До 90-річчя від дня народження безсмертного диригента Ярослава Полянського

Ярослав Полянський

Ярослав Стех для Нового Шляху – Українських Вістей.

Із попереднього числа

Смерть кожної людини це трагедія. А смерть геніїв це катастрофа. Пригадаймо, що в зоні бойових дій на сході України загинув світової слави оперний співак Василь Сліпак у війні на сході України, яку вчинив кат чекіст в наш час – президент російської федерації Путін. Василь Сліпак був солістом Паризької опери, але повернувся в Україну з початком російської агресії. На схід України він пішов добровольцем у складі 7-го окремого батальйону ДУК «Правий сектор». Над загибеллю Василя сколихнулася загально світова громадкість, але війну російський кат-Путін не зупинив.

Хто ж підрахує наші втрати в шестилітній агресивній війні росийській на всході України. Над тими втратами лунає жалібна лемківська пісня “Гей, пливе кача…”. Смерть Василя Співака пролунала немов заклик проти війни Росії в Україні – “Єднаймося разом, тоді переможемо агресію російського фашизму!” Путін вдихнув гітлєрівський фашизм і хотя й формально не відкриває концтаборів Авшвіц, але він концтабори смерті відкриває під іншими масками, кожного дня у багатьох куточках світу. Тут варто згадати слова Френкліна Рузвельта, виголошені 4 листопада 1938 року: “Я насмілююся ствердити, що коли американська демократія як животворна сила припинить свій розвиток, переставши шукати день і ніч мирні шляхи для поліпшення долі наших громадян, фашизм виросте та зміцніє…” Прошу вибачення, що я відхилився від головної теми роковин Я. Полянського. Ярослав в моїй уяві був і залишається тим культурно-освітним діячем, справжним діячем миру і культурного прогресу, для якого пісня мала стати цією космічною силою єдності серед різних народів нашої планети, та на жаль за життя не було повної нагоди вказати йому на його колосальні заслуги. Я. Полянський був у своїй професії унікальним феноменом і великою Людиною. В щоденному житті відзначався віні природною скромністю, але завжди викликалав він замахом дириґентської палички дивовижні піднесені почуття і незвиклий ентуз’язм та мистецьке піднесення серед своїх слухачів. «Без Ярослава Полянського нашій церкві і народові було б важче пережити ті часи», повторював колись о. Йосафат Романик, який був співтворцем Камерного хору і глибоко розумів його художню цінність та місію. Пригадаймо, що у ці понурі дискримінаційні роки наша церква і віра була вкрай дискримінована, сакральна музика була прилюдно заборонена. Тоді маестро Ярослав з ніким не радився, утворив Камерний хор при церкві отців василіан у Варшаві. Зібрав талановиту молодь і при її допомозі створив молодіжний камерний хор з українським, білоруським і польським пісенним репертуаром. Ці молоді виконавці, талановиті дівчата і хлопці під керівництвом маєстра Полянського здобували незвиклу популярність не тільки серед українців, але також серед інших національностей, які цінували співоче мистецтво. Надзвичайно велике значення цього репертуару полягало в тому, що дирегент Полянський був одночасно прекрасним композитором.

Він був автором оргінальних обробок українських сакральних і народних пісень, передусім близьких його серцю лемківських. Був він не тільки прекрасним дирегентом хорів, але також був непоганим етнографом. Йому вдалося зібрати близько 5000 лемківськіх піснень (у тому числі з варіантами) – записуючи їх впродовж кілька десятків років без техніки, а потім з магнітофоном від лемків, що проживали в різних регіонах Польщі (переселених акцією «Вісла») та Словаччини. Надзвичайно велику кількість пісень врятував він від забуття. Чимало зібраних пісень та музичних творів Полянський друкував на сторінках тижневика ”Наше Слово”. Він був членом Асоціації польських митців-музикантів. У 1966 році Міністерство культури вручило Ярославу Полянському відзнаку «Заслуженого діяча культури Польщі». Крім того, за досягнення у розвитку українського музичного мистецтва його нагородили Бронзовим хрестом заслуги, Срібним хрестом заслуги, Золотою відзнакою польської спілки хорів і оркестрів. Польські провідні музичні діячі високо цінували талант маєстра Я. Полянського. На жаль тодішні наглядачі над українською культурою дуже часто погрожували і закидали мгр. Я. Полянському, що він своїм репертуаром відроджує українство, а це суперечило їхнім процесам асиміляційним, які закладалися ще акцією “Вісла”. Всупереч тих закидів пісенний доробок Я. Полянського протягом десятків років врятував не одну українську людину від асиміляції у Польщі. Ці пісні і окремі співанки в обробці Полянського ставали шедеврами, які хористи виконували на концертах і фестивалях та згодом їх включали в програми інші професійні колективи в Україні. З гордістю треба відзначити, що Ярослав скомпонував 15 вокальних музичних творів до текстів Є. Самохваленка, Б.-І. Антонича. Опрацював для мішаного і чоловічого хорів 55 українських народних пісень. Велике наукове значення мають цикл мгр. Ярослава Полянського статей з історії пісні та культури лемків. Понадто він брав надзвичайно активну участь у крайових та міжнародних наукових сесіях та конференціях.

Майстра копітка праця збагачувала та збагачує нашу духовність. В цій праці як друзі його звали Славко залишив частину своєї душі у творах, піснях, хорах, у всьому, чим збагатив нашу спільноту свідомістю. Він з своїм репертуаром трикратно гостював у Римського папи, та на жаль цей багатющий матеріял по наші дні не вийшов окремою збіркою.

Зовсім несподівано рознеслася до болю сумна вістка, що 15 березня 1994 р. раптово залишив земне життя Ярослав Полянський – знаменитий дириґент, композитор, автор хорових композицій, обробок українських сакральних і народних пісень, передусім близьких його серцю лемківських. В особі Я. Полянського не тільки Лемківський регіон, але ціла Україна і світова громадськість втратила найбільш обдарованого музикознавця, українського патріота. Він був і залишається уособленням найшляхетніших прикмет характеру. Він живе і довго буде жити в пам’яті друзів, як приклад гідний до понаслідування. На похорон цього заслуженого музика-дириґента з’їхалися сотні до Василіянського храму на Медовій у Варшаві, злетілися немов журавлині ключі, а разом з ними прибули численні любителі його пісень, родина, діти, дружина, рідня і приятелі – всі були оповиті тяжким болем і сумом. Настрій в церкві був вкрай зворушливий – після церковних відправ учасники похорону провели покійного майстра Ярослава Полянського на вічний спочинок під отвоцькі сосни. Тут знову прощалися з ним журавлиними піснями «Закувала та сива зозуля» й улюбленою лемківською співанкою дириґента Полянського «Ой, верше, мій верше». Вона нагадувала йому подих рідної Лемківщини. Цей похорон болісно вдарив кожного, він був таким, як хоронять якогось заслуженого достойника в народі, а справді він був тим великим достойником, який не зброєю, а піснею захищав наш народ від загрозливої асиміляції українців серед чужинців, які після акції “Вісла”, концтабору в Явожні всі були призначені на повне національне винародовлення.

SHARE