Образ матері у творах Шевченка Українські школярі аналізують творчість Шевченка

    Софія Савчук для Нового Шляху/Українських Вістей, Швеція.

    Берегиня роду, хранителька сімейного вогнища та найзагадковіше Боже створіння – жінка-матір; вона завжди бентежила серця всіх митців світу. Про неповторну витонченість та ліричну ніжність жіночого образу ходять легенди серед письменників, а художники намагаються відобразити лагідність материнського погляду.

    «Слово «мамо». Великеє
    Найкращеє слово»

    Так писав Тарас Шевченко – незгаснучий символ української класичної творчості ХХ століття. Так, в доробку кожного письменника світу є особлива сторінка творчості, присвячена матері, що зачаровує своє сяючою добротою. Щораз спілкуючись із нетлінною творчою спадщиною великого сина українського народу, знаходимо щось нове, хвилююче, досі невідоме. І заслуга Шевченка в тому, що він підняв образ жінки-матері на п’єдестал чистоти почуттів, моральної краси й материнської величі.

    “Такого полум’яного культу материнства, – писав М. Г. Рильський, – такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу».

    Провідний для Шевченківської поезії образ матері підкорює читача своїм ліризмом, теплотою, квітучою, немов вишні в батьківському саду, ніжністю. Мати у поета оповита ореолом величі. Коли б не відкрив Шевченкову поему, в уяві одразу постають і глибоко поетичний, овіяний смутком образ люблячої жінки у латаній свитині, що віддає останнє для своїх дітей. Його твори ніби оживають, вони розкриваються фарбами та емоціями, переносять читача поміж високих та струнких тополь, на жовте поле, засіяне колосками або під верби над ставом, що шумлять, переказуючи історію, яка відбулася під їхнім віттям. Все ж віддзеркалення матері у поетовій творчості – це не лише її полум’яна любов до дитини, а й тяжка непереборна реальність. Зворушливі образи відданих, жертовних у своїй материнській любові жінок створили жахливі часи. Саме це стає різкою тінню до лагідності та сімейного щастя звичайної української кріпачки. У творчості Шевченка найвиразніше проявилося те, що потім стало важливим, провідним мотивом для передових українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ століть – народність і реалізм. Це те, що давало змогу з перших сторінок «Кобзаря» зануритися у побут і повсякденне життя тогочасної матері. У творчості Тараса Шевченка проходить прекрасний своєю моральною силою і чистотою образ трудящої жінки, сестри, дівчини, коханої. І коли цей найчистіший образ, ця своєрідна ікона плюндрується, терпить знущання, поет не може залишатися осторонь. Жіноча доля для Шевченка – не просто одна з тем його творчості. Це справді незагоєна рана поетової душі. Образ жінки-кріпачки нерозривно поєднаний у нього з образом власної матері та побаченого людського горя.

    «Там матір добрую мою
    Ще молодую у могилу
    Нужда та праця положила».

    Не тільки власне нещастя описує поет. У поемі «Наймичка» матір-покритка Ганна підкидає своє новонароджене дитя сімейній парі, які ніколи не знали щастя батьківства, а сама приходить у їхній дім, як наймичка. Ганна поневіряється в хаті коло своєї дитини, «щовечір, небога, свою долю проклинає, тяжко-важко плаче…». Лише перед смертю наважується розказати синові правду. Силою своєї вогненної любові та жертовності вона проживає все життя, так і не почувши солодке слово «мама».

    У вірші «Сон» описаний день із життя жінки, що працювала в пана на полі, віддаючи останнє заради сина. Вона була не в змозі навіть виховувати свою дитину, тому брала новонароджене дитя з собою на поле, клала під дерево, а сама поверталася до роботи. Щасливе майбутнє для сина, що виросте в таких умовах, могло їй тільки видітися в мріях або снитися:

    «І сниться їй той син Іван
    І уродливий, і багатий,
    Не одинокий, а жонатий
    На вольній, бачиться, бо й сам
    Уже не панський, а на волі…»

    Поему «Сова» розпочинає щастя матері й сина та їхнє спокійне сонячне життя. Для неї він найкращий «на всім світі, на всій Україні». Мати співає йому пісень, мріє про те, що син буде щасливий, веселий. Вона пишається ним, «як квіткою в гаї». Але гірка трагедія тогочасної української бідноти була в тому, що синів забирали в солдати і вони майже ніколи не поверталися. Не оминуло таке лихо і жінку в поемі. Усе життя прожила нещасна в сльозах та тузі за сином. Бідна жінка, віддавши «єдиного сина, єдину дитину, єдину надію», стає жебрачкою і божеволіє. Образ сови як символ горя тут набуває особливого значення. Він винесений у заголовок твору, що підкреслює його роль у змалюванні долі солдатської матері, бідної вдови.

    Знедолена жінка стала постійним супутником Шевченкової поетичної музи. Оповиту ніжною любов’ю і ласкою, він проніс її, страдницю, крізь усе своє творче життя, віддав їй величезну наснагу свого ліричного хисту, показав у різних поетичних проекціях, підніс до високих художніх узагальнень.

    «І перед нею помолюсь,
    мов перед образом святим
    тієї матері святої».

    Усім нащадкам Шевченкової великої творчості поет залишив заповіт любити та поважати свою маму. Кожен повинен віддати їх хоч би частину тієї великої благословенної любові, що вона дає нам. Почуття кожної матері до своєї дитини – це найчистіше та найпрекрасніше, що є у світі. Отож любімо та поважаймо людину, що подарувала нам життя!

    «Нехай мати усміхнеться,
    Заплакана мати.
    Благословить дітей своїх
    Твердими руками
    І діточок поцілує
    Вольними устами».

    *Українська недільна школа м. Стокгольм співпрацює з комітетом Рідного шкільництва Дирекції УНО Канади

    SHARE