Буря у шклянці, яка отруює криницю

В Україні загострюється дискусія між тими, хто активно захищає українську мову і особливо права україномовних, з тими, хто обстоює виразно політичну форму патріотизму і у більшій чи меншій мірі видкидає його культурно-мовну основу. Яскравий випадок – суперечка між активістами і проектом Made in Ukraine. Річ в тому, що обидві позиції українській мові не допомагають.

Терміновий перехід на українську мову був би потрібний. Він також є теоретично можливим. Але цей перехід мав би відбутися знизу, в результаті народної ініціативи, а не в результаті державної політики чи скарг на відсутність мови в різних галузях життя. Державна політика, навіть до Януковича, для українізації дала досить мало. З іншого боку, скарги багатьох українських активістів та громадських організацій на відсутність українських меню в ресторанах чи в інструкціях для побутової техніки є нібито корисними, але складається враження, що на цьому українізаторський активізм в Україні закінчується.

Проблема в тому, що такий активізм виглядає як скарги меншини на дискримінацію, але ж статус меншини не личить державній мові. Захисникам української мови пора зрозуміти, що часи змінилися. Зараз – не час Валуєвських указів, брежнєвської русифікації чи азірівщини. Час не воювати з ворожою мовою, а розвивати свою, не боротися з пітьмою, а запалити свічку. Зараз єдино реальним шляхом українізації було би усвідомлення широкими масами любови до рідної мови і перехід на неї в усіх проявах життя. Для більшості українців вона є мовою батьків/дідів і більшість ставиться до неї прихильно, тому цей сценарій не є фантастикою. Для його реалізації потрібен був би широкий народний рух переходу на мову, очолюваний активістами. Але зараз не можна закликати широкі кола українських активістів, який віддають усі сили для фронту, починати ініціативи у мовній царині. Спочатку треба виграти війну.

Втім, навіть у цей час не варто закладати міни під мову, яка і так кульгає на обидві ноги. Причому не варто це робити з обох боків – як з боку космополітів, які люблять Україну, але не мають особливо сильних почуттів до української мови, так і з боку українофілів, які захищають права україномовних, відрізняючи таким чином україномовних від більшості населення. Не варто нагнітати ненависть одне до одного і отруювати криницю, з якої буде черпати воду нова Україна.

І, незважаючи на складність моменту, треба робити хоч щось для зміцнення позицій української мови. Час іде і русифікація, започаткована ще 360 років тому, триває. Як сказав у інтерв’ю Новому Шляху лідер гурту Мандри Сергій Фоменко (“Фома”), української мови та культури з часів Революції Гідності в Україні не побільшало ні на телебаченні, ні на радіо, ні у ґазетних кіосках та у книжкових крамницях. Держава мала би зробити для підтримки мови хоча б те, що не вимагає коштів, – ввести значні квоти для україномовного продукту у ЗМІ та книговидавництві. Якщо зараз не робити нічого, потім може бути запізно, навіть у новій Україні.