До 100-річчя від дня смерті нобелівського лауреата Іллі Мечникова

Ярослав Стех для Нового Шляху, Торонто.

“Наука – найважливіше, саме прекрасне й потрібне в житті людини, вона завжди була й буде вищим проявом любові, тільки нею одною людина переможе природу й себе”. (Чехов Антон)

Престиж будь-якої країни, як відомо, визначається кількістю лауреатів Нобелівської премії, яких вона “виростила” і подарувала людству. Серед тих, хто отримав Нобелівську премію з літератури, на жаль, поки що немає повнокровних українців, хоча серед кандидатур було декілька визначних постатей: Михайло Тушкевич, Максим Гаспринський, Іван Франко, Павло Тичина, Іван Багряний, Микола Бажан, Улас Самчук, Василь Стус, Олесь Гончар та ряд інших. Але з різних причин нагороду вони не одержали. Відомий письменник Михайло Слабошпицький називає шанси України мати Нобелівського лауреата з літератури на сьогоднішній день мінімальними. Він пише: “Премія ця для нас ілюзорна, хоч ряд наших письменників уже належить світовій літературі, без перебільшення”. Натомість є лауреати, які народилися, зростали чи жили в Україні. До таких лауреатів належить Світлана Алексієвич, яка стала лауреатом Нобелівської премії з літератури у 2015 році. Народилась вона у 1948 р. в м. Івано-Франківську, зараз постійно живе у Білорусії. З цього приводу дослідник нобелістики, автор книги “Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна” Олександр Левченко пише: “Україна народжувала геніїв, виколисувала їх, навчала і… відпускала (чи витискала) в чужі краї”.

Серед інших розділів Нобелівської премії українців не бракує. У 1908 р. Нобелівську премію за дослідження в галузі імунології отримав Ілля Мечников, 100 років від дня смерті якого відзначаємо в цьому році. Ілля Ілліч Мечников народився 15 травня 1845 року в родовому маєтку батька, Панасівці, розташованому неподалік від Харкова, де пройшло дитинство майбутнього вченого серед мальовничої природи і в гаморі української дітвори. Його батько Ілля Іванович був людиною освіченою і довгий час служив офіцером охорони в Санкт-Петербурзі. Мати Мечникова, в дівоцтві Емілія Невахович, була дочкою Льва Неваховича, багатого єврейського письменника. Вона всіляко сприяла тому, щоб Ілля – останній з п’яти її дітей і четвертий по рахунку син – вибрав кар’єру вченого. Вже з молодих років хлопець відзначався великим талантом і неперевершеним нахилом до науки. Особливі зацікавлення він виявляв до природознавства, захоплювався геологією, фізіологією і медициною і став мікробіологом і патологом світової слави. До речі, слід підкреслити, що, виховуючись серед української дітвори, Ілля досконало оволодів українською мовою, вивчив українські традиції, побут, пізнав історичну долю і недолю України. Закінчивши гімназію із золотою медаллю, він поступив на природне відділення Харківського університету і зумів успішно пройти програму чотирилітнього курсу за два роки, закінчивши її у 1864 році з відзнакою.

В 1867 р. Ілля захистив маґістерську дисертацію. Після цього вчився у Гессенськім університеті, Геттінгені й Мюнхені, а потім у Неаполі. З молодих років Ілля любив подорожувати: з 1867 по 1868 рік бував в Одесі, з 1868 по 1870 рік – у Петербурзі та в інших містах. У 1868 р. він був вибраний приват-доцентом Петербурзького університету, і звідси в 1882 відправився до Мессіни, щоб продовжити дослідження безхребетних тварин. У Мессіні йому вдалося відкрити фагоцитозу, що принесло йому Нобелівську премію і світову славу.

Після цього Мечников повернувся в Україну до Одеси, де очолив бактеріологічну станцію, яка повинна була займатися виготовленням вакцин проти сказу. До речі, він у 1867 році захистив дисертацію про ембріональний розвиток риб і ракоподібних. З часом Мечников отримав докторський ступінь у Петербурзькому університеті, де потім викладав зоологію і порівняльну анатомію.

Ілля Мечников не любив Петербургу, він тужив за Україною, хоча і вона перебувала в окупації Російської Імперії. Окупаційна влада у цьому періоді не створювала відповідних умов для праці вчених, тому він був змушений виїхати до Франції, куди запросив його Луї Пастер. Там Мечников працював 28 років, де досліджував холерну інфекцію, сифліс, туберкульоз, кишкові інфекції, закладаючи основи вчення для антибіотиків, працював над проблемами старіння, тощо. Але навіть у Парижі Ілля тужив за Україною, тому шість разів приїздив на свою Батьківщину щоб вивчати розповсюдження червоного тифу, чуми і туберкульозу. Досліджував кишкові інфекції, працював над іншими медичними препаратами.

Поряд з наукою до вченого несподівано прийшло кохання. У 1869 р. він познайомився із надзвичайно милою дівчиною Людмилою Федорович. Та, на превеликий жаль, дівчина була важко хворою на туберкульоз. Вчений докладав надзвичайно багато зусиль, щоб її оздоровити, але всякі його зусилля були даремними і на його очах красива Людмила занепадала на здоров’я. Все одно він погодився взяти з нею шлюб, на який молода приїхала на інвалідному візку. Мимо всяких старань 20 квітня 1873 Людмила померла. До того часу, коли померла дружина, у Мечникова сильно погіршився зір, що поставило під сумнів його подальші наукові досліди. На тлі цієї трагедії Ілля хотів покінчити життя самогубством, випивши морфій. Та, на щастя, вченого вдалось врятувати з цієї катастрофічної ситуації після ускладнених лікувань. Ілля продовжив свої наукові дослідження, займався педагогікою, писав свої наукові статті і брав участь у наукових сесіях на конференціях.

Продовження у наступному числі