Думки про стратегію національно-патріотичного виховання

Юрій Левикін, Київ.

Перед Святом Покрови Пресвятої Богородиці Президент Порошенко підписав Указ, яким затвердив Стратегію національно-патріотичного виховання молоді на 2016-2020 рр. В умовах іноземної агресії й відродження армії крок зрозумілий і потрібний.

В Указі визначені завдання Кабінету Міністрів, обласним адміністраціям, встановлені строки і завдання, як саме “виховувати громадянина-патріота України, утверджувати любов до Батьківщини, наслідувати найкращі приклади мужності та звитяги борців за свободу та незалежність України як з історичного минулого, так і захисників, які сьогодні відстоюють суверенітет та територіальну цілісність держави у боротьбі із зовнішньою агресією…”

Будь-яке рішення цінне не саме по собі, а своїм втіленням у життя. У східних єдиноборствах перемагає не той, хто добре потовк суперника, а той, хто, навіть не застосовуючи сили, змусив суперника відмовитися від поєдинку. Ми можемо виховувати молодь в дусі готовності своїм життям захистити рідну землю, а можемо передусім вселяти їй думку, що Україна і українці мають бути настільки сильними і готовими до бою, що жоден дурень не наважиться з ними зв’язуватись. А за думкою має йти дія, яка не залишає потенційному противнику жодних шансів.

Затверджена стратегія констатує наявність проблем у системі виховання дітей та молоді впродовж усіх років Незалежності. Разом з Радянським Союзом пішли в небуття піонерська й комсомольська організації, які кували “радянську людину”, і на їх місті постала пустка. Частково цей вакуум спробували заповнювати козацькі організації. Покладалися великі надії на Пласт, але у звіті за 2014 р. чисельність організації в Україні оцінена у 6 тисяч членів. Щось пробували робити націоналістичні формації, зокрема “Тризуб” й Молодіжний Націоналістичний Конгрес. Перелицювали радянську “Зірницю” в українську військово-спортивну гру “Сокіл” (“Джура”). Більш-менш стало відбувається теренова гра Гурби-Антонівці. Проте системи, як такої, не склалося.

В затвердженому Президентом документі зазначається “наявність імперсько-тоталітарних рудиментів суспільної свідомості та історичної пам’яті та зумовлених нищенням української духовно-культурної спадщини та історичної пам’яті та розбіжностей в уявленнях про історичне минуле, зокрема про тоталітарну добу, голодомори і політичні репресії”. До сьогодні майже усі, хто брався за патріотичне виховання молоді, змагалися за утвердження своєї версії минулого як єдино вірної, якою мали би захоплюватися молоді люди. Йшлося про “Декалог українського націоналіста” з його “Здобудеш незалежну державу або згинеш у боротьбі за неї”, легенди про козаків-характерників, які вміли проходити крізь стіни, героїчну смерть вояків УНР під спів “Ще не вмерла” в Базарі.
Зауважу, що у сьогоднішньому швидкоплинному світі найдорожчим ресурсом, за який змагаються усі, є людська увага. Молодь зараз живе у океані інформації і для того, щоби заволодіти увагою молодої людини, сьогодні потрібні надзусилля.

Затверджена стратегія свідчить про суперечливість поглядів на виховання молоді взагалі. Визнаймо, що національно-патріотичне виховання є лише частиною виховного процесу, який формує українську людину. Виникає враження, що автори стратегії планують майбутнє як продовження сьогодення, спираючись на тяглість традицій (а більшість з наших традицій тягне за собою історії неуспіху), як продовження визвольної війни традиційними засобами і тактиками, нарешті, як продовження наздоганяючого розвитку без орієнтирів. З чиновницької точки зору зроблена ґрунтовна робота: передбачений новий центральний орган, який має опікуватися національно-патріотичним вихованням, встановлювати стандарти виховання, вивчати передовий досвід і розповсюджувати його. Визначено, що національно-патріотичне виховання має охоплювати сфери освіти, науки, культури і мистецтва, профорієнтацію на військові спеціальності, історію і вшанування пам’ятних дат і історичних постатей, краєзнавство, туризм, охорону довкілля, фізкультуру, спорт, здоровий спосіб життя і таке інше. Ймовірно, розробники інерційно пішли за багатосторінковими планами національно-патріотичного виховання, які затвердило Міністерство освіти і науки у червні цього року за принципом “потрошки усього”.
Давно вже дослідники визначились з тим, що “соціологічна пропаганда”, себто повсякденне життя суспільства, має найбільший вплив на виховання і поведінку людей у порівнянні з будь-якими лекціями і “виховними заходами” типу походів і вшанувань.

Очевидно, що національно-патріотичне виховання починається з цілісної і несуперечливої картини світу, в якому хочеться жити; з системи стимулів займатися тим, що важливо для модернізації суспільства і країни, в тому числі і оборони; з можливістю усією сім’єю вийти на стрільбище і повправлятися у практичній стрільбі з власної зброї, яка “лежить у руці”, з чітким усвідомленням, що ти як свідомий громадянин маєш право на оборону своєї землі, своєї сім’ї і своїх цінностей.

Цілісна картина світу має включати в себе релігію, що виховує прагматизм і раціоналізм, впевненість у тому, що ти сам є будівничим своєї долі, переконаність, що людина має планувати свою діяльність на довгий час. Молода людина має бачити, що рівень добробуту залежить не від того, чи ти знайомий з “потрібним людьми” й вмієш “вирішувати питання”, а передусім від власної наполегливої праці. Що знання є цінністю, більшою, ніж матеріальні речі. Що закон і норми моралі діють однаково для всіх. Що добре зроблена робота, ввічливість і обов’язковість є природними чеснотами людини, а праця є радістю і метою життя, а не важким обов’язком задля заробітку на виживання.

Дай Боже, щоби саме це малося на увазі у короткому рядку Стратегії “має бути розроблено дієвий механізм формування і реалізації державної політики…”. Але так виглядає, що без втручання громадянського суспільства у втілення цього документу все може залишитися благими побажаннями.