Нормалізація України

Хвиля патріотизму, яка вкрила Україну у останні місяці, є не лише наслідком Майдану та війни, яка точиться на Донбасі. Нації часто переживають сплеск патріотизму під час потужних політичних подій, а надто під час війни із зовнішнім аґресором. Однак у випадку України, цей сплеск патріотизму є також закономірним результатом довготермінових змін у свідомости мас різних регіонів країни.
Галичина є найбільш стабільним регіоном у цьому сенсі. Ідеї українського націоналізму або ж патріотизму, у особлені у історичній спадщині ОУН та УПА, там завжди процвітали. Центральна Україна, включно з Києвом, у цьому контексті пройшли декілька стадій змін. У останні роки совєцької влади центральна Україна пізнала сплеск патріотизму, який, втім, лише почав змінювати глибинні основи ідеолоґічних настанов населення регіону. Початковий період після набуття незалежности через значні економічні труднощі відвів питання патріотизму там на другий плян.
Однак у цей період у народних масах Полісся, Подніпров’я, Поділля та Полтавщини зміцнювалися паростки патріотизму. Ці паростки саме зміцнювалися, а не народжувалися, оскільки, незважаючи на століття російської окупації і особливо важкий прес Голодоморів та репресій совєцької доби, український патріотизм у цих регіонах на момент набуття Незалежности мав глибоке коріння.
Велика частина людей у той час ще остаточно не усвідомлювала цей природний патріотизм, не асоціаціювала його з певними українськими історичними постатями та явищами. Свідомість значної частки населення центральних регіонів, поруч з українським патріотизмом, вміщувала в собі захоплення російською поп-культурою, асоціацію з радянським та імперським російським минулим, з такими постатями як Петро І, Катерина, маршал Жуков і т.п., ба навіть з російським сьогоденням у образі російських вояків – героїв телесеріалів. Багато розмов на тему історії починалися зі слів “От розвалили велику країну СРСР, але треба жити далі”, що звучали з вуст людей, які у глибині душі були українськими патріотами. Великою мірою, природні українські патріоти на великій частині України ще десять років тому асоціювали себе з УРСР та совєцьким минулим, а не з УНР та Петлюрою, а ОУН та УПА для них залишалися зрадниками та ворогами.
Але у глибині цієї світоглядної каші у центральній Україні потихеньку визрівало усвідомлення ненормальності ситуації, коли народ, який став незалежним, славить тих, хто вбивав за спробу цю незалежність досягти, і гудить тих, хто за цю незалежність боровся. Процес цього усвідомлення підсилювався зміною ґенерацій, тим фактом, що молодь діставала багато в чому українську освіту та виховання починаючи з дитячого садочка, у більшости випадків – українською мовою. Ідеолоґеми батьків про страшних “западенців” ще тяжіли над молюддю, але були вже набагато слабшими і руйнувалися завдяки посиленню особистісного спілкування між центральною Україною та Галичиною, яке у совєцькі часи було набагато слабшим.
Злам відбувся під час Помаранчевої Революції. Ситуація безкомпромісного вибору впорядкувала ідеологічні засади нового покоління, розвела історичних героїв та ворогів України по різні боки барикад у суспільній свідомості. Прийшло усвідомлення, що Незалежна Україна тягнеться не від УРСР, а від УНР та ЗУНР, через державу, незалежність якої була відновлена 30 червня 1941 р.
Втім, це усвідомлення, як виявилось, було недостатньо масовим. Як результат, Янукович у другому турі виборів 2010 року дістав 26% голосів киян, 24% – у Винницькій області, 29% – у Черкаській, 37% – у Житомирській, 39% – у Полтавській, 40% – у Кіровоградській. Ці голоси, яких було більше, ніж у третьому турі виборів 2004 року, допомогли перехилити шальки терезів на користь Януковича. Пояснити такі високі результати Януковича простим розчаруванням у помаранчевих політиках не можна. Очевидно, що на той час у великої частки населення тих областей ще був не випрацювався імунітет до антиукраїнських політиків.
Що сталося потім, вже увійшло в історію. Правління Януковича прискорило процес формування повноцінної політичної української нації на центральноукраїнських теренах. Революція Гідности та війна на Донбасі чітко відділили українське від антиукраїнського у свідомості людей тих регіонів, відкрили їх очі на роль Росії в українській історії та сьогоденні.
Отже, у центральній Україні нормалізація, тобто приведення суспільної свідомости у відповідність зі звичними для більшости країн суттю та формами патріотизму, майже повністю відбулася. Цей процес там ще не завершився, оскільки у містах регіону ще домінує російська мова, незважаючи на те, що для переважної більшості тамтешніх містян рідною є українська. У регіоні є безліч відданих та активних російськомовних українських патріотів, зокрема таких щонайменше половина серед тих, хто зараз жертвує своїм життям і здоров’ям на Донбасі. Існує навіть рух російськомовних українських патріотів у соцмережах, які визнають потребу переходу на українську мову у майбутньому. Коли цей перехід відбудеться, можна буде говорити про остаточну нормалізацію.
До певної міри відбулася нормалізація на півдні України та на Слобожанщині. Там вже масово висять українські прапори, але значна частина населення ще залишається на антиукраїнських позиціях. Наприклад, відверто антиукраїнський Михайло Добкін набрав на виборах 2014-го року 26% голосів у Харківській області. Є свідчення, що місто Ізюм Харківської области, яке розташоване за 50 км на північ від Словянська, було налаштоване великою мірою проросійськи аж до самого початку війни, і лише на тлі її жахіть стало активно патріотичним. Очевидно, у цих регіонах українізація, відсутність якої, як показав досвід, приваблює політичний неспокій та російську агресію, займе більш тривалий час.
На Донбасі ситуація з настроями населення залишається дуже складною. Під час і зразу після Майдану багато революціонерів (у тому числі галичан) у своїх статтях, блоґах та виступах намагалися заспокоїти мешканців Донбасу і переконували їх, що на Майдані немає “бандерівців”. Страшна реальність війни довела непотрібність таких спроб.
Зараз вже ніхто не заспокоює Донбас, що “бандерівці”, або ж “правосеки”, які заступили їх місце, не прийдуть. У зоні боїв не проводяться соціологічні дослідження і тому достеменно невідомо, яка частина населення Горлівки або Єнакієвого хоче, аби “правосеки” нарешті прийшли та визволили їх від терористів. З повідомлень українських ЗМІ, там таких зараз більшість. Непрямим чином це підтверджується тим фактом, що Правий Сектор (який зараз використовується як символ, безвідносно до реального стану справ у цій організаціі), підрозділ якого мабуть і раніше знаходився в зоні АТО, раніше про своєю присутність там широко не говорив, а зараз веде репортажі з поля бою.
Залишається сподіватися, що з настанням миру процес ідеологічної нормалізації на Донбасі не заглухне і що демонстрації під українськими прапорами, з виконанням українських повстанських пісень, такі як пройшли днями у Слов’янську та Краматорську, ставатимуть там чисельнішими. А діти Донбасу у своїй більшості кінець кінцем шануватимуть українських, а не російських героїв, та будуть говорити одне одному “Слава Україні”, як і решта країни.

SHARE