До 50-річчя від дня смерті визначного актора і театрального режисера Гната Юри

Ярослав Стех для Нового Шляху, Торонто.

Кажуть, що сила протидії рівна силі дії. Коли насильно змушують когось мовчати, недоговорювати чи брехати, це як правило призводить до активної протидії і люди тоді боряться з таким безправ’ям. Принаймi реакція виступає як внутрішня боротьба у вияві внутрішнього протесту. Український театр у свому розвитку натрапляв на великі перешкоди. Росийсько-царський режим русифікуючи Україну видав ряд антинародних указів, серед яких Валуївський Емський та ін., які навіть забороняли ставити пєси українською мовою. Ці варварські укази були надзвичайно болючим для українськйого народу. Завдяки видатному драматургові, акторові й режисерові М. Кропивницькому пощастило 1881 р. отримати згоду на виставу в Кременчуці, згодом у Харкові, Києві та інших місцевостях і це започаткувало в складних умовах почати просвітницьку театральну працю. За кілька років наполегливої праці театр в Україні добув собі велике значення і високий мистецький рівень. Найбільш сурові критики вусоко оцінювали українське театральне мистецтво. До праці в театрові приєдналися найбільш талановиті корефеї української сцени, які засобами театрального мистецтва стали пробуджувати національну свідомість українців. Серед визначної плеяди акторів помітну роль в житті театру займяв наш ювілят – Гнат Петрович Юра, який народився 9 січня 1888 р. у селянській родині Юрів y с. Федварі (нині с. Підлісне Олександрівського району Кіровоградської області). В родині Петра Юри крім Гната, народилося ще трьох акторів, два брати і сестра. Пізніше вони працювали разом в театрі імені І.Франка (Олександр Юра-Юрський, Терентій Юра, Юра-Барвінська Феодосія). Родина Юрів в рідному селі, належала до свідомої частини хліборобів. В їхньому домі завжди були книжки, батько передплачував газети і цінувалося знання та освіту.

Після закіння Гнатом земської школи, він жив в сім’ї дядька в Єлисаветграді, де екстерном склав іспити за шість класів реального училища. Коротко працював в нотаріальній конторі, але юнака цікавила в першу чергу література, а особливо театральне мистецтво. З молодих років Гнат дуже багато читав, в результаті того почав писати вірші і займався перекладом книги “Железная дорога” М. Некрасова. Свої вірші, статті та театральні рецензії заміщував у місцевій газеті “Голос Юга”. Однак юнакові хотілося стати реальним актором і грати на сцені. Мрія стала здіснюватися, починаючи з 1904 року. Гнат Юра в Єлисаветграді організував аматорський гурток, який під його керівництвом поставив ряд п’єс; І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, Б. Грінченка, І.Тобілевича та інших. В постановці “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” М. Кропивницького (Г.Юра був постановником і актором).

Вже після перших вуступів Гнат на сцені поступенно став здобувати широку популярність. Незважаючи на матеріяльні труднощі й важкі умови праці, театром в ті часи було таке велике громадське зацікавлення, що неустанно самоорганізувалися малі театральні групи, яких під кінець ХІХ ст. було їх поверх 30. З початку Гнат працював в аматорському русі, а починаючи з 1906 р.він переходить на професійну акторську працю в трупі Максимовича, яка була досить суворою школою для актора-початківця. Покликання Г. Юру до царської армії відірвало його від праці в театрі. Але завершивши військову службу в Олександрії, він повернувся у жовтні 1913 року і одержав запрошення від дирекції театру “Руської бесіди” і виїхав до Галичини, що входила тоді до складу Австро-Угорщини. Тут молодий актор дебютує в ролі Хоми (“Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” М.Старицького). Крім того грав він низку інших ролей, але багато творчих задумів не довелося здійснити акторові, через події Першої світової війни. Після зайняття російською армією Тернополя, де Гнат Юра перебував у таборі для інтернованих осіб, його було мобілізовано до російської армії.

Лише в 1917 році Гнат Юра повернувся з солдачини до театральної діяльності. Однодумці з довоєнної ініціативної групи, серед яких був Семен Семидор, що на той час вже утворили “Молодий театр” (яким керував знаменитий Лесь Курбас), розшукали Гната Юру і стягли його до Києва. В трьох; Юра, Курбас і Семидор задумали розбудувати новий класичний український театр. Звичайно душею і помисловими ідеями надихав театр геніяльний Олесь Курбас. З початку поставлено п’єсу Л.Андреєва “Лікар Керженцов”, потім за ініціятивою Л.Курбаса за один рік було поставлено сім п’єс В.Винниченка, п’єси Г. Гауптмана, Г. Ібсена, де Мюссе, М.Метерлінка, О. Уайльда, Л. Українки, М. Гоголя та ін. У квітні 1919 року “Молодий театр” злився з театром імені Т.Шевченка, а восени, після захоплення Києва військами Денікіна, театральне життя зовсім припинилося. Група митців на чолі з Гнатом Юрою виїхала на Поділля, сподіваючись вступити до театру М.Садовського. Їхній задум не здіснився. Тоді молоді митці перебралися до Вінниці і вступили до Нового Львівського театру. Пізніше велика група акторів повернулася до Галичини, а інші залишилася у Вінниці. Тут Г. Юра став 28 січня 1920 р. співорганізатором театру Івана Франка, який став ставити п’єси. Але цей театр з 1923 року переводять до Харкова, у цьомуж році Гнат Юра отримав звання заслуженого артиста УРСР, а театр став Народним театром УРСР. У Києві Л. Курбас створив театр “Березіль”, з яким також переїхав до Харкова, де разом з ним співпрацював М. Куліш та інші визначні діячі театру. Проти їхньої патріотичної діяльності комуністичний режим запровадив жорсткі переслідування в результаті яких арештовано Курбаса та його найблищих друзів і усіх відправлено на Соловки, де за наказом судової “тройки” 3 листопада 1937 були розстріляні в урочищі Сандармох.

Неустанні переслідування діячів культури та смерть Курбаса залишила по собі ляк і паніку серед тодішніх акторів. Почалася нова епоха в якій треба було добирати репертуар і діяти за наказом партійних наглядачів за кульлтурою. В тих умовах слабші духом починають працювати в диктат партії, сильніших було ув’язнено. Г. Юра знайшовся в дуже складному становищі. Він добре пам’ятав свій творчий ренесанс в театрі у Винніці, який був створений під опікою УГА, а тут в нових умовах треба покірно підпорятковуватися наказам. Його покірливий характер зберіг перед арештом, коли відбувалися т. зв. чистки ідеологічні.

З Харкова в 1926 Г.Юра переїждає до Київського театру і у цьому останньому театрі Юра працював до 1961 (з малими перервами) як мистець керівник і режисер, підготувавши біля 100 вистав. За першого періоду праці він в Молодому Театрі головно спирався на драми В. Винниченка та модерні західно-европейські п’єси. З великим успіхом ставилася п’єса Т. Шевченка “Назар Стодоля”’ та впроваджувано лірично-патріотичні, народні думи, за допомогою яких глядачі мали змогу зміцнювати свої патріотичні почуття. В нових реаліях треба було в основному хвалити революційні досягнення. Починаючи з 1928 Гнат переходить під цілковиту залежність (І. Микитенка, О. Корнійчука) і був заставлений у великій мірі ставити російськомовний репертуар, який рекомендувало міністерство культури. З світової клясичної спадщини ставив постановку “Бравого солдата Швейка” за Ярославом Гашеком, яка витримала понад 400 показів. “Дон Карльоса” Й.-Ф. Шіллера (1936). Як актор залишився найкращим у побутових ролях: Терешко, Крамарюк (“Суєта”, “Житейське море” І. Карпенка-Карого), Копистка (“97” та інші. За свою лояльність до окупаційної більшовицької системи Г. Юра, в пореволюційному періоді зрозуміло, став одним із фундаторів Українського театрального товариства, членом його президії. Він навіть, ще у 1931 погодився стати членом компартії, був членом Художньої ради Міністерства культури СРСР та УРСР, членом Всесоюзного комітету з державних премій. Широка громадська робота Гната Юри цілком закономірно переросла у державну діяльність. Він обирався депутатом Верховної Ради УРСР, починаючи з першого по п’яте скликання. А також він активно знімався на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О.П. Довженка та Київській студії науково-популярних фільмів. Багатьом глядачам він запам’ятався своєю неповторною грою у кінофільмах “Прометей”, “Кармелюк”, “Тарас Шевченко’ та ін. В побутовому пляні також виступав у ролях Фіґаро (“Весілля Фіґаро” П.-О. Бомарше), “Мартин Боруля” та ін.

Гнат Юра, викладав з перервами в Київі – Театральному Інституті (1938 – 1961). Можна сказати він мав театральний талант і педагогічний підхід. На протязі акторської кар’єри Юра грав найрізноманітніші постаті. Вправді він мав непоказну для актора зовнішність – невисокий зріст, фігуру, схильну до повноти. У своїй творчій біографії Гнат Юра наслідував таких митців театрального мистецтва як П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого, М.Садовського. Вже в роки радянської займанщини Гнат Юра запросив до театру, яким керував, дружину І.Карпенка-Карого С.Тобілевич, підтримував добрі стосунки з М.Заньковецькою та П.Саксаганським. Допоміг поверненню на батьківщину з еміграції М.Садовського, запросивши його до трупи театру імені І.Франка. Понадто він допоміг видати прекрасні спогади “Мої стежки і зустрічі” (1957, на 475 с.) видатної української актриси Софії Тобілевич – дружини Івана Тобілевича (Карпенка-Карого), яка розповідає про свого чоловіка – видатного драматурга та інших “корифеїв”: Старицького, Саксаганського, Заньковецьку, їх життя та творчість. Під час ІІ-ї світової війни театр був евакуйований спочатку до Семипалатинська, а потім до Ташкента, де

Гнат Юра створював багато концертних програм. Саме тоді він поставив “Фронт” О.Корнійчука, очолив одну з фронтових бригад, яка виїздила на Сталінградський фронт. По закінченню війни працював театральним педагогом, професором, викладав майстерність актора у студії театру імені І.Франка, а ще з 1938 року – в Київському державному інституті театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого, підготував кілька поколінь акторів. Г.Юра – автор близько трьохсот статей у газетах, журналах, мистецьких збірках. Зокрема він є автором таких літературних праць з питань театрального мистецтва, як: “20 років” (1940), “Життя і сцена” (1962), “Режисер у театрі” (1962). Був двічі лауреатом Державної премії СРСР. Гнат Петрович Юра помер 18 січня 1966 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві, поруч з ним могила дружини – Рубчаківни Ольги Іванівни (1903-1981). Постать Гната Юри мала велике значення для формування національного театрального мистецтва, розвитку драматургії, створення школи сценічної майстерності для наступних поколінь українських митців.

Про ювілята дуже тепло згадав Кисельов Й. Разом з життям. К. 1972; Бобошко Ю. Гнат Юра. К. 1980. Приходить на думку книга “Козацька могила” Марії Приймаченко, де написано, що в могилі ростуть квіти – як символ продовження життя. Нехай сам читач розважує. Але на мою думку, ми ж не можемо відмовитися від усіх діячів, яким довелося жити в імперії зла, в деяких в могилі ростуть квбіти. Велику і корисну працю в складних політичних умовах провадили; М. Рильський, П. Тичина, А. Малишко, О. Гончар досить згадати його роман “Собор (1989)”, в якому чуємо безмежне вболівання за збереження чистоти людської душі і збереження скарбів народної культури та безліч інших діячів культури, а в тому і Гнат Юра, про якого під час ювілею годиться згадати “незлим тихим словом”.

SHARE