Дискусія о. Андрія Чировського і Аскольда Лозинського з приводу зустрічі Папи Римського і Патріарха Кірілла у Гавані

“Українці, простіть мені…”

Аскольд Лозинський, Нью-Йорк, США.

Цих слів дуже бракувало на пресовій конференції Папи Римського в літаку під час повернення в Рим. На запитання журналіста про кривдження українців своєю зустріччю та спільною Декларацією з Кирилом, Папа розповів про своє знайомство з Блаженнійшим Святославом, не називаючи його Патріархом, а тільки Верховним Архієпископом.

Українська Греко-Католицька Церква на своїй інтернет-сторінці подала новину, яка мала представити, що сказав на пресовій конференції Папа про Декларацію: “Це дискусійний документ. Слід додати, що Україна переживає війну, період страждання. Існують різні інтерпретації”.

У світових мережах інтернету появилася транскрипція стенографії пресової конференції. Виявилось, що слова виступу Папи на пресконференції, як подала УГКЦ, були у скороченій формі. Такої замітки не було. На додачу, були ще і такі слова Папи: “…кожен має свою власну ідею про цю війну, як вона почалась, хто її почав…”
Тобто, так виходить, що УГКЦ слова Папи затаїла, щоб його вибілити бодай трохи, і не подати своїм вірним точний образ, наскільки кривдним є Папа для українського народу.
Мабуть, як переважно буває, приховання є гірше події. Але наша Церква має обов’язок не тільки захищати інтереси своїх вірних, а і говорити правду, навіть коли ця правда невигідна. Божі заповіді відносяться до церковних осіб також.

На доручення Папи поїхали наші владики з України на чолі з Патріархом Святославом до Риму. Там вислухали директиви від Папи – не вмішуватися до політичних справ навколо “насильства та суспільного неспокою” в Україні. Не знаю, чи наші владики відповідали Папі, але думаю, що ні. На пресовій конференції, про що писала наша Церква на своїй сторінці, Блаженнійший скромно сказав: “Наша Церква впродовж століть свідчить, що єдність зі Святійшим Отцем не тільки не позбавляє східної ідентичності, а й допомагає відкрити універсальні цінності Вселенської Церкви, вийти за межі власної провінційності та вузьке коло національної приналежності.”
Ось так антиукраїнський Папа зломив хребет ієрархії нашої Церкви.

Чи ця справа закінчена? Далеко ні. Миряни повинні реагувати по своїй власній совісті задля християнського прощення, але тільки після слів “Українці, простіть мені.”
До того часу вірні УГКЦ повинні відкласти реверанс до Папи Римського. Тобто у церковних відправах УГКЦ просити своїх душпастирів його не згадувати. Напевно, з огляду на дисципліну, душпастирі не погодяться.

Як проявляти своє невдоволення? Згідно із власною совістю. На жаль, ми живемо у світі, де багато, включно з Апостольською Церквою, вирішується грошима. На даний момент вірні УГКЦ повинні само собою здержатись від так званого Петрівського фонду, і пожертв на римо-католицькі інституції, тощо.

Особисто, коли б українські католицькі церкви, яких я учащаю, не прийняли мораторію на поминання і молитви за Папу, я з чистою совістю буду молитися в українських православних і протестантських церквах, у яких до речі я і так молюся, коли я перебуваю в Україні.

Принципи повинні переважати над знайомством чи дружбою. Кажуть, що Святий Томас Мор, коли до нього звернувся його добрий друг Король Англії Генрик УІІІ піддержати його у намаганні переступити церковні закони проти шлюбного розлучення задля дружби, відповів, що, мабуть, Король діє згідно з власною совістю, а він (Томас) повинен діяти згідно з своєю. А тому коли Король діє за совістю він (Король) опиниться у небі, а Томас задля дружби піде проти власної совісті і тому опиниться у пеклі, чи Король залишить небо і переселиться в пекло задля дружби?!

Хтось може завважити, що така відповідь не у дусі християнського прощення. Не так, бо поки може бути прощення, мусить відбутися виявлення жалю і признання свого гріха грішником. Не можна інакше вважати теперішнього Папу як блудного Папу. Блудний син в Євангелії звернувся до батька зі словами жалю та болю і отець йому простив, прийнявши з відкритими руками. На пресовій конференції та впродовж відносно довгого часу від самої зустрічі та Декларації не проявлено жодного жалю та перепрошення з сторони Папи, а з сторони нашої Церкви, крім інтерв’ю Блаженнійшого Патріарха, появилися тільки нещирі намагання офіційних осіб і душпастирів вибілити Папу словами: “боремось проти російської дезінформації і пропаганди”. Коли б не було Папської ініціативи не було б зустрічі з дияволом. Від тої ганебної зустрічі та Декларації поки що Папа не тільки не кається, але зухвало йде у наступ проти нашої Церкви і народу, зломивши хребет навіть Блаженнійшого.

В додатку, якби не змальовували зустріч і Декларацію церковні достойники Апостольської Столиці та УГКЦ, ця подія не понесе найменших духовних наслідків, а тільки політичні. Текст Декларації, де виносяться духовні моменти, будуть забуті у короткому часі, а в Московській Патріархії вони взагалі ніколи не приймалися. Залишиться політична частина: легітимація МП і “русского міра”. Залишиться також, і може на довгі роки, теперішній Папа, який або не розуміє, або не хоче розуміти політичних наслідків своєї дії не тільки для українців-католиків, але також для українців православних, яких Папа закликає шукати канонічності через МП та всіх українців, яких Папа закликає припинити немов “цивільну війну”. Якщо не буде відповідної і ефективної реакції, сьогоднішній Папа продовжуватиме свій шлях, що він доречі і показує. Обов’язком християн є навернути блудних синів навіть тоді, коли наші Церковні достойники виявилися безхребетними.

Великий муж нашої Церкви Патріарх Йосиф, спілкуючись з нашими владиками часто казав “не гніть хребтів”. Як нам потрібно такого Душпастиря сьогодні! Але немає і тому миряни повинні підняти свій голос, але тільки по своїй власній совісті.

Можливо, мої зауваження є загострі та не в християнському дусі. Вони гострі, але вони наскрізь християнські. Взоруючись і уподібнюючись до Христа ми повинні реагувати, як реагував Ісус Христос, не дозволяючи, щоби з Божого дому робили базарний ринок. Не дозволяймо, щоби з Церкви Христа робили антиукраїнський політичний ринок.

Для мене Бог – понад усе

о. Андрій Чировський, Тусон, США.

У своїй статті “Українці, простіть мені…” Аскольд Лозинський страється виявити свою любов до українського народу через необгрунтований напад на провід Української Греко-Католицької Церкви. Він має багато до сказання про совість, про принциповість, про християнське прощення, про нещирість офіційних осіб та душпастирів УГКЦ, які намагаються “вибілити Папу словами ‘боремось проти російської дезінформації і пропаганди.’ ”

Я розумію біль мого друга з дитинства Аскольда, бо я його поділяю. Вважаю, що Гаванська Спільна Декларація Папи Франциска і Патріарха Кирила з тридцяти параграфів має 27 прекрасних, які дають мені, як християнинові, надію та натхнення на майбутнє. А три параграфи, тобто 25, 26 і 27 є погано сформульовані, і приносять більше шкоди, ніж добра в конкретній дійсності, в якій знаходимося, серед російської агресії та безконечних наклепів зі сторони Москоської Патріархії на Українську Греко-Католицьку Церкву та на УПЦ-КП і УАПЦ. Про це я чітко пояснював у своїх англомовних статтях та в кількох інтерв’ю для Нового Шляху та іншої преси.

На жаль, я зовсім не згідний з Аскольдом, коли ходить про його розуміння суті Церкви. Виглядає, що для нього Церкву можна легко виміняти, коли вона не є стовідсотково згідна з моїми політичними міркуваннями. Церкви, яка в першій мірі є інструментом політики, я не потребую. Бо Церква, яка сьогодні гнеться під тиском одної політики (навіть дуже потрібної сьогодні політики збереження суверенності та самобутності України), може завтра гнутися під тиском другої, дуже нищівної. Це ж трагічна історія московської церкви, яка служила перше ультраконсервативним царям, а пізніше дала себе полонити більшовикам. УГКЦ не була і не сміє бути інструментом чиєїсь політики, а має завжди шукати способів служити Богові і людові Божому у свобідний спосіб. Цього до речі, не розуміють в Московській Патріархії ті, які твердять, що не можна засудити ані одної, ані другої сторони в російско-українській війні на Донбасі. Свобода дії Церкви Христової не вимагає нейтральності в обличчі агресії. Вона вимагає правди, навіть якщо та правда є неприємною, а може й небезпечною для самого тубільного життя Церкви. Тому УГКЦ зазнала протягом свого існування стільки переслідування і обмежень зі сторони різних урядів: римокатолицьких, православних, комуністичних. Тому навіть українські націоналісти не сприймали деяких поучень Митр. Андрея Шептицького, коли він закликав триматися перше християнської моралі, триматися Христа, і здержуватися від усякої ненависті до інших народів (до того і до тих, які український народ поневолювали).

Мій друг Аскольд засуджує провід УГКЦ за це, що він старається зрозуміти, чому Папа Римський вважав конечним підписати документ-декларацію, в якій знаходяться підступні параграфи, напевно скомпоновані Москвою. Може, краще було б, коли б він старався зрозуміти провід своєі Церкви (чи може вже тої, яку він колись вважав за свою). Патріарх Святослав подає свій аналіз у стриманий і врівноважений спосіб. Блаженніший розуміє, що Папа Франциск принципово завжди шукає діалогу (навіть у розмові з нещирим співбесідником) тому що вірить, що без діалогу ніяк не можна дійти до розуміння. Можна з цим підходом не погодитися, але зовсім інша річ через емоційність не хотіти розуміти цього підходу Папи. Дальше, Патріарх Святослав підкреслює, що в нашому досвіді нема чого багато доброго очікувати від угод, укладених між Москвою і Римом, особливо тому, що вони у цьому випадку знов говорять “про нас без нас”. На якій же підставі можна говорити про брак хребта зі сторони Патріарха Святослава чи інших греко-католицьких коментаторів, які твердо й голосно, хоч вправді без образ, критикують неслушні параграфи Гаванської Декларації?

Аскольд Лозинський не знає до кінця внутрішньої мотивації Папи Франциска. Він не знає, чим мотивується Патріарх Святослав чи навіть така проста людина як я. Може він повинен трошки задуматись над тим, що він закидає людям як нещирість, безхребетність, як політичний ринок. А щодо його твердження, що його зауваження “є гострими але вони наскрізь християнські,” мушу висловити свою незгідність. Твердження, що в християнському віровченні “поки може бути прощення, мусить відбутися виявлення жалю і признання свого гріха грішником” більше правдоподібно відноситься до старозавітнього закону, ніж до Доброї Новини Христової. Христос вчив любити навіть ворогів. А Милосердний Батько в євангельській притчі про Блудного Сина, яку цитує Аскольд, вибігає назустріч своєму блудному синові ще до того, як син встигає попросити прощення.

Щодо політичних питань і націоналістичних доктрин, не беруся повчати Аскольда Лозинського, адже знаю, що він твердий український патріот і це він доказав довголітньою працею. Але коли ходить про суть Християнства, то таки відважуся, хоч я сам грішник. З точки зору Українського Греко-Католицького віровчення, Церква повинна захищати свій народ, але вона не сміє бути зведена до рівня, де вона була б тільки інструментом тубільних політичних міркувань.

Я подам відповідь на заклик Аскольда Лозинського “підняти свій голос, але тільки по власній совісті.” Для мене по власній совісті ніколи не буде “Україна понад усе.” Я християнин, і для мене – Бог понад усе. Чи я обурений, що Папа Франциск підписав документ з хибними тевердженнями, що були підготовленими московськими спеціалістами? Абсолютно. Чи я згідний з амбівалентністю Папи Римського щодо того, чи війна на Донбасі є російською агресією? Ніколи. Чи я вважаю Папу Римського скомпрометованим аж поки не проситиме публічно навколішки в українського народу прощення? Ні. Я просто не згідний з його рішенням і з його висловами. Але в Католицькій Церкві поки Папа Римський не навчає з рамени свого учительського уряду про питання віровчення, я не мушу з ним годитися. Бо в Церкві Христовій є багато більше свободи, ніж різні політики собі уявляють.

Накінець пригадаю, що нападати на провід УГКЦ і її душпастирів доволі легко. А що ми – грішники, то напевно нам дещо належиться. Набагато важче є подати і Римові, і світовим аналітикам виважену, спокійну відповідь на питання, чому Українська Греко-Католицька Церква не згідна з трьома хибними параграфами Гаванської Декларації, які відносяться до УГКЦ, до Українських Православних Церков не підлеглих Москві та до російської агресії проти України в Криму і на Донбасі. Маємо не тільки емоції, а також і уми. Вживаймо ті уми в обороні істини й справедливості.