Пам’яті Зеновія Лавришина

З.Лавришин і К.Зорич Кондрацька на концерті ім.О.Ольжича 11 листопала 2007 року

Даґмара Турчин-Дувірак для Нового Шляху – Нових Вістей, Торонто.

Рік тому, 31 січня 2017 року, не стало Зеновія Лавришина, композитора, дириґента, піаніста, педагога, музиканта у найглибшому значенні цього слова. На відзначення річниці його смерти 4 лютого в Торонто, у приміщенні Humber Valley United Church, відбувся концерт, організований невтомним керівником хору “Веснівка” та Чоловічого Камерного Хору п. Квіткою Зорич Кондрацькою. Концерт викликав низку спогадів та рефлексій, якими я хотіла б поділитися.

З Зеновієм Лавришиним я познайомилася 1991 року під час першої візити до Канади. Пізніше, вже мешкаючи в Торонто, зустрічалася з ним кілька разів на музичних конкурсах і концертах, часом спілкувалася по телефону, відвідувала вдома, обговорюючи чи вирішуючи якусь конкретну навколомузичну справу. Лавришин завжди справляв враження особи знаючої, компетентної, глибоко зануреної у світ музики, і водночас скромної і самокритичної, що виявлялося у легко-іронічній манері висловлювання. Його твори, які довелося почути на концертах (як правило, у виконанні хору “Веснівка”), свідчили про непересічний талант та неабияку професійну майстерність. Оскільки такі виконання відбувалися нечасто, завжди по концерті залишалося бажання почути більше, заглянути глибше у світ його музики.

Однак, можливість краще пізнати композитора виявилася, як сумно це не звучить, вже по його смерті, коли, на прохання родини покійного, я разом з п. Квіткою Кондрацькою впорядковувала бібліотеку і архів З. Лавришина. Гадаю, саме тоді я по-справжньому відкрила для себе цю виняткову особистість.

Перше несподіване відкриття – Зеновій Лавришин буквально жив і творив Україною. Це видається справді дивовижним: хоча і народжений в Україні під час другої світової війни (1943), він залишив її малою дитиною, а від 1950 року до смерті мешкав в Канаді. Однак, сотні видань, що складали його величезну книжкову і нотну бібліотеку, це були видання з України або україномовні діяспорні видання. Щодо нот, то тут були представлені зібрання творів чи не усіх значних українських композиторів – від Бортнянського, Веделя, Лисенка і Стеценка до Лятошинського, Скорика і Сильвестрова. Розгадку таємниці такого глибокого закорінення в культурі батьківщини, яку, напевно, і не зберіг у дитячих спогадах, я знайшла там же, в архівах композитора: десятки пожовтілих від давности нотних зшитків, де рукою його батька, о. Василя Лавришина, були переписані хорові твори українських класиків та обробки народних пісень. Любов до України і української музики, що плекалася в родині Лавришин (його мати Марія, навчалася свого часу у Василя Барвінського), була підтримана і розвинута його вчителями музики – Катериною Гвоздецькою, Левком Туркевичем, знаменитою Любкою Колессою. Власне, любов до України визначила і всю подальшу професійну діяльність Зенка Лавришина та окреслила характер його композиторської творчости.

Щодо композиторської творчости, то це було моє друге відкриття при впорядкуванні архіву Лавришина. Лавришин залишив після себе величезну творчу спадщину – сотні композицій у практично всіх (крім балету) існуючих музичних жанрах: оперу, оперету, музику до театральних вистав і кінофільмів (за музику до фільму “Harvest of Despair” він був удостоєний нагороди 1985 р.), симфонії та камерно-інструментальні твори, фортепіанні п’єси, cолоспіви, вокальні ансамблі, обробки народних пісень, і особливо велику кількість найрізноманітніших хорових композицій – церковні літургії, кантати, хори для жіночого, чоловічого та мішаного складу. Вразила також кількість всякого роду переробок, аранжувань, оркестрових та камерно-ансамблевих варіантів його власних і чужих композицій: він виконував безліч замовлень на потреби української громади, пристосовуючи ті чи інші твори до виконавських можливостей конкретних колективів та солістів.

Діяльність Лавришина не обмежувалася працею компо-зитора та аранжу-вальника: він виявив себе як здібний дириґент – засновник та керівник хорів “Лісова Пісня”, “Діброва”, “Боян” “Бурлака”, Українсько-канадського оперного товариства, хорів при церквах Св. Йосафата, Св. Євхаристії, Св. Покрови, піаніст-соліст і акомпаніатор. Він брав велику участь у підготовці величного концерту з нагоди 1000-ліття Хрещення України, оркестрував і дириґував оперою “Запорожець за Дунаєм” в Торонто, дириґував симфонічною оркестрою Гамільтонської філармонії на концерті Український день в Гамільтоні. Врешті, багато часу він також присвятив редаґуванню пісень УПА, що вийшли окремим томом 1997 року, та величезній упорядницькій праці над 10-томним зібранням Зіновія Лиська “Українські народні мелодії”. Очевидно, що все це відбирало левову частку його життя від головної пасії – творіння музики. І, незважаючи на це, він невтомно писав і залишив величезну композиторську спадщину, все ще практично невідому як для фахівців-музикантів, так і для широкого слухача.

Концерт 4 лютого мав на меті не лише вшанувати пам’ять композитора в першу річницю його смерти, але й зібрати кошти на видання його творів, що, безперечно, заслуговують вийти у широкий світ. Програма концерту включала композиції різних жанрів, які дали слухачам можливість бодай частково осягнути, наскільки багатим і розмаїтим є світ музики Лавришина. (На жаль, деякі оголошені в програмі твори не були виконані через неприїзд д-ра Т. Філенка).

Найбільш повно у програмі були представлені хорові композиції Лавришина: духовні твори на церковні канонічні тексти, обробки колядок, ориґінальні композиції на вірші українських поетів. Літургічні твори “Отче наш”, “Під Твою милість” у виконанні хору “Веснівка” та Чоловічого Камерного Хору (дириґент Квітка Зорич Кондрацька), Канон “Милість миру” і “Нехай сповняться” у виконанні хору “Благовість” при церкві Св. Покрови (дириґент Олеся Коник) – це глибоко індивідуальне переосмислення мистцем віковічних традицій української церковної музичної культури, а особливо пізньо-барокового партесного та класичного духовного концерту, з органічним поєднанням гомофонної та імітаційно-поліфонічної фактури, і майстерним застосуванням темброво-теситурних контрастів. В обробках народних колядок “В Вифлеємі новина” (“Веснівка” І Чоловічий Камерний Хор) і “В Вифлеємі днесь Марія” (“Благовість”) зачарувала свіжість переосмислення відомих мелодій шляхом варіаційного розцвічення кожної строфи щораз новими тембровими та ладо-гармонічними барвами. Подібні засоби застосував композитор і в обробці колядки “Що то за предиво” для кларнету і фортепіано, що прозвучала у виконанні Миколи Стадника і Ольги Білейчук. В ориґінальних хорових творах на вірші українських поетів самобутній талант Лавришина виявляє себе, на мою думку, з найбільшою силою. У хорі “Не співайте мені сеї пісні” на слова Л. Українки (“Веснівка”) сумовито-лірична мелодія супроводжується вишуканими м’якими гармоніями, а репризна тричастинність будови майстерно вуалюється плинністю розгортання. У “Хмари-сестри” на вірша М. Вороного (“Веснівка”) панує світло-мрійна споглядальність, що підкреслюється коливальним ритмом та незатьмареною мажорністю ладо-тонального мислення. У хорі “Минає час” на слова П. Гринчишина (“Веснівка”) ліричність тону обумовлена характерними інтонаціями українського міського романсу. Врешті, два хори з кантати “Ольжичіана” для мішаного хору, які прозвучали на завершення програми у виконанні “Веснівки” та Чоловічого Камерного Хору, надзвичайно точно схоплюють характер поезії О. Ольжича, її карбовано-пружний ритм, суворий, стриманий, а водночас потужно-наступальний тон.

Повертаючись до романсової сфери, опора на інтонаційну сферу пісні-романсу, що сформувалася в українському інтелігентському міському середовищі XIX століття, а потім знайшла розвиток у творчості П. Майбороди, О. Білаша, І. Поклада та багатьох інших композиторів другої половини XX століття, становить, на мою думку, одну з визначальних складових композиторського стилю Лавришина. Саме ця сфера панує і у солоспівах, що прозвучали в концерті – “Cкільки слів – казок казалось” на вірша О. Олеся та “Я до тебе вернусь, Україно моя” у виконанні Павла Фондери, “Дві рожі” на слова З. Лавришина і “Мої дні”на слова В. Онуфрієнка у виконанні Люби Лавришин (дружини кузина композитора). Як вдається автору уникнути банальності, трафаретності? Перш за все, завдяки бездоганному почуттю міри та смаку, а також вишуканості гармонічного мислення, досягнутого під час навчання в Парижі, у класі метра французської композиторської школи Андре Жоліве.

Втім, робити будь-які узагальнюючі висновки щодо композиторського стилю Зеновія Лавришина, очевидно, було б передчасно. Творча палітра його багата і різнобарвна, і в цьому переконали також інструментальні твори, які прозвучали в концерті: бурлескно-моторне, гостро-дисонантне Рондо для фортепіано у виконанні юної Діани Лавришин (доньки Люби Лавришин), та Скерцо для скрипки і фортепіано у виконанні Галини Дзюрин і Ольги Білейчук, з модерним “пост-скориківським” трактуванням коломийкових мотивів.

Концерт на вшанування першої річниці смерти композитора Зеновія Лавришина відбувся завдяки великій організаторській та творчій праці диригента Квітки Зорич Кондрацької. Впродовж життя композитора вона завжди підтримувала мистця та постійно включала його твори у програми концертів керованих нею колективів “Веснівка” і Чоловічого Камерного Хору. Однак, зусилль однієї, навіть найенергічнішої особи для збереження і популяризації спадщини композитора аж ніяк не досить. Твори Лавришина необхідно видати – без цього вони залишаться невідомими для більшості професійних музикантів та шанувальників музики. Тож закликаю всіх долучитися до збору коштів для видання творів Лавришина. Зеновій Лавришин все своє життя і творчість поставив на службу українській громаді. Час нам, українській громаді, подбати про те, щоб його мистецька спадщина зайняла належне їй місце в українській культурі.

Інформацію про пожертви на видання музичних творів З. Лавришина можна довідатися за тел.:416.763.2197 та 416.246.9880.

SHARE