Вибір поза виборами

Юрій Левикін для Нового Шляху, Київ.

Лауреат Нобелівської премії Даглас Норт разом зі своїми співавторами в книзі “Насильство і суспільний порядок” аналізував суспільства з обмеженим доступом і суспільства з вільним доступом. В перших правлять клани, які борються на смерть один з одним і грабують суспільство через загарбання ренти від свого панівного становища, визискуючи усі гроші, які можна забрати у населення. В других еліти уклали “пакт про незнищення”, а замість цього конкурують в політиці і економіці, дають можливість увійти в політику і економіку новим суб’єктам і отримують свою ренту від зростання економіки. Автори рекомендували вживати заходів по переходу від суспільств закритого типу до суспільств з відкритим доступом як рецепт підвищення добробуту й безпеки в усіх країнах.

Процеси, які відбувалися в пострадянських країнах, змусили авторів критично переглянути свою теорію, бо виявилося, що імітація демократії, вільних виборів та інститутів відкритого суспільства не дає обіцяного. Імітатори досягають цілком протилежних результатів. Демократія, як спосіб прийняття рішень, дає можливість знищити конкурентів у позірно законний спосіб, сформувавши вигідну більшість, “генерал Гречка” дозволяє отримати перемогу на буцімто вільних виборах, а окремі громадянські інститути по боротьбі з корупцією самі стають організаторами цієї самої корупції. Такі процеси сприяють створенню гібридних режимів – на фасаді імітаційна демократія, а за фасадом авторитаризм різного ступеню розвитку.

Якщо озирнутись на останнє шокове затримання народного депутата Мосійчука, то в око впадає не так ad-hoc процедура позбавлення його депутатської недоторканості, на яку нарікають спостерігачі й політологи, як той факт, що значна частина суспільства розцінює ситуацію з позицій “не з того почали саджати” і “він патріот, тому його чіпати не можна”. Себто ми стикаємось з двома видами імітації. Перша: законність має бути, але політично доцільна, за нею Клюєва саджати треба, а Мосійчука не можна. Друга імітація: декларація патріотизму й націоналізму є індульгенцією від будь-яких порушень закону.

Випадок Мосійчука, на жаль, не одинокий. Якщо глянути на правозастосовну практику, то таких випадків вже ціла низка – фігуранти справи про вбивство О.Бузини, “мукачівські терористи”, затримані за підозрою у злочинах військовослужбовці роти “Торнадо”, вже трохи призабутий комбат-нардеп Мельничук. Приналежність до праворадикальних і націоналістичних угруповань сприймається частиною суспільства як ореол “мучеництва за ідею” і, відповідно, “безгрішності” у всіх проявах. А фактично – це прояви того самого суспільства з обмеженим доступом, коли одна частина угрупувань, що прагнуть вибороти владу, пробують у той чи інший спосіб знищити конкурентів чи повністю маргіналізувати їх.

Існує ще один аспект. Власне націоналізм є одним з проявів еволюційного принципу біології. Спільнота чи група, в якій члени проявляють альтруїзм аж до самопожертви до своїх, і агресивно ставляться до “чужих”, має кращі шанси на виживання в процесі еволюції. Націоналізм захищав спільноту в час, коли головним ідентифікатором була приналежність до нації. Основний розквіт національної ідентичності, так здається, прийшовся на кінець XVIII – середину ХХ століття. З певного моменту націоналізм крім захисної дії починає гальмувати розвиток, саме через обмеження виключно межами нації.

Нині ідентичність з одномірної етнічної перетворюється на складнішу і багатовимірну. Це викликає агресію з боку “фундаменталістів”. З іншого боку, проявом альтруїзму всередині української спільноти є волонтерський рух, що самоорганізувався під час подій Майдану-2014 і особливо яскравим став під час антитерористичної організації на Сході України. Члени волонтерського руху навряд чи читали Коновальця, Мельника і Бандеру, але патріотами є точно.

Зазвичай гібридні режими є більш характерними для ресурсних країн, економіка яких ґрунтується на продажі сировини і корисних копалин. Україна не є критично залежною від експорту необробленої сировини й має непогані шанси подолати стадію гібридного і трансформуватися у суспільство з відкритим доступом.

Досліджуючи причини провалів демократичних змін у пострадянських країнах, шведський вчений Стефан Хедлунд вказує на те, що мало змінити формальні правила гри. Неформальні норми є “головнішими” за формальні. Перші обґрунтовують легітимність других, так вчить інституціональна теорія. Якщо неписані правила дуже відрізняються від писаних, практика не буде дотримуватись паперових настанов. Результат – системний провал.

В ході місцевих виборів одною з найгарячіших тем буде обговорення гальмування реформ в Україні. Місцеве самоврядування лише побіжно може впливати на встановлення правил гри “зверху”, але в повній мірі буде користатися результатами децентралізації влади, передачі бюджетних коштів на нижчі рівні. Подивимось, чи кандидати в депутати це розуміють, чи налаштовані на тривіальне розпилювання бюджетів. В умовах зростаючого громадянського суспільства це буде робити важче, але неписані суспільні стереотипи подейкують, що у депутати люди йдуть саме за цим.

Проте більш важливий вибір політичним силам прийдеться зробити поза виборчими перегонами. Без зміни стереотипів і неписаних правил у суспільстві всі потуги написати ідеальну реформу приречені на провал. Це стосується і держави загалом, і місцевих громад конкретно. Очевидно, що найбільший виграш для себе і для громади отримають партії і громадські організації, які займуться зміною стереотипів у молодіжних спільнотах. У чомусь ця думка навіяна бізнесовим правилом: хочеш завоювати ринок – створи свого покупця. Першим кроком могла би бути пропозиція створити інститут “дублерів” – свого роду “школи” при депутатах, де у вільному діалозі молоді люди могли би знайомитися з поточними справами депутатського корпусу і проблемами громади. А депутатам варто було би почути голос майбутнього.

SHARE