Памяти Леоніда Ліщини

Олександр Харченко, Торонто.

У Торонто, в лікарні, у суботу 26 вересня 2015 р., на 85-у році життя упокоївся інженер Леонід Ліщина, провідний діяч Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), редактор журналу “Молода Україна”, залишивши у глибокому смутку дружину Раїсу, синів Віктора й Тараса, доню Світлану, з родинами: невісток Олю і Наталю, зятя Степана Шудло, п’ятеро внучок та одного внука, і багато друзів і одумівців.

У вівторок 29 вересня панахиду за спокій душі покійного відправив митрофорний отець Богдан Сенцьо, у сослуженні отця Ярослава Буцьори, в супроводі хору в похороннім заведенні Кардинал, три палати якого заповнила родина й вірні, понад 350 осіб. Така кількість людей прибула на панахиду, щоби вшанувати покійного, який все своє доросле життя належав до української еліти. На завершення панахиди докладний житєпис покійного зачитав син Віктор:

“Народився св.п. Леонід Ліщина в селі Чорбівка, за 45 кілометрів від Полтави, в сім’ї Андрія й Віри Ліщинів. Того ж 1930-го року родина виїхала на Донбас, де проживала декілька років в малих селах Гришинського та Добропільського районів. У червні 1941-го почалася Друга світова війна, яка принесла українцям багато горя. 1943-го в родині Андрія й Віри Ліщинів було вже троє дітей: Леонід, молодший брат Едуард та сестра Зіна. Зі сходу насувалася Червона Армія, а з нею і сталінський терор, тож батьки вирішили виїхати на Захід.

Травень 1945 року. Кінець війни. Родина опинилася в Західній Німеччині, але й там переживала нове лихо – американці репатріювали з Німеччини силою громадян СРСР, але через деякий час силова репатріація припинилася – в Америці до влади прийшов Гері Трумен, який її відмінив. В листопаді 1945 р. Леонід з родиною переребували в американській зоні Німеччини, в ДіПі таборі біля Мюнхена. Після чотирьохрічної перерви 15-ти річний Леонід почав навчатися в таборовій українській гімназії.

В червні 1948 року 18-ти річний Леонід з родиною прибувають кораблем “Морський Сокіл” у Канаду, і їдуть до Альберти працювати на фермі за контрактом. У червні 1951-го в Альберті 21 річний Леонід закінчив середню школу, і завдяки високим оцінкам мав можливість обирати один із трьох університетів. Вибір випав на Торонто. 1955-го року, на 25-ім році, Леонід закінчив інженерний факультет Торонтського університету. 1958-го року Леонід одружився із вродливою Раїсою, з дому Шапка, з якою прожив понад 57 років.

Його батьки Андрій і Віра Ліщини довгі роки працювали вчителями в українській школі при катедрі Св. Володимира. Леонід вважав, що від них він успадкував любов до праці із молоддю. Від 1951-го року Леонід був членом ОДУМ. Там навчали дітей співу, танців, гри на бандурі, українських традицій, плекали любов до української церкви, мови, до України і Канади. Леонід провадив щосуботні сходини в Юному ОДУМ-і і багато років був комендантом на літніх Одумівських таборах. 15 років редагував одумівський журнал “МолодаУкраїна” та 20 років був одним із дикторів одумівської радіопрограми “Молода Україна”.

Леонід був довголітнім членом Братства Святого Володимира та декілька років був головою Братства.
У 1990-х Леонід виграв нагороду за свої добровільні дописи на інтернетсайті в Англії. У 1970-их він вів інтелектуальну гру словами, посилаючи листи до редакції, TORONTO SUN, наприклад, “It seems to me that polititian’s greed is not confined to any race or creed” – відповідь – “No, it’s confined to his need and greed”. Ця гра продовжувалася роками.

Після здобуття незалежності України Леонід підтримував фінансами видання різних книг в Україні, що свідчить про його приналежність до категорії української справжньої еліти.

Всі незліченні години, які Леонід присвятив на користь українцям Канади, були добровільними – Леонід дійсно любив суспільно-організаційне життя. Для втримування родини, Леонід працював 35 років в “Ontario Hydro”, як system planning engineer.

Леонід був відданим батьком і щиро любив свою родину, а правильне виховання дітей – Віктора, Тараса і Світлани було найважливішою ціллю в його житті. Леонід також був чудовим дідусем. Він завжди любив проводити час зі своїми внуками: Адріяною, Тіяною, Стефанію, Христинкою, Олесею та Андрійком. Він теж тішився і був дуже гордим усіма своїми племінниками і племінницями в Канаді та в Америці.
Хоч від нас відійшов у вічність Леонід Ліщина, проте він назавжди залишатиметься у наших серцях і думках”, сказав син Віктор.

Чин похорону в Катедрі св. Володимира в середу 30 вересня відправив владика Андрій, торонтський єпископ Української Православної Церкви в Канаді, у сослуженні отців Богдана Сенцьо та Ярослава Буцьори, в супроводі Катедрального Хору.

Того дня була гарна соняшна погода. Деякі священики, звичайно, коли така погода, кажуть, що й небеса вітають покійника, а як під час похорону іде дощ, вони кажуть, що й небеса плачуть за покійником.Без перебільшення, як на мій погляд, в наші дні, так багато людей приходить лише на княжі похорони. Подібна кількість людей проводила в останню путь одумівців у Лондоні: св.п. Віктора Педенка, а ще більше людей було на похороні св.п. Миколи Співака.

Поховали св. п. Леоніда Ліщину 30 вересня, в обідню пору, на Цвинтарі св. Володимира, що в Оквілі, на Оселі “Київ”. Провести його в останню путь прибуло на цвинтар теж багато людей, крім родини, його друзі, одумівці й топівці, члени Братства св. Володимира, як також і друзі його дітей. Працівники фірми Кардинала привезли на цвинтар багато квітів. Зворушливо прозвучав вірш “Втрата батька”, що його продеклямували діти покійного – Віктор, Тарас і Світлана біля його труни. За нашими віруваннями, душа покійника ще сорок днів перебуває в цьому світі перед відходом у вічність, і напевно Леонідові було приємно почути вірш у виконаннІ його улюблених. Він (Леонід) теж деклямував вірші, зокрема “Дід умер” та інші, на різних похоронах свого часу.

Після похорону в Центрі Культури св. Володимира відбулася тризна: молитва і спільний обід. З уваги на ОДУМівську присутність на панахиді та на похороні, тризна видавапася як бенкет колишніх одумівських зустрічей.

Першою промовляла Голова Братства св. Володимира Валентина Родак, кума св.п. Леоніда Ліщини, (він був хресним бітьком д-ра Тараса Родака), співредактор журналу “Молода Україна” та колишня дикторка однойменної радіо-програми. Вона сказала:

“Дорогі отці! Засмучена родино! Кума Раїсо! Друзі-одумівці! Шановні присутні! Упокой, Господи, душу новопреставленного раба Твойого, Леоніда! Восени 1971 року, на радіостанції CHIN в Торонто, вперше прозвучала ОДУМівська радіопрограма “Молода Україна”. Дикторами були св. пам’яти Петро Родак і Леонід Ліщина, я – Валентина Родак, а згодом приєднався Олександер Харченко. Програма проіснувала 25 років. Із часом всі ми стали членами редакційної колегії журнала “Молода Україна”, а пізніше і її редакторами. Леонід Ліщина був головним редактором 11 років, а потім ще років з десять співредактором.”

“Шановний п. Ліщина!” – звертається листовно одна читачка – “Кожного разу, як прилетить до нас “Молода Україна” жадібно її перечитуємо, хочеться сісти і написати Вам щиру подяку за цікавий, завжди повний нового, журнал. Подумаю собі: “Ну а що ж мені найбільше припало до душі, щоб написати Вам?” – і в результаті виходить, що все! Все в журналі цікаве і цінне!”

Статті, нариси та дописи Леоніда Ліщини можна прочитати на сторінках журнала, або зайти на тимчасовий сайт Молодої України на інтернеті.” – сказала В. Родак.

Багато хвилювань викликали серед присутніх п’ять онуків покійного: Андріяна, Тіяна, Олеся й Андрійко Ліщини та Стефанія і Христинка Шудло, які разом дуже гарно прочитали вірш Василя Симоненка “Дід умер”.

Співчуття родині склав доктор Юрій Лисик. Він розповів про великий вклад св.п. Леоніда Ліщини у розвиток ОДУМ-у та Оселі “Україна”. Інженер Іван Тронь розповів про подорож його родини і родини Ліщинів кораблем до Канади 1948-го року. Порядок на кораблі був такий: під час подорожі (8-9 днів) чоловіки були по одному боці корабля, а жінки по другому. Прибувши в Канаду, імігранти мали за контрактом працювати на фермах буряків у Альберті. Завдяки сильному бажанню вчитися, не зважаючи на затримку на буряках, св.п. Леонід Ліщина отримав потім гарну освіту.

Від січня до квітня цього року він проживав у Пансіоні ім. Івана Франка в Місісаґа, а протягом п’ятьох останніх місяців – у трьох різних лікарнях. Під час відвідин я чув похвальні висловлювання від медсестер, які його доглядали. Вони з повагою ставилися до нього, і говорили “What a nice man”. Вони також розповідали, що св.п. Леонід Ліщина ознайомлював їх із квантумною теорією, дуже складною частиною фізики.

Нашу сумну розповідь про відхід у вічність представника української еліти в Діяспорі, провідного ОДУМівського діяча, чесної і хорошої людини, та мецената (цього року в Києві вийшла друком книга М. Слабошпицького під назвою “Велика Війна 2014”, завдяки спронзорству св.п. Леоніда Ліщини), завершимо уривком вірша його улюбленого поета Василя Симоненка:

“Його думи нехитрі додумають внуки, із очей ще віки пломенітимуть в них, його пристрасть і гнів, його радощі й муки, що вмираючи, він передав для живих.”