Погляд на українську культурну політику з Канади

Новий Шлях продовжує знайомити своїх читачів з думками українсько- канадського мистецтвознавця Марка-Роберта Стеха, якого наші читачі знають як ведучого програми “Очима Культури” на Контакт-ТБ і який також викладає курс української культурної історії в Йоркському університеті в Торонті. Цього разу ми запитали пана Стеха про те, якою мала би бути політика культури в Україні.

НШ: В Україні культурну політику держави постійно критикують, ще з радянських часів. Якою ж має бути державна політика у сфері культури?

М-Р. С.: Її треба будувати з нуля. Перш за все треба збудувати розуміння того, наскільки важливою є культурна політика держави. За час війни з Росією в Україні зрозуміли, яку величезну шкоду зробила російська пропаґанда, культурна пропаґанда. На такому примітивному рівні політики мали вже зрозуміти, наскільки культура важлива у сучасному світі для того, щоб нація не лише процвітала, але просто вижила. Ми вже дуже багато в історії мали моментів, коли саме через це, що інші нації не знали нас як націю культурну, ми втрачали свою державність, скажім після першої світової війни. Зараз перш за все потрібна послідовна політика підтримки українського продукту. Не можна закривати двері для інших культур, культура має бути відкритою, але свій продукт має бути підтриманий фінансово і частково юридично. Наприклад, на радіо і телебаченні має бути мінімальний відсоток української музики в усіх жанрах. В Польщі це – до 40%, крім того якась частина з цієї польської музики мусить бути академічна музика, а з цього ще якийсь відсоток мусить бути нова академічна музика. Таким чином держава дає можливість вижити митцям. Зараз в Україні митці повністю залежать від західних ґрантів чи поїздок закордон, держава абсолютно про них не дбає.
У книговидавництві досі є величезні податки, коли, скажімо, в Росії таких податків нема. Тому український ринок досі завалений дешевими російськими книжками, серед яких є висока література, але більша частина – сміття і є також пропаґанда. Тобто має бути державна підтримка усіх галузей культури і зокрема також культурних досліджень, без яких культура задихається і які зараз теж сидять на західних ґрантах. Виглядає так, що Німеччина чи Польща, зокрема Goethe-Institut або Польський Інститут в Києві, більше дбають про українську культуру, ніж українська держава.
Тобто треба починати практично з усього. Кажуть, що зараз немає грошей. Однак пізніше може бути запізно. Завжди знайдуться за розумного господарювання гроші на культуру. Також, процес надання допомоги на культуру має бути дуже прозорим. В Україні завжди це було основане на кумівстві, видавали часом абсолютно нікудишні речі по знайомству. Прозорість також потрібна у присудженні національних премій, наприклад Шевченківську премію вже довший час не трактували серйозно, бо це була також “кумівська” премія. Добре, що в цьому році її отримали насправді гідні того творці, отже я сподіваюся, що це початок змін на краще.

НШ: Наскільки в Україні збереглася культура? Наприклад у музиці – чи залишилися музичні школи, виконавці?

М-Р. С.: Музична освіта на жаль підупала. Її зараз не можна порівняти з тим, що було навіть за радянських часів. Тоді силами українських патріотів була створена сильна система музичної освіти, її вже нема.
Але зараз в українській академічній музиці є маса дуже цікавих композиторів, світового рівня імен, які виконують свою музику на таких фестивалях як Контрасти у Львові, або фестивалі у Одесі і Києві. Це такі стовпи української музики як Валентин Сильвестров, Євген Станкович чи Мирослав Скорик, але також і покоління їхніх учнів: чи то вельми талановита й уже визнана у світі Вікторія Польова, чи відомі Олександр Щетинський або Ігор Щербаков у Києві, або ж у Львові – Богдана Фроляк, Юрій Ланюк, а в Одесі – Кармела Цепколенко, та багато інших. Це композитори, яким по 50, а ще є цілий ряд молодших, яким по 30-40 років. Мій улюблений з цієї ґенерації – знаменитий молодий, та надзвичайно плідний композитор Олександр Шимко. А також Золтан Алмаші, він за походженням мадяр, але повністю український вельми цікавий композитор, та ще й віртуоз-віолончеліст.

НШ: Як Ви ставитесь до нової української літератури, наскільки вона якісна?

М-Р. С.: В літературі ситуація теж позитивна, але розвиток цієї сфери також, по суті, побудований на ентузіястах, а підтримки з боку держави нема.. Українська література могла би розвиватися набагато краще. Є вже в Україні критична маса добрих, “професійних” письменників. Це література, яка може подобатися чи не подобатися, але це – письменники, які знають свій фах, і вміють писати. Серед них є, звісно, кращі й гірші, деякі дуже добрі. Наприклад, один з кращих, Тарас Прохасько ніколи не сходить нижче певного рівня якості. Для мене цікавий, хоч в Україні ще не достатньо відомий, Олександр Клименко з Луцька. Інший письменик з Луцька – Василь Слабчук, та й, загалом, я міг би називати багато інших імен.

НШ: Що Ви думаєте про нинішнє українське образотворче мистецтво?

М-Р. С.: Усі знають великого класика Івана Марчука. Для мене з того покоління шістдесятників дуже цікавий Олександр Дубовик – у цього маляра абсолютно інше бачення світу, свій власний почерк. Але це про класиків. Є дуже живе сучасне мистецьке життя і в Києві, і у Львові, і в Одесі… Можна б називати багато імен. Мені особисто, приміром, дуже подобається творчість львівського маляра Володимира Богуславського.

НШ: А що робиться у поп-культурі, чи то у музиці, чи то на телебаченні?

М-Р. С.: Для відповіді на це питання треба дивитися українське телебачення і слухати радіо, а я цього не роблю. Мені відомо, що й досі йдуть російські серіали і звучить російська музика (це інтерв’ю було взяте до того, як Верховна Рада прийняла закон про заборону деяких російських телесеріалів – НШ). Це – питання не до глядача та слухача, а до теле- та радіостанцій. Українці, я думаю, готові дивитися і слухати щось інше. Це – питання культурної політики. Я сподіваюся, що нова влада в Україні визнає важливість культури, вперше за стільки років.