Релігійна тематика в українській літературі, зокрема в творчості Івана Франка

Ярослав Стех для Нового Шляху, Торонто.

“Духовенство наше здобуло собі славу, що отверезило народ і спільно з мирською інтелігенцією приводить його до самопізнання. Слава за то нашому духовенству, дбаючому о долю народу, слава і тим людям всіх станів, що спільно працюють над луччою нашою долею Часи поезії минули вже – і для того треба братися до праці, щоб не було запізно”
Іван Франко

В історії світової цивілізації і духовних пошуках святого письма, головну роль займає християнська релігія, дороговказом якої є Біблія. Біблійні тексти постійно знаходяться в увазі серйозних дослідів теологічних, літературознавчих, філософських, мистецтвознавчих та історичних досліджень. З сивої давнини Біблія була першим підручником, на якому вчилися читати давні наші предки. В наш час Біблія видрукована вже більше ніж 1850-ма мовами і неустанно з’являються її нові переклади. Перекладами Біблії в Україні займалися Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Василь Барка та інші. Пилип Морачевський перекладав Євангелії та життя і діяльність апостолів, а також перекладав Апокаліпсис, Псалтир, уклав курс священої історії для училищ і народніх шкіл. Українські передові мислителі шукали духовної пітримки в біблійних сюжетах, які давали віру в Божу перемогу над силами зла. Тим більше, що Біблія завжди служила джерелом мудрості щодо покаяння, морального самовдосконалення і пізнання істини. Надзвичайно важливу роль відіграла Біблія у становленні української літератури. Загальновідомо, що поштовхом до заснування писемної літератури стало християнство, а найпершим її джерелом було Святе Письмо. Християнство прийшло в Україну з Візантії, Болгарії й Моравії. Перед введенням його кннязем Володимиром Великим в 988 році, як релігії державної, на нашій землі вже тоді було багато християн. З офіційним прийнятям християнства в Русі-Україні прийшла до нас візантійська культура, книги в основному в грецькій та староболгарській мовах, які було перекладено на мову слов’янську, зрозумілу українцям.

Письменники давньої української літератури запозичували із Біблії і святого письма теми, ідеї, сюжети, образи, жанри і стали на тому тлі творити давні художні твори. Хоча відомо, що найдавніша література була в основному рукописною, її пам’ятки здебільшого не мали стійкого тексту, не мали також і поіменного авторства. Але ця легендарна література великою мірою була пов’язана з церквою та з історичними подіями народу. Не всі релігійно-легендарні апокрифи з сивої давнини визнавалися церквою канонічними й деякі заборонялися церквою в популяризації. При тому існували зразки канонічного та оригінального тлумачення Біблії (порівняймо твори І. Ґалятовського та Г. Сковороди, або мандрівних дяків.) Українські письменники XIX ст., а зокрема Франко, який своєю титанічною працею, обдарований мудрістю вмів впроваджувати релігійні акценти в літературне життя. Крім Франка цією темою в літературі займалися Г. Квітка-Основяненко, Т. Шевченко, Л. Українка та ряд інших. Однак Іван Франко своїм творчим феноменом та своєрідним гігантом духа, міг вглянути в надра тих первісних релігійних цінностей і з них видобути духовне ядро і перетворити його в цінні літературні твори. Звичайно, багато інших визначних літературних діячів також досліджували релігійнознавство і на підставі нього роз’яснювали суть і значення людського життя. У цій творчій діяльності йшлося пізнати всемогутність Божу присутність і вміти її уявити собі у вічній благочесті.

Адже не всі чули, на противагу тим сучасникам Христа, які і, бачили його, не бачили і, чуючи Його, не всі Його розуміли. Цю глибинну суть універсально відчув і зрозумів Франко. В світлі повищого Святе письмо, Біблія, для нього стала наймогутнішим джерелом і дороговказом творчої праці. Він “все, що мав у житті, віддав для одної ідеї, і яснів, і горів, і страждав, і трудився для неї!” Його праця і творча ідея побудована на Правді світобачення. Маючи незвичайну космічну силу енергії, яку можна образно порівняти до сонячної батерії, що здатна зогрівати неустанним теплом. Так і творчість цього Велетня просякнута такою глибинною мудрістю і становить немов своєрідний акумулятор людського духовного знання, до якого усім поколінням необхідно підключатися, щоб зберегти в собі цей необхідний потенціал, який вдержує суспільство на своєму цивілізаційному рівні. Франкові слова ми використали до епіграфу статті, бо ці слова надають логічний напрямок в нашому розваженню. Франко писав свої твори як для покоління людей, серед яких він жив, так і для наступних поколінь.У цьому його неперевершена цінність. Саме з огляду на те, що наближається його подвійний ювілей – 160-річчя народження та 100-річчя смерті, нам, нащадкам Великого Каменяра, слід пізнати і цю, можливо, суперечливу ділянку його творчості без упереджень.

27 серпня 1856 року у мальовничому підгірському селі Нагуєвичі на Дрогобиччині в сім’ї сільського коваля Якова Франка та його дружини Марії Кульчицької самі небеса подарували майбутнього письменника о всесвітньому літературному значенню. Там, на цій землі, Іван прожив свої дитячі радощі і тут його доткнула гіркота раннього сирітства. Тут же в місцевій церкві відбулося його хрещення, і тут також відбулося його традиційне вінчання, після якого молоде подружжя виїхало до Львова. Але з молодих років з руки Франко не випускав пера. Пам’ятаємо його віршовану, романтичну формою драму-казку “Сон князя Святослава”, у якій майстерно відображено події давних часів – боротьбу князя Святослава проти зовнішних ворогів. Пам’ятаємо комедію в трьох діях “Учитель”, в якій змальовано подвижницьку працю вчителя. З цієї тематики Франко написав п’єсу “Будка ч.27” у якій глибоко засудив моральну розбещенність, сваволю й цинізм сільських глитаїв. З ранньої творчості Франко у своїх творах видав непримерений бій із злом та кривдою. Вістрям його творчості братолюб’є і за його твердженням; “Хто з злом не бориться, цей людей не любить”. Своїми творами і поглядами Франко намагався перевиховати суспільство як в релігійному, так і в національному розумінню. Коли з увагою аналізуємо творчу спадщину цього літературного гіганта, то помічаємо, що скрізь у його творчості проходить червоною ниткою релігійно-літературне змістовне неустанне виховання суспільства в досконалу свідому націю. Після Шевченка Франко був неперевершеним феноменом і наймогутнішим трибуналом-пророком свого народу. В пам’яті своїх нащадків він залишився, як видатний драматург, перекладач, літературознавець, критик, фольклорист, етнограф і громадський діяч. Його творчі шидеври не втрачають своєї значимости. Ось його Заповіт українському народові Пролог “Народе мій, замучений, розбитий, Як паралітик той на роздорожжю, Людським презирством, ніби струпом вкритий, Твоїм будучим душу я тривожу. Від сорому, який нащадків пізніх Палитиме, заснути я не можу…” (Поема “Мойсей”). Ці слова звучать, як “Завіщення” Блаженного Патріярха Йосифа. У цьому біблійному “Мойсею” Франко поклав перед очі української нації титанічні думки. У передмові до поеми “Мойсей” Франко стверджував, що канва твору запозичена з Біблії. Геній письменника, вдивляючись у рядки Святого Письма, прочитав те, що для інших було закрите і до кінця невповні зрозуміле.

У своєму творі Франко поспішає відслонити цю таїну народові, щоб вивести його з неволі. Пробудити його до прогресивного мислення та пізнання істини. Що ж є предтечею повчань пророка? Власне прозріння. Господні заповіти, осяяння й одержимість Святим Духом. Франко у цьому плані геніально переосмислив образ “огняного куща”, тобто, щоб стати народним провідником-пророком, запалити вогники в серцях людей, треба загорітися самому, пройнятися життєвим вогнем, вічним і нетлінним, та врешті-решт згоріти на вівтарі любові до рідного народу. Ніхто так, як Франко, проти рабства темряви не виступив. За наукою Франка, визволення повстає через самоусвідомлення, яке призведе до “обітованої землі”. За Франком “обітований рай” залежить від нашої свідомости і посвяти, вміння мудро передбачити майбутнє та належно оцінити минуле. Датан й Авірон – це лідери першої категорії, для яких діє закон миттєвості: “Нам і тут непогано”. Тривалий шлях народу здається їм “кінцевою руїною”. Ідея пророка “Мойсея”, це схоплена дуже яскраво істина, в якій висвітлено маловірство, героїзм і релігійні цінності і ментальність нашого народу. Щоб глибше відчути Франка, візьмімо збірку інтимних віршів “Зів’яле листя”. В тих віршах надзвичайно глибокий ліризм, який проникає в наші почиття. Тільки Франко володів таким універсальним засобом, за допомогою якого доходив до глибин нашого розуму, якого навіть важко передати його думку словом. Візьмімо до уваги його пісні – це три “жмутки” зів’ялого листя, в яких автор розповідає про муки нерозділеного кохання, герой ніби розриває жмуток за жмутком, розкидає зів’яле листя своїх пісень, щоб воно, підхоплене вітром, щезло безслідно. В розмірах статті, ми не взмозі проаналізувати весь мистецький зміст поетичних творів Франка, досить сказати, що такі твори може писати людина наділена сильною індивідуальністю та незвиклим цінним талантом.

Головна суть в тому, що в тих образах вдумливий читач відчуває мистецтво мови і глибокі думки автора, а водночас релігійне забарвлення твору, яке разом спрямовує наші думки до джерел вдоволення й всякої краси, яким є Бог і Божа справедливість. Відомо, що релігійну тематику несуть такі твори Франка, як “Легенда про вічне життя”, “Строфи”, “Притча про сіяння слова Божого” разом з іншими витримана в дусі першоджерел, але не утворює семантичної тотожності. За Євангельською канвою І. Франко виводить психологічні типи своєї доби: митникам, фарисеям, духовним мерцям протиставлені “Христові спадкоємці в царстві духа”, чиє серце, будучи тим добрим ґрунтом, на який падає Слово Боже, дає щедрий врожай мудрості, добра, самозречення.

Продовження у наступному числі