Мистецтво, зібране серцем. Про мистецьку колекцію Родини Бульчак

Христина Береговська, Львів.

Все життя українська родина Лесі та Богдана Бульчак добірно колекціонували, проте ніколи не називали себе колекціонерами. Збирали мистецтво серцем. Назвати їх винятковою родиною у канадсько-українському середовищі другої половини ХХ століття важко, адже вся повоєнна політична імміграція були свідомо проукраїнсько налаштовані і мали за обов’язок підтримувати один одного, зокрема підтримувати українських мистців незалежно від їх професії.

Національний «український вулик» в полікультурному середовищі Канади вирував десятками політичних, церковних, соціальних, культурних, наукових осередків, які були плацдармами збереження, відтворення та промоції всього найкращого, вихопленого із Малої Батьківщини. Кожна інституція, чи це Пласт, СУМ, УНО, КУК, чи КУМФ, мали чітко встановлений вектор і стратегію розвитку України поза Україною. Керманичі таких інституцій і громадські активісти у Канаді сміливо і щоденно реалізовували «план будівництва Канадської України». Відтак, українська інтелігенція і кожен повоєнний українських іммігрант створили поза Атлантикою комфортне і сприятливе середовище для продукування і популяризації всього українського. Мистецький простір Торонто зростав малярськими та пластичними талантами під патронатом УСОМ, у виставкових просторах українських галерей та музеїв. Однією із активних родин, які системно підтримували українське мистецтво, була родина Бульчак, про що поділилася своїми спогадами пані Леся… «Все наше мистецтво збирав мій чоловік, він не був ні мистцем, ні мистецтвознавцем, але він збирав його серцем, для нього це були коштовності в ціну життя. В нас в хаті святим обов’язком було допомагати українцям, це було закладено ще з дому, пізніше виховано у таборах, ми мали завжди триматися купи»…

Перехресні стежки еміграції Лесі та Богдана Бульчак

Леся Бульчак, з дому Гошовська, народилася в 1933 р. в Бережанах, що на Тернопільщині в родині вчителів. Десятирічною дівчинкою з мамою виїхала до Чехії, а батька пізніше замордували більшовики. Ходила до чеської школи в місті Чеська Липа, на півночі в Судетах. Там пережила повоєнний переворот. До сьогодні зі страхом і терпінням згадує про німців і прихід совєтів. Закарбувався на диво приємний образ одного радянського солдата, який подарував їй, маленький дівчинці, ровер. Подарував не спроста, зрадів бідака, що почув українську мову, адже сам був із Прикарпаття.

Під час німецької окупації Леся Гошовська ходила до гімназії, а далі здобувала фах хорового мистецтва та диригування у вищій мистецькій школі. Богемне чеське життя звабило молоду студентку, не один вечір проходив в атмосфері музичних перформансів та поезії. Це відкрило новий щабель у музичній кар’єрі Галини Гошовської. Творча робота на радіо, куди входили обов’язки музичної критики, звукозаписи, та безконечні зустрічі із музикантами та мистцям повністю поглинули прогресивну юнку. Найважливішою для неї цінністю був контакт з живою музикою. «Я була костельна миш, але я була щаслива…», якось сказала пані Леся. В 1968-му році на запрошення тети приїхала до Америки, а звідти до Канади.

Богдан Бульчак народився в 1917 р. в містечку Белз, що на Львівщині, куди його батьки приїхали із Перемишля. У 1945-му році з батьками, двома братами і сестрою через табори для переміщених осіб прибув до Канади. Привіз із собою два пейзажі Івана Труша, натомість в Галичині залишив незавершені студії ветеринарної медицини. Невинний пейзаж Труша став початком їхньої мистецької колекції. Любов до мистецтва у Богдана була нащеплена від батька, професора грецької і латини у гімназії, та амбітної матері, яка могла собі дозволити високі мистецькі шедеври.

У Канаді на початках Богдан належав до робітничого, а пізніше підприємницького класу. Він став власником славної молочної фірми MC Дейрі, яка колись була започаткована ще у Галичині. Він хотів підтримати справу з українським корінням, і на імміграції творити щось своє, українське.

Перехресні стежки Лесі і Богдана сплелися на імміграції, вони побралися в 1976 році. Коли матеріально стали на ноги, могли собі дозволити купувати мистецтво. Дуже часто купували у галереї ФОКУС Ірени Мороз та в КУМФі. «У ФОКУС і ми купили свого першого «Kозака»», згадує пані Леся, «Ця галерея була криницею українського мистецтва».

Богдан Бульчак ніколи не оминав жодної виставки, він знав багато мистців особисто – Мороза, Козака, Гніздовського, Гуцалюка. Багато з ними говорив про їхнє малярство, довго думав, а тоді купував. Передусім картина мала йому сподобатися, ніби заговорити до нього, а далі поселитися в його колекції.

Та генерація була дуже культурно свідома і завжди була у потребі мистецтва. У канадському середовищі, серед українців знаючими і послідовними збирачами мистецтва, за словами пані Бульчак, можна було назвати Ірину Мороз та Галину Левицьку, які досконало знали українських діаспорних мистців і їхній творчий контент. Здебільшого на них орієнтувалися інші поціновувачі мистецтва. «Мистецтво для нас було чимось ексклюзивним і малодоступним для робочого класу. Наші митці були дуже талановиті, але бідні. Ми мали дві мотивації: перше їх підтримати, а друге, ми хотіли мати вдома свої українські картини. Переважно наша генерація була добре едукована і це мистецтво промовляло до них, його просто хотілося купувати. Купували багато, немовби хотіли компенсувати втрату Батьківщини. Завжди виставки були переповнені, важко було назвати це просто виставками – це були радше товариські зустрічі. Галерея не була просто галерею, а була місцем для комунікації. Ми жили за певним розкладом: в неділю церква, а пізніше культура і мистецтво. Спілкувалися, вчили один одного, взаємовиховувалися на мистецтві. Мистецтво було для нас віддушиною. В кожного було багато особистої та громадської роботи, але мистецтво і культура завжди допомагали піднести і тримати в тонусі національну самооцінку», згадує Леся Бульчак. На її думку англійці донині недооцінюють нашого мистецтва, триває своєрідний снобізм, на контрасті з нами англійці мистецько бідніші.

З певною прикрістю хранителька скарбів говорить: «Болить нинішня ситуація з новоприбулими українцями, які себе економічно почувають набагато краще, як колись ми, однак немає того потрібного розуміння до мистецтва. Ми в крові мали українську заангажованість і усвідомлення. Болюча різниця між політичною та економічною імміграційними хвилями».

Принципи та мотивація колекціонування…Або, а що на дні скрині скарбів?

Всі важливі справи повинні бути тихими… Княжий дарунок скромно передала Канадській Українській Мистецькій Фундації (КУМФ) пані Бульчак. На питання, чому вирішила подарувати свою колекцію, вона відповіла – «Це було бажання чоловіка… Щоб зберегти».

Їхню мистецьку діаспорну збірку, яка налічує до 100 творів, можна умовно поділити на кілька частин: українське малярство з Північної та Південної Америки, твори європейців та малярство, привезене з України. Маючи особисті контакти, родина надбала кілька шедевральних полотен Любомира Гуцалюка, Едварда Козака, Яківа Гніздовського, Михайла Мороза, Андрія Сологуба. Європейську добірню наповнюють три твори чеського мистця з Дніпропетровщини Павла Громницького, учня самого Анрі Матіса. За підтримки Анрі Матіса та Пабло Пікассо молодий мистець організував свою першу персональну виставку в Парижі у 1925 році, після чого був запрошений королем Норвегії намалювати пейзажі фйордів. Також унікальним є рідкісний твір Софії Зарицької «Дві жіник», 1964, ікона Никифора Дровняка, Петра Андрусіва, Володимира Макаренка та кілька творів Емми Андієвської. «Емма Андієвська була нашою приятелькою, вона була дуже плодюча… А ще Плаксій часто в нас бував. Маємо і закарпатських художників, дуже ми любили їх яскраві кольори. Вони немовби скакали нам в очі і заспокоювали», згадує у розмові пані Бульчак.

Південно-американців презентує у їхній колекції Галина Мазепа, дочка прем’єр-міністра уряду УНР Ісаака Мазепи, яка зодягнула у вишиванки венесуельських красунь, ставши народною художницею цієї країни. Належне місце у колекції займають твори з Аргентини монументалістки Надії Сомко та Бориса Крюкова. Канадсько-українська родина активно підтримувала художників з України, зокрема збагатили колекцію творами Бориса Плаксія, Василя Касіяна, Миколи Глущенка, Євгена Безніска, Володимира Патика. Цінним для дослідників є гірський пейзаж Ярослави Музики, 1962 року. Безумовно Бульчаки підтримували українських мистців у Канаді – Миколу Бідняка, Андрія Бабича, Володимира Баляса, Мирона Левицького. Слід окремо виділити барвистий натюрморт Галини Новаківської та пейзажі Ірини Носик.

Важливо підмітити якість придбаних творів. Немає ні посередніх мистців, ні посередніх «шедеврів». Відразу видно, що початковою мотивацією збирання творів було підтримати мистця, однак завжди спостерігається принцип відбору картин – за грамотним колоритом і правильними ритмами, за змістовною темою і емоційною гармонією.

Родина Бульчак не хотіла в жодному разі ні продавати, ні роздавати колекцію. Головним було прагнення, щоб картини слугували загальній українській публіці, щоб до них мали доступ науковці-мистецтвознавці як з Канади, так і з України, в намаганні дослідити і написати повну історію розвитку українського мистецтва у діаспорі, щоб на прикладі цих шедеврів можна було скласти цілісне композиційне уявлення про високомистецькі і конкурентно-спроможні українські таланти, яких по світі ополчилось тисячі, і вони заслуговують на своє визнання. За словами пані Бульчак, дуже важливо бути добрим прикладом для інших, особливо для новоприбулих українців, які мають усвідомити, що їхнє українство живе передусім в них самих і потрібно не боятися його поширювати і примножувати. Дуже варто, щоб українці в Україні знали про нелегкий шлях іммігранта.

SHARE