    SHARE