Основні об’єднання українців в Канаді на початку минулого століття та їхня подальша історична доля (продовження статті 85 Років УНО)

Митрополит Василь Липківський з сестрою та дружиною

Микола Воротиленко, Голова відділу УНО, для Нового Шляху, Едмонтон.

Продовження з попереднього числа

Православна Церква і громада

На початку 20-го століття в Канаді деяка частина громади, яка належала до Правосланої церкви, організувалась в гуртки під назвою Народовці. Так, у 1907 р. у Вінніпезі була створена організація Українські Народовці, яка почала видавати газету “Український Голос”. Пізніше вони стали основою становлення УГПЦ та СУС. Такі гуртки існували з середини 19 століття ще на етнічних українських землях в Європі і зробили велику роботу з національного та патріотичноно виховання населення західноукраїнських земель. Становлення Української Греко-Прaвославної Церкви в Канаді починається після проголошення Української Народної Республіки в 1917 році, і з відновленням Української Автокефальної Православної Церкви в Україні. Це викликало велике піднесення в діаспорі. Були прихильниками С. Петлюри.

18-19 липня 1918 року в Саскатуні зібралось біля 150 делегатів з західних провінцій на Довірчі збори. Було проголошено заснування Української Греко-Православної церкви в Канаді. ІІ Собор УГПЦ в Віннипезі 27.11.1919 року виніс ухвалу: “УГПЦ в Канаді вважає себе частиною Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) в Україні, одначе злучиться з нею аж тоді, коли вона буде автокефальна, незалежна від московської, або якої іншої церкви, а духовна і адміністративна влада буде в руках українців”. В кінці 1920 року 3-тій Собор УГПЦ доручив консисторії і відділу братства звернутись до київської метрополії, щоб дістати для Канади українського єпископа. Але в Україні вже правили більшовики і делегацію не пустили. Оскільки в США УАПЦ вже існувала, то на 4-му Соборі в 1924 році було прийнята ухвала звернутись до архієпископа Івана Теодоровича, щоб він прийняв УГПЦ в Канаді під свій духовний провід. Що і сталось.

Розуміючи важливість просвіти для своїх дітей та громади, активісти почали організовувати просвітні “читальні”. Перша така читальня в Канаді була створена в Едмонтоні в 1903 році Павлом Рудиком. Вони ставили вистави та займалися просвітою. Пізніше ця “читальня” дала народження драматичному гуртку ім. І. Франка. В 1917 році в Едмонтоні був організований студенський гурток ім. А. Коцка. Влітку 1916 року в Саскатуні був організований Інститут ім. Петра Могили. З часом ідея просвітництва громади набрала широкого розголосу і в грудні 1917 року до Саскатуну приїхало вже біля 700 делегатів з трьох західних провінцій, які під час з’їзду зібрали 14 тисяч доларів на поширення ідеї просвітництва. Це була величезна сума грошей. Як ми пам’ятаємо, в ті роки людина могла заробити 1 долар на день. Серед делегатів були і представники з Едмонтону, які прийняли рішення заснувати таку саму просвітницьку інституцію і в Едмонтоні. Ініціаторами були студенти А. Кобзєй та І. Рурик, а також П. Зварич з Вегривілу та Тимко Гошко, фермер з околиці Борщів. 10 березня 1918 року ця група започаткувала Український інститут ім. М.Грушевського в Едмонтоні, який став відділом Інституту ім. П. Могили. Тепер це інститут ім. Св. Івана біля Албертійського університету, який належить до Української Православної Церкви в Канаді, який на сьогоднішній день являється однією з найстаріших організацій української громади в Канаді.

Православна громада в 1927 році об’єдналася в Союз Українців Самостійників (СУС), Союз Українок Канади (СУК) та Союз Української Молоді Канади (СУМК). Всі ці організації існують до сьогоднішнього дня. Колишній СУС існує під ім’ям Товариство Українців Самостійників (ТУС).

В 1951 році на позачерговому Соборі була прийнята нова назва Українська Православна Церква Канади (УПЦК). В 1990 році УПЦК увійшла до Константинопольського Патріархату. Це рішення виглядає досить дивним. В кінці 80-тих років було зрозуміло, що з СРСР щось станеться і було багато ознак того, що він розвалиться. Але замість того, щоб виконати рішення 2 Собору УГПЦ від 27.11.1919 року та кинутись допомогати Україні вирватись з московського релігійного ярма, УПЦК “тікає” до Константинополя. Один з активних учасників тих подій “хвалився”, що вони туди поїхали “не з пустими руками”. Тепер вони виправдовуються тим, що пішли до Константинополя, аби допомогти Українській Православній Церкві в Україні. Але за майже 20 років Незалежності України представники Консисторії і духовенства УПЦК, перебуваючи в Україні зустрічалися виключно з УПЦ Московського Патріархату. Навіть більше. Деякі дуже активні члени української громади, приїзджаючи як міжнародні спостерігачі на вибори в Україну по неділях ходять до церкви УПЦ МП. На запитання, чому не до УПЦ Київського Патріархату, відповідь – “Вона неканонічна”!

Продовження у наступному числі