Ольга Петлюра (на вшанування 60-х роковин відходу у вічність)

    Таїсія Ківшар, Олеся Заремба для Нового Шляху – Українських Вістей.

    Педагог й громадська діячка Ольга Опанасівна Петлюра (дівоче прізвище Більська, 1884, Полтавська губ.– 23 листопада 1959, м. Бессанкур, похована у Парижі), відіграла важливу роль в утвердженні глибокого патріотизму, ідейності та гідності українського жіноцтва. Вона була соратницею й дружиною Симона Петлюри, лідера українського визвольного руху ХХ ст., великого українського патріота, який все своє життя присвятив боротьбі за незалежність України, ім’я якого вже за його життя стало символом борця за українську незалежність, визначало приналежність до свідомого українства. Разом з цим Симон Петлюра був взірцевим сім’янином, йому вдалося зберегти найчистіші взаємини у родині, почуття любові до дружини Ольги й доньки Лариси (Лесі). Ольга була люблячою вірною дружиною своєму чоловікові, сприяла утворенню й збереженню їх подружніх цінностей, про що писала в одному зі своїх листів: «Що до нашого родинного життя, то завжди в повній згоді ховали ми його від чужих очей, як тілько могли. Він не любив говорити про свою родину, і як би не революція, що певно я їх так ніколи і не знала б. Його несмак до впускання чужих людей, або просто «инших» людей до особистого життя поділяю цілком і я, і сей несмак вважаю ніби заповітом». Ольга Петлюра розділяла й поширювала ідею української державної незалежності не лише впродовж подружнього життя, але й після відходу чоловіка у вічність, зберігала вірність його ідеалам, боронила світлу пам’ять про нього, сприяла її увічненню.

    Життєпис Ольги Петлюри можна умовно поділити на кілька періодів: становлення особистості, отримання освіти, вибір життєвих орієнтирів, початок громадської діяльності, шлюб, що відбувались в межах Російської імперії; участь в Українській революції (1917–1923 рр.); еміграція, впродовж яких їй доводилося розділяти долю свого чоловіка, лідера українського визвольного руху, підтримувати його духовно й морально в часи успіхів та поразок, а пізніше – сприяти увічненню його пам’яті, поширенню української національної ідеї, продовжувати брати участь у культурно-освітній діяльності, соціально-побутовому русі української політичної еміграції.

    Документів про місце й дату народження Ольги поки не вдалося виявити, але за існуючими даними можна вважати, що вона народилась у липні 1884 року у Полтавській губернії в родині педагога Опанаса Більського, який мав звання почесного потомственного громадянина, та його дружини Олександри. Їх дві доньки Ольга та її молодша сестра Людмила мали активну життєву позицію, прагнули отримати освіту для своєї самореалізації, оскільки у той час дівчат вже допускали до громадського життя, середня та середня спеціальна освіта вважалася для них нормою. Тому сестри в різний час закінчили Прилуцьку жіночу гімназію, де принципи всестановості, віросповідання й відкритості освіти були головними, а навчальна програма була майже тотожною з чоловічими гімназіями за виключенням давніх мов. Більська по закінченні гімназії отримала загальну та спеціальну освіту для педагогічної діяльності, мала звання домашньої наставниці по предметах російської мови та математики, належну кваліфікацію та моральну поведінку, й почала працювати в освітній галузі, продовжуючи родинні традиції.

    Після знайомства з С. Петлюрою вона разом з ним брала активну участь в українському громадсько-політичному русі, а після одруження з С. Петлюрою Ольга допомагала своєму чоловікові у підготовці літературно-наукового й загально-політичного місячника російською мовою «Украинская жизнь» (1912–1917, Москва), що знайомив російських читачів з українознавством. Вона здійснювала переклади з української окремих матеріалів й статей, редагувала їх, що дозволяло росіянам отримувати інформацію рідною мовою про Україну.

    На початку української революції 1917 – 1923 рр. восени 1917 р. родина Петлюр переїхала до Києва, а влітку 1918 р., коли С. Петлюру було заарештовано, звинувачено в антиурядовому заколоті й ув’язнено до середини листопада, Ольга з дитиною змушені були переховуватись за різними адресами. Наступ більшовицького війська змусив Директорію УНР залишити Київ і переїхати до Вінниці, потім – до Кам’янця-Подільського, Рівного, Станиславова, а згодом знову повернутися через Тернопіль до Кам’янця-Подільського. За таких непевних умов існування члени українського уряду турбувалися про свої родини, тому на час воєнних дій вирішено було відправити жінок і дітей у безпечне місце. Ольга Петлюра з Лесею в кінці листопада 1919 р. виїхали до Праги, де знаходилася дипломатична місія УНР на чолі з послом Максимом Славінським, не сподіваючись, що з цього часу для неї розпочнеться довготривала сорокарічна імміграція з постійними проблемами її родини, трагедіями й тривогами.

    Як дружина Голови Директорії УНР в Україні та Голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР в екзилі, вона постійно морально підтримувала свого чоловіка на імміграції, розділяла його погляди на необхідність продовження національно-визвольної боротьби українців за створення своєї держави. Як зазначав Лотоцький, «в тяжкому становищі на протязі шести років велична постать С. Петлюри стояла перед нами як міцна скеля серед бурхливих хвиль емігрантських настроїв», чому без сумніву сприяла і його дружина, будучи надійною опорою для цієї скелі.

    Після трагічної смерті С. Петлюри українська еміграція у багатьох країнах світу, в тому числі й Канаді, підтримувала контакти з його родиною. Урядом УНР в екзилі було створено Комітет для вшанування пам’яті Симона Петлюри, який 22 червня 1926 р., серед інших розпоряджень, видав комунікат «До вірних синів – патріотів українського народу в Америці та Канаді», в якому йшлося про те, що «Покійний залишив дружину й доньку без ніяких засобів до життя… Організувати спецфонд для забезпечення родини».

    У Канаді було утворено «Фонд Оборони Честі Українського Народу», який висловив вдові С. Петлюри своє співчуття й надав невелику фінансову допомогу 148 амер. долл, за що Ольга Петлюра у своєму листі до його голови, видатного українського військового й політичного діяча, генерала В. Сікевича, який з наказу С. Петлюри виїхав до Канади ще 1924 р., був організатором й керівником управ ветеранських організацій вояків Армії УНР, головою Хреста Симона Петлюри у цій країні, висловила щиру подяку «Фонду Оборони Честі Українського Народу» за увагу та пожертви.

    Жіноче товариство «Організація Українок Канади ім. Ольги Басараб» у звіті за 1947 р. відзначило свою допомогу українським жінкам на імміграції, де серед іншого йшлося про те, що «Сталу, хоч невелику, підмогу пересилано в грошах і харчових посилках вдовам по чильних українських провідниках, паням Коновалець, Петлюрі й Курманович». Отримавши допомогу, Ольга Петлюра надіслала на адресу «Організації Українок Канади ім. Ольги Басараб» лист від 16 травня 1947 р., зі словами подяки жіночому товариству: «Прийміть, Вельмишановні Пані, мої привітання та найліпші побажання для Вас всіх. Петлюра». Пізніше, у 1929 р., заходами Жіночого Товариства при Українському Православному Соборі Св. Покрови (Вінніпеґ) було зібрано й надіслано пані Петлюрі гроші у сумі 33 амер. дол. Цього ж року під час поїздки делегації канадських українців до Парижа гості відвідали Петлюру на чолі з відомим громадським діячем Канади, адвокатом, педагогом й публіцистом Ю. Стечишиним, ректором Інституту ім. Петра Могили (Саскатуні). У серпні 1949 р. до Петлюри завітали відомі канадські українські громадські діячі журналістка, мистецтвознавець, поетка, мисткиня, редакторка, одна із засновниць Союзу Українок Канади, Дорис Янда та її чоловік відомий адвокат Дмитро Янда, які були в Європі у справах організації імміграції українців до Канади з таборів біженців і переміщених осіб (Ді-Пі), утворених в Західній Європі після закінчення Другої світової війни. Петлюра у своїх листах до Дорис Янди обговорювала можливість імміграції до Канади української родини д-ра П. Чепіка, яка перебувала у Бельгії.

    Загалом Ольга Петлюра підтримувала та морально допомагала українцям, які опинилися у таборах біженців й переміщених осіб. Вона листувалась з українським громадсько-політичним діячем, Президентом УНР в екзилі Андрієм Лівицьким, який з родиною перебував у таборах Ді-Пі, українським військовим та громадським діячем, генералом-хорунжим Армії УНР Михайлом Садовським, який був одним з організаторів української громади в таборах Ді-Пі, а пізніше переїхав до Канади й разом з яким вона брала участь у проектуванні та зборі коштів на пам’ятник Симону Петлюрі на його могилі у Парижі. Вона спілкувалась з громадською діячкою, журналісткою Любов’ю Дражевською, яка була обізнана з проблемами імміграції українців з таборів Ді-Пі, бо на той час працювала перекладачем у Центральному представництві української еміграції у Німеччині (1946–1949), а також була членом Об’єднання Українських Жінок на еміграції. Петлюра виявляла у цей час громадську активність, небайдужість до долі людей, спостерігалось її постійне прагнення щодо надання допомоги тим, хто її потребував й звертався до неї з проханнями. Вона й раніше завжди залишалась щиросердою людиною, яка приходила на допомогу своїм родичам, близьким з оточення її покійного чоловіка, окремим малозабезпеченим колишнім воякам Армії УНР, використовуючи найменшу щасливу можливість. Ці свої властивості вона зберігала впродовж всього свого життя.

    Їй судилося пережити загибель свого чоловіка, несправедливий посмертний паризький процес, протоколи та документи якого з Паризького Архіву не знайшли повного оприлюднення й сьогодні, залишитися на чужині вдовою й боротися з матеріальними нестатками та смертельною хворобою доньки, пережити її смерть та залишатися активним членом української громади на імміграції.

    Виняткова роль в історії українського жіночого руху визначається тим, що Ользі довелось пройти тернистий шлях від дружини Голови Директорії УНР в Україні та Голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР в екзилі до вдови, оберігаючи свій почесний потомственний рід в умовах еміграції. Не тільки за життя С. Петлюри Ольга була йому майже Ангелом-Охоронцем, але й після його смерті впродовж 33 років, до 23 листопада 1959 р., коли сама відійшла у вічність, Ольга своєю любов’ю, своїм опікунчим духом, зберігаючи моральну чистоту і вірність своєму чоловіку, демонструючи стійкість та мужність, твердість характеру й незламну силу волі, сприяла продовженню посмертного життя свого чоловіка.

    Петлюра сприяла утвердженню незламності духу й мужності жінок політичних, військових й громадських діячів, борців за незалежність України, які й самі в еміграції ставали прихильниками та продовжувачами українського національно-визвольного руху і реалізації ідеї української державності. Якщо пристати до думки, що кожний період історії залишає образ героїчного жіноцтва свого часу, то Ольга Петлюра є прикладом жіночого героїзму доби української політичної еміграції в Європі 20-40-х років ХХ ст., життя цієї освіченої жінки було сповнене глибокої віри, великого патріотизму та самопожертви в ім’я реалізації української національної ідеї й ніякі життєві складності не здатні були порушити її гідності, а тільки сприяли зміцненню волелюбного духу, нескореності і величі української жінки.

    SHARE