Концерти в зоні АТО

Коли прийшов час відповідати собі на питання, чим я можу бути корисною своїм землякам, своїй країні в часи війни, я не сумнівалась в тому, що моє місце саме там, на Сході. Бо моя зброя – це мій голос, а мій інструмент – це мої пісні. Це те, чим не воюють, а підтримують та оберігають. Це моя броня і моя молитва. Підтримувати бойовий дух вояків, їх віру в свої сили та нашу загальну перемогу, віру в людство – це головне покликання артистів у часи скрути.
Я помітила, що зараз дуже важко займатися звичайними музикантськими справами. Хочеться стояти пліч-о-пліч з хлопцями, які також покинули сім’ї, дітей та роботу заради того, аби захищати наші землі від ворога.
Завжди при прийнятті будь-якого остаточного важливого рішення є певна крапка, остання крапля, яка не лишає жодних сумнівів у вибраному намірі. В мене такою останньою крапкою стала випадково прочитана стаття про видатну співачку, Клавдію Шульженко. Ця жінка, родом з Харківщини, під час Другої світової війни разом із своїм чоловіком зібрала джазовий оркестрик. За чотири роки виступів на передовій лінії фронту вони дали більше 500 концертів. Такі співачки недаремно отримають звання “Народних артисток”.
Отже, вразившись цим невідомим мені фактом з біографії відомої співачки, я остаточно вирішила, що мушу так само співати на фронті, підтримувати їх піснею, як колись то робила Клавдія Шульженко.
Майже два місяці я, разом з різними артистами, мала виступи в зоні АТО, у військових частинах, звільнених містах Донбасу та госпіталях. Звичайно, альтруїстичні. Різні організації сплатили за проживання, сцену і звук. Ці кілька-етапні поїздки стали в цілому масштабною подорожжю. Був також тур, організований Міністерством культури України. Паралельно я мала декілька виступів, які були організовані мною або друзями.
Мій перший виступ для бійців був у батальоні “Київська Русь”, що базувався під Черніговом. За іронією долі, доки ми до них їхали, їм вийшов наказ вирушати вночі на Донбас. Тому, коли ми, артисти, приїхали – частина бійців вантажили боєприпаси, а частина слухали концерт. Це була найнезвичніша сцена в мойому житті. Ми виступали прямо на військовій машині. Хлопці сиділи на траві, слухали та думали кожний про щось своє. З нами були священники, які казали коротенькі ненав’язливі, але влучні промови та пропонували хлопцям сповідатись та похреститись, якщо є потреба. Пам’ятаю один момент: одразу після молитви, з дерев з галасом злетіла зграя воронів та полетіла геть за обрій. Це було приголомшливо та ірреально. Ми співали аж до темряви, хлопці не хотіли нас відпускати. Напевно, їм хотілося ще трішечки потриматися за мир.
Такі наші виступи – це не акт самовиразу. Це навіть виступом назвати складно. Хочеться підібрати такі пісні, які в саме в ті хвилини були б хлопцям найбільш близькими. Занурювалиб би у спогади, або відволікали від сумних думок, або налаштовували бойовий дух. Чомусь, найбільш “влучали” у відповідний настрій саме ліричні пісні. Пісні про щастя та кохання. Пісні про війну. Але однією з головних місій нашого перебування є навіть не музика. Найголовніше – це розмови, спілкування про життя, про мрії. Саме в таких бесідах хлопці розкриваються найбільше. Розповідають про своїх друзів та командирів. Інколи вони відкривають найпотаємніші свої мрії та почуття. Інколи навіть встигають закохатися. Одна з таких бесід була про командира, яким дуже пишалися всі бійці батальону “Київська Русь”. Вони називали його дуже по-рідному – Батя. Розповідали, як він душевно піклується про кожного солдата, знає кожного на ім’я. Як він до останнього відмовлявся везти своїх хлопців на Схід, доки не буде відповідного екіпіювання та військового знаряддя. Пару тижнів тому, вже із зони бойових дій, мені телефонував один боєць з цього батальону. Розповів, що Батя загинув. Не думали хлопці, що будуть так скоро ховати свого рідного командира.
Навіть за короткий час виступів та спілкування з бійцями, встигаєш так зріднитися з тими хлопцями, що всі вони стають тобі, як рідні брати. За всіх переживаєш. Намагаюсь з кимось з бійців різних батальонів підтримувати зв’язок, аби знати, як там справи у батальоні, який настрій, які потреби. За 2 місяці назбиралася така кількість контактів, що це дає реальну можливість скласти певну картину ситуації на Сході. І про це не дізнаєшся з жодних офіційних новин.
Декілька разів під час таких поїздок траплялися дивні, випадкові зустрічі. Так, зовсім несподівано, я зустріла в лісі під Борисполем друга з Майдану. Потім, на полігоні під Запоріжжям, ми зустрілися із сотником, з яким разом були в одній сотні під час Революції.
Найбільш небезпечним та водночас незабутнім виступом в зоні бойових дій став концерт для легендарної 25-ї бригади десантників. Ми їхали до них з Олегом Скрипкою у супроводі озброєних хлопців, які піклувались про нашу безпеку. По приїзді було знайомство, спілкування з хлопцями-десантниками. Вони щойно повернулися з тяжкого бою під Саур-Могилою. Саме там вони втратили багато своїх побратимів. Одному командирові мені довелося навіть перев’язувати поранену осколками ногу.
Кожний наш виступ, як правило, починається хвилиною мовчання в пам’ять про загиблих в боях героїв. Потім виступ. Наприкінці – гімн України. Тільки ми доспівали останній звук, як засвистіло звідусіль та почалися вибухи. Це був мінометний обстріл. Ми, як були в концертних сукнях, так і полізли під землю у найближчий бліндаж. Це було наше бойове хрещення вогнем. Земля падала нам на голови. Але було не страшно. Бо поруч були найсильніші, найсміливіші. Наші хлопці. Чоловіки. Українці…

Через два тижні, я мала виступ у військовому госпіталі під Дніпропетровськом. Яким же було моє здивування, коли я зустріла того самого командира з 25-ї бригади. Ще через тиждень ми знову були в тих краях і мали виступ у військовій частині. На цей раз я мала нагоду бачити командира здоровим та познайомилась з його дружиною та маленькою донькою.

Після того незабутнього дня, я мала цілий тиждень виступів у турі “Підримаємо своїх”, організованого компанією Євромедіа. Нас був цілий автобус відомих артистів, журналістів, операторів та фотографів. Ми виступали на площах міст звільнених від терористів: Сватового, Кремінної, Сіверськодонецька, Слов’янська, Краматорська. Для мене саме цей тур став відкриттям Донбасу. Особливо його мешканців. Люди, які виходили на площі своїх міст, тримали українські прапори, підспівували пісні та вигукували “Слава Україні”. Такого патріотичного піднесення неможливо було уявити ще рік тому. Люди скрізь були красиві та святково вдягнені. Але незважаючи на радість в очах, майже кожного з них торкнулася ця війна. Бо в тих містах живе багато біженців. В більшості з них лишилися родичі в містах, захоплених терористами.

Зовсім по-іншому складаються концерти для бійців. Коли ми приїхали у зруйнований Слов’янськ, у 95-ту бригаду десантників, йшов дощ і нам довелося терміново шукати місце для виступу. Цього разу виступати нам довелося в розбомбленій залі, в яку нещодавно влучив снаряд та пробив дах. В повітрі стояв пил і дихати було важко. Але, попри все, концерт видався на славу. Хлопці плакали та сміялись. Вийшов командир бригади з промовою. Дякував за те, що ми не сидимо вдома на диванах та не фарбуємо паркани в жовто-синій, а не побоялися приїхати до них, подолавши страх та наражаючись на небезпеку. Після концерту я трохи прогулялася навколо того місця, де ми мали виступ. Біля обгорілої будівлі я побачила пам’ятник з пророчим написом “Уклонися від зла та сотвори благо”.

Коли ми від’їздили, хлопці подарували нам прапори 95-ї бригади та зняли з себе бойові тільняшки. Просили берегти це, як найдорожче в житті. Нещодавна, я прямо з концерту на День Незалежності в Києві зателефонувала одному з командирів 95-ї. Попросила включити гучний зв’язок та заспівала для всієї бригади пісню. На мені була тільняшка та прапор десантників. Після виступу всі люди встали та кричали “Слава ВДВ”. Гадаю, хлопцям така підтримка з “миру” була дуже доречною.
Одразу після Слов’янська ми поїхали у Краматорськ, де мали ще один виступ у центральному штабі АТО. Хлопці з 95-ї супроводжували нас на БТРах. Але самим незабутнім моментом був навіть не сам вступ. А те, що було після нього. Нас, артистів, посадили на БТР і під пісню, яка лунала прямо з динаміку на БТРі ми мчали навколо військового аеродрому, тримаючи в руках прапори, які майоріли на вітру. Всі бійці, повз яких ми проїзжали таким шаленим арт-десантом, вистрибували із своїх наметів, танцювали та махали нам у слід. Навіть песик АТОшка був радісно враженим.
Вже через декілька днів після туру “Підтримаємо своїх” я поїхала в тур, організований Міністерством культури. Це були поїздки переважно у військові частини, де перебували солдати, які щойно повернулися з боїв та мобілізовані чоловіки, які готувалися з дня на день їхати воювати. Ми цілих 10 днів навіть харчувалися солдатською їжею разом з ними. На цей раз, у складі артистів були не лише музиканти, але і поети, а також військовий капелан. Ми співали лише по 2-3 пісні і здебільшого спілкувались. І це було добре. Цікаво, що через те, що я багато де була та бачила, я була таким інформатором про ситуацію на Сході. Тому я не стільки розпитувала, скільки розповідала, що зараз діється в різних місцях Донбасу, та які настрої в хлопців у різних батальонах. Головне, що хлопці хочуть чути, – чи підтримують їх люди, що думають про них, чи чекають, чи надіються. І хочеться кожного з них чекати. Кожному дати сили надіятися та вірити у перемогу. Бо вона нам усім так потрібна. І хочеться бути з ними довше, бути поруч. Бо така підтримка є дуже важливою і для них, і для нас. Ці хлопці вже дуже скучили за своїми сім’ями та дітьми. І давайте від імені українців всього світу побажаємо їм витримки, міцності та терпіння. І пообіцяємо підтримувати їх до кінця. Доки не прийде до всіх нас мир.

SHARE