Стольне місто щедрівки

Данило Глинчак. «Вертеп на Ринку».

Василь Глинчак, Лауреат премії імені Ірини Калинець, Ветеран Українського національного телебачення.

Львів – унікальне українське місто. Звичайно, для більшості читачів це прозвучить банально, бо це, як кажуть, істина загальновідома. А все ж таки згадаймо деякі прикмети його унікальності. Очевидно, перш за все, це ансамбль ренесансних будівель на площі Ринок — творіння італійських майстрів архітектури. Це була величезна акція відродження королівського міста після грандіознї пожежі, що вщент знищила готичний Львів. Тоді ж італієць Павло Римлянин розробив для українців Успенську Церкву з високою вежею-дзвіницею, кошти на яку надав багатий грецький купець Корнякт. Наскільки багатий, що був кредитором самого короля і отримав од нього привілей на шість вікон своєї камениці, тоді як людям його ремісничо-купецького стану дозволявся фасад лише з трьома вікнами. Так би мовити — третьому стану три і не більше.
Прислужився Павло Римлянин і польській спільноті. За його розробкою було зведено Храм Святого Бернарда — тепер Собор Святого Андрія Української Грекокатолицької Церкви. Як бачимо, ніякої дискримінації з боку приїжджих європейців українці не зазнавали.

Дуже сприятливою обставиною для приєднання Львова і всього краю до загальноєвропейського культурного контексту стало приєднання Галичини до Австрійської імперії 1772 року внаслідок другого поділу Речі Посполитої. Уже того ж року у Відні була відкрита завдяки Імператриці Марії Терезі українська Грекокатолицька семінарія! Українські кафедри були відкриті у Львівському університеті, знову ж таки була відкрита Семінарія і у Львові, що стала своєрідним гніздом національного відродження Русі-України під прапором полум’яного Маркіяна Шашкевича і його побратимів.

Якщо комуь здасться перебільшенням слово про полум’яність Маркіяна Шашкевича, то прошу вслухатися в його завзяті рядки з вірша про битву з польським королем Болеславом Кривоустим під княжим Галичем 1139 року:

Не згасайте, ясні зорі!
Не вій вітре зниз Дністра!
Не темнійте ясні звори —
Днесь, Галиче, честь твоя!
Побарися, облак млистий!
Ще хвилинку, ще постій!
Тобі прийдесь розповісти
Славний руський з ляхом бій!
Гей, хто русин — за ратище!
В крепкі руки меч ясний!
Шпарка стріла най засвище —
Гордий ляше, день не твій!

Таких спалахів національної гордості галичан, як у цій блискучій поезіії, в історїї українського Львова можна знайти багато. На жаль, їм, тим спалахам, не завжди віддається належна увага. Навряд чи той вірш декламується в школах з належним захопленням його красою. Є й інші моменти, які повинні б посилювати гордість львівян за своє місто. Це наприклад апсидна частина ще княжої церкви Святого Миколая. Сама церква зазнала перебудови, але її апсида (зовнішня стіна вівтаря), складена з бездоганнно припасованих блоків, збереглася і може бути за предмет гордості княжих майстрів. Проте вона ізза ординарної бляшаної огорожі недоступна для огляду та й ніхто не закликає до того.

Або ще один приклад, дуже важливий для нашого часу, коли так гостро стоїть проблема консолідації української нації. Відомо, що українська Галичина, де за Австрії були наші школи й гімназії, де українська мова вважалась державною, як німецька й польська — відомо, як тягнулись до неї патріотичні сили з-під російської України: досить згадати фундацію українськими аристократами Наукового товариства імені Шевченка.

Одним з таких патріотів з Велиокї України був промисловець Євген Чикаленко — той самий, що казав, що треба Україну любити не лише до глибини серця, але й до глибини кишені! І він любив! І у Львові стоїть на одній з вулиць величний пам’ятник тій любові. Це трьохповерховий будинок в стилі української сецесії, зведений в 1910 році. Можливо, на Чикаленка в його патріотичному пориві вплинув приклад Митрополита Андрея Шептицького, який якраз тоді придбав віллу для створенння Церковного, а згодом Національного музею. Цей здогад виник у мене зараз, оскільки і в часі і за місцем обидві будівлі опинились близько.

Якщо Митрополит Андрей присвячував свою віллу минулому — скарбам мистецтва, то Чикаленко свою — майбутньому. Це була, по-тодішньому, бурса, тобто гуртожиток для українських студентів. Там у ній кипіло національне житття. Там влаштовувались виставки Школи Новаківського. Там поет Богдан Ігор Антонич читав студентам свої вірші. Там бував Степан Бандера. Ось такий дар зробив надніпрянець Чикаленко галицькому юнацтву! Чи не варт та бурса, щоб до неї туристична “гадюка” час від часу підвозила туристів зі Сходу, щоб показати їм такий зворушливий приклад українського братерства? Ніхто не під’їжджає. А в самій бурсі – пам’ятці національної історії знаєте, що є? Механічні майстерні Академії друкарства.

Є ще одна сфера, яка може додати львів’янам гордості за своє місто. Місто, яке по-всякому називають: і Львів, і Львув, і Львов, і Лемберг, і Леополіс. А ось такої назви ще не вживав ніхто — ЛЬВІВГОРОД! А вона відома вже майже двісті років! Та що там двісті! А ті століття, коли ту назву вигукували ті, хто співав отак:

Ой слуги мої, котрі вірнії,
Коні сідлайте, зброї збирайте
Беріть же собі та сніпки стрілок,
Та сніпки стрілок, тугії луки,
Бо поїдемо та на ЛЬВІВГОРОД.

Відразу видно, що це один з тих зразків народної пісенності Княжої Русі, з якої постало знамените Слово про Ігорів похід, що блискуче доказав у своїх працях про нашу давню літературу Святослав Гординський. До речі, є в цьому тексті ще одна деталь, що перекликається з тою поемою:

Ой вода вода, човном хитає…
Що ж у тім човні — гайноє паня,
Що він там діє? Стружічко струже,
Стружічко струже, зброїцю злива….

І як тут не згадати зі Слова : “Черлен стяг, біла хорюгов, черлена чолка, сребрено стружіє — храброму Святославличю”

І є в цьому тексті ще одна деталь, що показує високий рицарський його регістр. Це рядок-приспів, що повторюється після кожного рядка:

ВОЇН БО ВОЇН НАД УСЕ ВІЙСЬКО ПОДОБЕН!

Це дивовижний текст – понад сто рядків! Якими мусили бути ті голови, ті серця, що від покоління до покоління передавали ту щедрівку-билину, поки нарешті побратим Шашкевича Михайло Медвецький увічнив її записом в Славську! На жаль, без мелодії, але й за те йому поклін до землі.

Отже “Бо поїдемо та на ЛЬВІВГОРОД”! Будемо його облягати, будемо його штурмувати, як це в часи рицарства водилося. Але як нам міщани винесуть “мису червоних” — ми не візьмемо! Так само не візьмемо “сив кониченька” “На то негадано — далі войовано”:

Гайноє коня коником грає,
Коником грає, мечем звиває,
Мечем звиває, військо збирає.
Ой вижше, вижше та під Львів ближше,
Пустив стрільбойки попід муройки,
Та вдарив же ми а в кам’яницю,
А в кам’яницю старшого пана.
Ой зійшли ми ся та всі міщани,
Та всі міщани а й всі вірмяне,
Стали вони си раду радити,
Який маєме дарунок дати.
Раду радили – дарунок дали,
Дарунок дали — красну панночку,
За то дякував, шапочку знімав.

Це найдавніша щедрівка про Львів. І вона не єдина. Не єдина, бо Львів — справжнє стольне місто щедрівки. Колись в дитинстві щедрівка була моєю першою лектурою про далекий Львів, до якого щодня поза лісом квапився, висвистуючи, потяг з гір. А те, що я чув про Львів від мами на Різдво, було таке:

А Львові, Львові, а в крайнім дворі
В неділю
В неділю рано море заграло
В неділю.
Там танчик ходив самих дівочок,
Самих дівочок, як паняночок
В неділю.

Ось така ще одна унікальність Львова. Він оспіваний у щедрівках, як жодне інше місто. Оспіваний з його кравчиками, шевчиками, золотарчиками, гречними паннами (“Львівка-дівка чом королівка”), з буйними молодцями. Але це уже інша тема.

Данило Глинчак. «Львівський вертеп»