Не Вмерла і Nie Zginela

Оригінал вірша Людвіка Томанека

Василь Глинчак, Лауреат премії імені Ірини Калинець, Львів.

Точилася перша світова війна. Був до неї втягнений і український народ. При чому з якою дикою метою – щоб його руками, його багнетами остаточно знищити саму Україну. Так, саме для цього царські генерали вели на Галичину свої полки, в яких було багато солдат-українців. Адже там, в Галичині, вільно розвивалося українство. Там українська мова в Королівстві Галичини й Володимерії вважалась державною нарівні з польською і німецькою.Там існували українські школи і гімназії. Там при університеті на кафедрі історії викладав колишній професор київського університету Михайло Грушевський, змушений через своє українофільство тікати з Росії. А у Львові він крім лекцій ще й писав свою капітальну, неперевершену досі “Історію України-Русі” – тринадцять томів! А ще там, в Галичині, діяло Наукове товариство імені Шевченка, створене при допомозі багатих українців з Росії – зокрема графині Милорадович. А ще там вільно творив геній українського слова Іван Франко, що з полум’яним максималізмом виспівав у своїй пісні, підхопленій народом, ідеал боротьби за свободу:

Не пора, не пора, не пора
Москалеві, ляхові служить –
Довершилась України кривда стара –
Нам пора для України жить!
Бо пора се великая єсть –
У завзятій важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю і славу і честь
Рідний краю, здобути тобі!

І то були не просто слова, не просто пісня. Вона уже гриміла по селах і містах підчас маршів Січовиків – учасників спортивно-пожежного товариства, створеного Кирилом Трильовським, депутатом віденського парламенту, створеного з далекоглядною метою! Невипадково саме він, генеральний отаман Українського Січового Союзу у 1913 році засновує напіввійськову організацію Українські Січові Стрільці – за рік до вибуху війни!

Отож можна собі уявити, що відчували галичани, коли на порозі їхнього краю стали орди тої держави, для якої Україна мала щезнути з лиця землі! Держави, де було 1914 року заборонено вшанування пам’яті Тараса Шевченка – не тільки геніального поета, але й Академіка Імператорської Академії мистецтв. І ось 4 вересня 1914 року ворог уже у Львові! На мурах міста ліпляться плакати, де окупанти вимагають від населення покори. Тоді ж – о парадокс!- появляються плакати українською мовою, з закликом-просьбою до людей утриматися від вчинків, що могли б спровокувати владу до масових репресій, зокрема до страти групи закладників з відомих громадян міста.

Той плакат, підписаний відомими українцями, то було перше й останнє слово українського Львова, допущене україноненависниками. А тоді вони приступили до здійснення своїх підлих намірів. Отже – українські школи закрити! Українські газети, видавництва – закрити! Закрити й книгарні та бібліотеки, щоб солдати-українці часом там не обзавелись “Кобзарем” чи іншою книгою на “малорусском наречии”. Все! Українська Галичина оніміла! Ідея “єдіной і нєдєлімой” звершилась. Про це сказав не хто-небудь, а сам государь-імператор, виступаючи у Львові 22 квітня 1915 року: “Я счастлів заявіть, что тєпєрь вєлікая нєрушімая Русь будєт простіраться от Тіхого океана до Карпатскіх гор. Пусть жівйот она в етіх граніцах!”

Львів’ян при тій промові не було. ЇЇ слухали лише солдати та ще групка так званих москвофілів російської агентури, що виникла колись з ілюзії щодо братнього “руського народу”. Цікаво, що після безпосередніх взаємин з тим народом ті ілюзії щезли і москвофільство пропало.

На щастя, пропало і хвалькувате царське марення про Русь від Карпат до Тихого океану. Вже через два місяці москалі покидають Львів, захопивши 37 закладників – українців, поляків і євреїв та загарбавши масу істрико-культурних цінностей.

Українська Галичина воскресає! 22 червня 1915 року в редакції “Сільського господаря” створюється Комітет Українців Львова. Очолив його письменник Андрій Чайковький. Вже на другий день на мурах міста з”явилась відозва Комітету: “Засяяло знову до нас сонце свободи. Вернулась до нас можливість говорити рідною мовою і віра наших батьків. Ми закликаємо всіх українців піднятися проти шовіністичного московського гніту. Незважаючи на той гніт ми віримо, що Україна не вмерла і не вмре!”

Можна собі уявити, яке надзвичайне піднесення охопило галичан після відходу московських військ і нових битв з ними на полях війни. Досить згадати безцінну антологію пісень січових стрільців, їхні мистецькі твори, що постали завдяки Артистичній горстці, покликаній увічнювати збройну боротьбу Стрілецтва за Україну.

Ті пісні загальновідомі, ті картини прикрашають наші музеї. Але ось авторові цих рядків пощастило виявити ще одне незвичайне унікальне свідчення того радісного піднесення серед львів’ян після відступу москалів.Свідчення те воістину феноменальне! Його написав поляк! Родом з Долини на Прикарпатті, мав 24 роки. І він в липні 1915 року пише польський вірш, що наче підхоплює слова з тої української відозви, що “Україна не вмерла і не вмре!”:” О нє згінела єще Україна!”

Не маючи покищо жодних даних про молодість того поета, можна припустити, чим пояснити його феноменальний вираз солідарності з українцями Львова. Очевидно. що при всій напруженост українсько-полських віднсин, були серед поляків такі, що співчували українцям за ті московські погроми, за той гніт, що його зазнали українці при москалях. Адже поляки порівняно з нами були в кращому становищі — принаймні їхня мова в Імпері, в так званому Царстві Польському, царями заборонена не була.
Однак це лише частина пояснення феномену появи того вірша. Очевидно, що крім братнього співчуття українцям Людвік Томанек мав в душі ще якісь глибші спонуки до створення того шедевру.Текст його вірша свідчить,що він болісно переживав страждання України. Наприклад, як точно він говорить про жандармську практику знущання з України, котра не згинула, Choc tak ukazem i knutem gnembiona (“Хоч так указом і кнутом гноблена”). Пригадаймо царські укази про заборону української мови, вшанування столітнього ювілею Шевченка. Про останній указ Людвік міг почути у Львові підчас масових урочистостей на пошану пам’яті Шевченка.

А тепер про основне. Ішов 2015 рік. Автор цих рядків готував телепрограму “Ой у світі величезнім страшна битва була” – про століття першої світової війни. Запрошені до участі журналіст-міжнародник Марко Сімкін і історик Галина Сварник – розкрили ту гнітючу картину приниження українського Львова за тих десять місяців московського гніту. І о диво! Переглядаючи за якийсь час довоєнні книжки, помічаю, як з одної випав клаптик паперу: вірш Людвіка Томанека Nie zginelа. З другого боку папір був чистий… Можливо, то була листівка, відозва…

Вірш було послано Дмитрові Павличкові – видатному поетові й політикові, колишньому Надзвичайному Послові Укрвїни в Польщі. І ось відповідь: “Це чудо! Польський поет (невідомий мені) 1915 року у Львові почув Гимн України “Ще не вмерла Україна”, надихнувся пошаною до українського народу”. Та ще більший вияв Павличкового захоплення віршем Томанека – блискучий його переклад українською.

…Нам ще належить дослідити шляхетну поетичну юність Томанека. Те, що нам про нього відомо, виглядає прозаїчніше. Відомо, що до війни жив у Кракові, був журналістом, написав книгу про львівського фармацевта Ігнація Лукашевича – винахідника гасової лампи. Очевидно, що крім звичайної газетярської прози було в істоті і житті Людвіка Томанека ще щось таке, із-за чого його життя трагічно обірвалося 15 лютого 1943 року в Освєнцімі. Вічная Пам’ять…

Складними були в історії наші взаємини з поляками. Були й трагічні події, лише на яких чомусь зосереджується польське суспільство. Але й були і високошляхетні прояви взаємної пошани. Скажімо, трактат добромильського магната Геобурта “Слово про руський народ” – початок сімнадцятого століття! – спрямований проти шляхетсько-єзуїтської зневаги українців. Або скажімо Адам Чарноцький (Доленга Ходаковський) – поляк, початок девятнадцятого століття, перший збирач українського фольклору! Перший! Різні видавці користувались його збірками, а повністю вони були видані щойно в Києві до 7-го Міжнародного з”їзду славістів у 1974 р. Подумати тільки – записав понад 2 тисячі пісень на великій території, роками мандруючи серед українців. Хіба він не достойний пам’ятника десь на нашій землі, скажімо в Клевані на Волині, де він записав чудову щедрівку про львівських ткачиків, шевчиків, кравчиків і золотарчиків.

Таких прикладів чимало. Скажімо, чи знають гуцули, що їхній гимн про Верховину – це переспів польського вірша. А зворушливо-сердечна епопея братерства Тараса Шевченка і польських засланців? Але досить на нині.

Справжнє братерство запанує між нами, коли в польських школах з гордістю декламуватимуть O, nie zginela jeszcze Ukraina! А українці у Львові складатимуть квіти до пам’ятника творця тих слів.

НЕ ВМЕРЛА

О, ще не вмерла слава України!
Земля велика, сильна і вродлива
Часи згадала шаблі й карабіна,
Коли на битву йшла, немов на жнива;
Рум’янець встиду на обличчі грає,
І жаль пече за давньою добою,
Коли історія в її багатім краї
Писалася мечем на полі бою.

Не згинула, не вмерла Україна,
Хоч цар її тяжким батогом крає,
Хоч голос закатованого сина
Задавлений – він є, не помирає…
Даремно кат побільшує офіри —
Даремно будить злоби завірюху —
Уб’є він плоть, але не знищить віри,
Зрубає тіло – не зрубає духу.

О, ще не вмерла мати Україна!
Ця пісня лине від Карпат до Криму,
Несе її Дніпрова хвиля синя,
Зоря підносить в далеч непрозриму.
І слава не загинула! Братове,
Це ж вам і нам ява багрянорода.
Пора невольницькі зірвать закови!
Велика націє! Іде Твоя Свобода!

Переклав Дмитро Павличко
18.2.2017, Київ