Про Шевченкову премію і не тільки…

Василь Марочкін для НШ-УВ, Торонто.

Кілька років пильно приглядаюсь до такого небуденного явища в сьогочасній Україні, а саме: відбору кандидатів на найвищу національну нагороду в ділянці літератури та мистецтва – премію ім. Т. Г. Шевченка.

Перше, що впадає у вічі будь-якій уважній людині, це відсутність чіткого статуту, за яким слід оцінювати вартість твору того чи іншого претендента на цю найвищу нагороду. Які критерії прописані (і чи є вони взагалі), в статуті про премію? Це мусить бути той основний документ, за яким призначені урядово члени комісії мають приймати рішення при номінації лауреата. І відхилення від встановлених статутом приписів відразу виявить порушення. Себто, будуть створені найбільш сприятливі умови для справедливої та об’єктивної оцінки творів осіб, які претендують.

Друге. Оскільки премія загальнонаціональна, то, напевне, мусить бути і загальнонародна оцінка-відбір (по телєвізії, через листи і т. п.). За цією методою названа премія наблизиться до свого питомого, найважливішого чинника – народу, що відповідає самій суті премії. А народ мудріший від кількох членів комісії, хоч би й мудрих та заслужених. А чи дійсно чесні та неупереджені всі ті члени комісії?… Не забувайте, вони живі люди. Зі своїми особистими інтересами, зв’язками і т.п.

Ось вам живий приклад з досвіду автора цих далеко не оригінальних і не мудрих, а звичайних житейських роздумів. Довідався, що в склад комісії призначили Любов Голоту, людину з великим життєвим досвідом, лауреата Шевченкової премії. А ось чи об’єктивна ця пані, то хай розсудить читач. В 1992 р. видавництво “Молодь” включило у видавничий план мою другу збірку поезій. Рецензував рукопис талановитий херсонський поет Анатолій Кичинський. Рецензія була позитивна. Вже видрукували і розіслали по всіх книгарнях України видавничий план, щоб вони замовляли для себе книги. І саме в цей час названа вище пані обіймає посаду зав. відділом поезії того видавництва. Всупереч усім моральним, людським, і, безперечно, юридичним нормам, добродійка Голота вилучила, здається вже з типографії, рукопис моєї збірки. І досі зберігаю відбиток з видавничого плану, в якому вказана збірка автора, яка не побачила світ. Зустрічаю випадково на вулиці, по всьому тому дійству, П. Мовчана (чоловік Голоти), та й питаю: “ Як твоя жінка могла таке вчинити?”. А він мені: “ Ти знаєш, такий тиск був, щоб тебе не друкувати, що важко уявити”. А я йому: “То назви, хто тиснув?”. Не назвав… П. Мовчан, живий-здоровий, при добрій пам’яті, і, якщо не втратив остаточно совість, то мусить підтвердити правдивість моїх слів. А сама Голота, коли я прийшов вияснити справу, просто не захотіла зі мною розмовляти. Навіть елементарно не вибачилась… Очевидно, “великі” впливові люди стояли за спиною цієї добродійки, яка сіла в крісло зав. відділом поезії.

Але ту згорьовану збірку я таки видав своїм, правда, коштом у тому ж 1992 році мізерним накладом в 400 примірників, дякуючи редакції газети “Самостійна Україна”. І тоді ж, в Парижі, 250 моїх книг гуртово купив наш православний єпископ у Франції, який ознайомився перед тим зі змістом тієї тоненької книжечки. “Шановний пане докторе! Не можу повірити, що ви легально оце надрукували в Україні!”. Якщо преосвященний і досі живе – не дасть збрехати. Таки його слова.

І що важливо знати читачеві. В піврічнику “Поезія” Ч. 2 за 1989 рік було поміщено кілька моїх віршів з тієї майбутньої, зарізаної Голотою збірки. Важко повірити, бо Гоголь відпочиває. В час виборчої компанії 1990 року в депутати Павло Мовчан у своєму виступі по всеукраїнському радіо цитує один з моїх віршів “одного поета” (прізвища не назвав):

“Жодному слову не вір.
Свободи й любові не буде.
Їдуть з соціалізму… в Сибір,
Втрачені люди.
Проглядалась лукавість ідей
В революційних сурмах.
То де ж ви поділи дітей,
Народжених в тюрмах?”.

Але це був початок 1990 року і Павло дуже хотів стати депутатом, а в 1992 році ситуація змінилась. Президентом стала комуністична шістка Леонід Кравчук (був шостим у найвищому їхньому синедріоні – політбюро ЦК КПУ), а став першим. І флюгери – голоти, мовчани і число їм тьма, поміняли тактику пристосування до нових умов. Себто, чітко зрозуміли, що все залишається, як було. Криваву більшовицьку “гімнастьорку” стара номенклатура поміняли на сучасні європейські одежі… А кадри залишилися ті ж. Може комусь і неприємно, але це свята правда.

І знову повернусь до головного – Шевченкової премії. Із усіх кандидатів від літератури я вважаю, що найбільше право мав отримати її Станіслав Бондаренко. Бо саме його твір найбільше відповідав засадам поезії Кобзаря. Це чесна і смілива поезія. Доля України і народу. Все. Крапка. Це в Шевченковому дусі. Бо Тарас Шевченко, в першу чергу, – поет, безперечно, соціально-політичного спрямування в найширшому розумінні цього слова, який писав на злобу дня чесно, мужньо і геніяльно. І саме за це одні його ненавиділи і переслідували, а інші – любили і заслужено піднесли на найвищий національний постамент. Коли б Тарас Шевченко тільки писав поезії на зразок: “Садок вишневий коло хати…”, то він зостався би у нашій пам’яті як талановитий лірик найвищого ґатунку і тільки. І був би добре оплачуваним викладачем малювання у Київському університеті Св. Володимира…

Не хочу образити п. Андруховича, тим паче, з людиною особисто не знайомий, як і з п. Бондаренком. З ним, як автор Літературної України, знайомий листовно. Але, судячи із методики в оцінці творів лауреатів національної премії і “принциповості та порядності” окремих членів комісії, то нині її не отримав би й сам Т. Г. Шевченко.

Зі щирою пошаною Василь Марочкін, кандидат історичних наук, в минулому член Української Гельсінської спілки, лауреат премії журналу “Україна” за кращу статтю року

P.S. І ще дуже промовистий факт хочу навести зі свого життя, що відтворює загальну картину непорядності у преміяльних справах. В журналі “Україна” Ч. 25 за 1989 рік була поміщена моя стаття “Гірка чаша Івана Мазепи”, де вперше в совєтській періодиці Мазепу названо патріотом України. Сам В. Щербицький на пленумі ЦК КПУ критикував цю статтю. Усі газети, що були на той час в Україні, про це написали. Тож усі мої знайомі (за вийнятком Сергія Білоконя, Сергія Заремби, Івана Зайця (не депутата, а журналіста з газети “Радянська освіта”), Гліба Івакіна, Ярослава Боровського, Віктора Терена і ще небагатьох), коли мене бачили на вулиці, то перебігали дорогу, щоб не поздороватись… А нині, ті, хто не здоровався, суцільно лауреати премії Івана Мазепи… Цікаво мені знати, чи Степан Литвин (брат Василя) і Олександр Климчук отримали премію Івана Мазепи. Бо вони навіть більше її заслуговують, аніж сам автор, який не є лауреатом названої премії. Коли б не вони, то читач ніколи би не прочитав ту статтю на сторінках “України”. У відсутність редактора Михайленка саме вони взяли на себе відповідальність її друкувати. Бо коли Михайленко повернувся з поїздки до Австралії, то дуже сердився за друк названої статті на сторінках “України”. Кажу, як самовидець, бо мав дуже гостру розмову з п. Михайленком. Чоловік був переляканий, а коли я сказав, що ще два роки тому, себто у 1987 р., на ім’я М. Горбачова я офіційно, в письмовій формі, оголосив Щербицького, Єльченка і примкнувшого до них головного гебіста України своїми особистими ворогами, у того відняло мову. І це свята правда. Кажу, як на сповіді.

SHARE