Релігійна тематика в українській літературі, зокрема в творчості Івана Франка (продовження)

Ярослав Стех для Нового Шляху, Торонто.

Подальшого розвитку мотиви християнських заповідей набувають у збірках Франка “Мій Ізмарагд”, “Давнє й нове”, “Зетрег ііго” та ін. Мораль християнського праведника не суперечить тут моралі активного борця за соціальні зміни, адже ідеалом кожного персонажу є дійова любов до ближнього. Змістове наповнення цих збірок дає всі підстави для переосмислення однозначно прямолінійного образу “вічного революціонера”, досі панівного у франкознавстві. Під час детального вивчення питання у нас з’явилося припущення, що образ революціонера і борця за народне щастя, списаний Франком був із образу Ісуса Христа: той же альтруїзм, такий же тягар обов’язку і той же терновий вінець. Таким чином, біблійні міфологізми, легенди, до яких звертався І. Франко, не були випадковими, або просто використані, як це стверджували критики, щоб викрити нищівну політику церкви. Ні, мета їх була дещо іншою і значно вищою. І. Франко, гармонійно поєднуючи міфи, апокрифи, біблійні легенди із власним світобаченням, творчою уявою, неперевершеною поетичною майстерністю, створює оригінальні твори, далеко відмінні від джерел, з яких вони брали витоки. Трансформуючись у призмі Франкового світобачення, твори набувають тих особливих рис, які й різнять їх від оригінальний біблійних текстів, але за своїми сюжетами і формою їхнє наповнення братолюбієм.

Поеми несуть гуманістичний, загальнолюдський зміст, головне: доброту і любов. Франко зміг втілити в них найголовніші закони людського буття у взаємовідносини. При цій темі годиться назвати невеличку поему “Каменярі”, в якій поет під постатями каменярів, бачить робітників-ідеалістів, що з самопосвятою важкою працею лупають тверду скелю на суспільному, релігійному і національному полі, прорубують шлях до кращого майбутнього життя. Поет славить невтомних трударів, згуртованих благородною метою в боротьбі з відсталістю. Головне значення Біблії І. Франко бачить у проповідуванні “Люби ближнього, як самого себе…”

Релігійну тематику автор доволі старанно розпрацював в науковий спосіб і видав у кількох публікаціях давню християнську повість “Варлаам і Йоасаф”. Ця знайома праця займає передову позицію в цілому слов’янському літературознавстві. Він також феноменально розпрацював місію Св. Кирила і Методія, які у 860 році виїхали в апостольську місію до країн хозарів і брати перебували якиїсь час в Україні, поширюючи християнську віру.

Так само дуже цінні і цікаві праці Франка, пов’язані з апокрифами. Він уважно досліджував перекази й оповідання на біблійні теми, доповнюючи їхні прогалини, які не були чітко зрозумілими. Нам відомі твори на основі апокрифічних переказів, які феноменально описав італійський поет Данте пекло в “Божественній комедії”, а англійський поет Мільтон написав “Утрачений Рай”. В Україні з цієї тематики був поширений апокриф “Мандрівна Богородиця по муках”. У тому відомому творі розказується, які то муки переживають грішники в пеклі. Серед інших дуже популярна була повість “Троянська війна”, “Слово про закон і благодать” автором якого є митрополит Іларіон. Не менш цікавим твором є “Поучення дітям” Володимира Мономаха, а також перші драматичні твори “Страдальний Христос” (1630), “Роздумування про муки Христа” (1631), “Олексій чоловік Божий”, “Слово про збурення пекла”, полемічні твори “Тренос” (М. Смотрицький), церковні вертепні інтермедії, тощо.

Ці вимінені і не вимінені твори були об’єктом не тільки творчих зацікавлень Франка, але і він y їхньому змісті вмів віднайти Бога в найдрібніших деталях. Цю релігійну істину та ідею помітно відчуваємо у поемі “Іван Вишенський”, з якої письменник опрацював три наукові студії, присвяченій цій темі. Своїм високопоетичним стилем Франко зобразив боротьбу цього патріота та аскета і питання про службу Богові з одного боку, та службу своєму народові з іншого. Вишенський більшу частину свого життя прожив в монастирі на горі Афонській, звідкілля писав свої глибоко патріотичні листи, які створювали ідеал християнського життя, яке вміло використав у своїх публікаціях Іван Франко. Великий майстер слова отримав силу таланту мабуть від самого Бога, яким боровся за краще майбутнє свого народу.

Такі твори в аспекті широких знань, культури, духовності і патріотизму потрібені були як в минулому, так і в наш час. Це немов своєрідний храм, який цінний великою вкладеною працею Франка. Ці твори здіснюють неустанно консолідаційну велику виховну роль серед нашого народу. Вони немов з’єднують релігійні поннятя утотожнюючи їх з літературою і світським життям.

Варто коротко ще згадати, що Франко займався перекладами з класичних старогрецької та римської літератур, староіндійської, староперської, староарабської, німецької, французької, англійської, італійської та інших літератур. У його творчості і перекладах зустрічаємо всі жанри від сонетів і байок до політичної сатири, казок, ліричних віршів, епічних і романтичних полотен, пісень, поем, драматичних поем, а потім творів релігійного забарвлення. Пригадаймо, що вже в 1875 році Франко видрукував під псевдонімом “Джеджалик” переклад пісні “При кужілці” з трагедії “Фауст” Гете.

Серед перекладів Франка чільне місце належить перекладам з античних літератур. Гомер і Гесіод, переклади трагедії Софокла “Цар Едіп”, римські поети Горацій і Вергілій та багато інших. Крім того, Франко в 90-х роках писав знамениті казки – саме тоді, коли письменник став батьком. На початку писав для власних дітей – Андрія (1887 р.н.) Тараса (1889 р.н.), Петра (1890 р.н.) Анни (1892 р.н.) а згодом друкував їх в дитячому журналі “Дзвінок” або видавав окремими виданнями. Ці твори стали скарбом для усієї тогочасної галицької дітвори. Обсяг його творчості надзвичайно багатий, самі назви перечислити в розмірах статті важко. Крім творчості, вчений займався громадською працею, пітримував живі контакти і співпрацював з М. Грушевським та з митр. А. Шептицьким та іншими.

Досліджуючи твори Франка ми знаходимо надзвичайно багато глибоких релігійних мотивів, але не можемо оминути також фактів, в яких Франко інколи критично висловлювався до деяких представників духовенства, які не придержувалися науки самого Христа. Він надзвичайно негативно оцінював тих священнослужителів, які сприймали знесення панщини в Австро-Угорській імперії у 1848 р. негативно і далі на своїх посілостях використовували давні феодальні форми ведення свого господарства протягом довгих років. З цього приводу І. Франко писав: “Так, добродії! Панщина в своїй старій, традиційній формі і досі ще удержується декуди у наших селах, і піддержують її якраз наші попи!”

Критикував Франко тих душпастерів, які жадали оплати за церковні услуги. Про це він писав так: “Кожний, хто тільки хоч би один рік жив в галицькому селі, цей знає скільки коштує хрещення, шлюб і похорн, а в тому освячення великодних пасок та інших релігійних услуг. За виконання церковних обрядів священики брали не тільки грішми, але і натурою, і не якими-небудь яйцями, птицею, маслом, а деколи сягали за більш солідну селянську власність.”

Свої критичні зауваження Франко називав поіменно і подавав місцевості в яких вони відбувалися. За таку чесну і відкриту критику на адресу поневолювачів, на Франка від певної групи духовенства посипалася неузасаднена критика. З черги більшовицькі ідеологи цю критику використали проти Франка і зробили з нього антирелігійного письменника з матералістичними поглядами. Євген Кирилюк навіть назвав Франка марксистом. Цю шкідливу і зневажливу точку зору повторювали малоосвідчені псевдо літератори, які творчої суті Франка не розуміли. Зрештою, це питання вимагає повнішого окремого наукового дослідження і роз’яснення. Проте і представлений матеріал дає можливість стверджувати, що Франко намагався всебічно і об’єктивно розглядати питання, пов’язані з духовенством, звертаючи увагу як на позитивні, так і на негативні сторони діяльності служителів релігійного культу. Франко добре розумів, що усі суспільні верстви складаються з людей, які не всі є ідеальними, в тому числі і духовні особи не є позбавлені поганих звичок. Тому, як реаліст представляв картини життя такими, які вони були насправді. Для прикладу, в поемі “Панські жарти” він реалістично описав панське знущання над селянами під час вже знесення панщини і одночасно в зідеалізував старенького священика, який протиставився панським насиллям і став в обороні покривджених селян. Дуже високо він оцінив діяльність духовенства в різних сферах суспільних відносин. Ось що він писав з цього приводу: “Складаю подяку духовенству за ту велику працю, що воно провадило серед народу, в періоди соціальних потрясінь, національних і соціальних, а особливо під час голоду”.

Наші священики – писав Франко – обох українськийх обрядів чим могли, тим допомагали голодуючому українському народові і протиставлялися національній дискримінації. Так само високо він оцінював жертвенну діяльність, а зокрема допомогову митр, Андрея Шептицького, яка виражалася в різній формі. Андрей, почуваючи себе батьком народу, дуже часто закликав Франка до єдності тоді, коли всі мовчали і взаємно себе поборювали. Його звернення до української молоді написане 80 років тому не втратило своєї значимості і в наш час, де Владика писав: “Не зривами однеї хвилини, лише безупинним напруженням і безупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигнеться народ до волі”.

Підбиваючи підсумки до порушених питань, треба ствердити, що від смерті Шевченка ніхто з українців не здобув собі більшого признання, ніж Франко. Коли, за висловом Володимира Винниченка, “час був незвичайний і звичайні закони не діяли”, Франко був для Західної України і університетом, і енциклопедією, і академією наук, і народним ніким не затвердженим міністерством культури й освіти. У нього була бібліотека у Львові, в якій знаходилося більше, ніж 10 000 томів. За свої політичні погляди і відтвертісь Франко платив власною свободою. Під час ув’язнення свої твори він підписував псевдонімами. Як добрий знавець Святого Письма, в релігійному вихованню Франко надавав великого значення і дуже часто користувався біблійними цитатами для пітвердження релігійної правоти. Підкреслюючи, що без Бога не може повноцінно існувати людина і що Господь – остання надія в житті кожної людини, він писав: “Бажати будеш правди дуже, Та з помилки у помилку блукать. Ніхто тебе не витягне з калюжі, Хіба лиш Божа благодать.”