Рома Гайда: Україна має шанс уникнути секуляризації

Вже протягом тривалого часу читачі Нового Шляху мають можливість дізнаватися про матеріали, які вміщуються у двомісячнику “Патріярхат”, що висвітлює церковні, духовні та суспільні питання. Будучи враженими актуальністю і глибиною матеріалів “Патріярхату” ми вирішили поговорити з членом команди часопису пані Ромою Гайдою. Розмова вийшла не тільки про часопис, а й про ширші питання релігійного і суспільного життя України, та й не лише України:

НШ: Розкажіть будь ласка коротко про часопис.

РГ: Видавцем журналу є Українське Патріярхальне Товариство в США. Журнал вже видається 48 років без перестанку. Але від 2002 року він видається у Львові. Патріярхальне Товариство було спонукане подіями, коли, тоді ще Митрополит, Йосиф Сліпий прибув на волю до Риму у 1963 р. Він взяв участь у 2-му Ватиканському Соборі, на якому він підніс справу Патріярхату Української Греко-Католицької Церкви.

Ця людина була дуже динамічна, мала колосальний моральний авторитет і коли він це проголосив на Вселенському Соборі, усі соборові отці встали і оплесками прийняли ту заяву. Одначе не так дуже прихильно поставилися до цього пізніше, почали говорити за кулісами, особливо ті всі прихильники Росії і “Ostpolitik”. Але незалежно від цього, Патріярх підніс питання Церкви на дуже високому рівні. І тим самим він зацікавив мирян, які зразу прилучилися до цього і в той спосіб розвернулося Патріярхальне Товариство.

Заслуга Патріярха Сліпого в тому, що помимо старань заблокувати його у Ватикані, це не вдалося. Він багато подорожував, і де б він не був, зокрема у Канаді, з ним зустрічалося дуже багато людей. Питання Патріярхату поставало ще після Берестейської Унії, Київський митрополит унійної Церкви Веніямин Рутський і митрополит Петро Могила були сприятливі цьому, але воно потім занепадало. З приходом Патріярха Йосифа воно дістало нове бачення, особливо тому, що 2-й Ватиканський Собор сказав, що усі східні церкви є рівні разом з Латинською, що вони є повноцінними, немає вищої і нижчої. Отже, ми почали видавати журнал “За Патріярхат” у 1967 р., а у 1975 ми скоротили назву до “Патріярхат”.

НШ: Ви згадали православного Митрополита Петра Могилу.

РГ: Так, він був надзвичайною особою у історії наших церков. Він мав близькі взаємини з Митрополитом уніатської Церкви і вони про ці питання розмовляли, і думали, що якби був створений Київський Патріярхат, то церкви уніатська і православна могли би об’єднатися. Співпричастя, тобто що церкви можуть приступити до Євхаристійного стола під час Служби Божої, і з Царгородом і з Римом в київській церкві було з часів Хрещення до тієї великої Схизми. Це треба розуміти в контексті минулого, але тепер є виклики нові. У наш час ми можемо бачити, що суверенність і самобутність країни – не у назві, це мусить бути глибоке розуміння у соціумі та церкві. Так само і питання Патріярхату має бути зрозумілим цілою церковною спільнотою.

НШ: Тобто ваше розуміння Патріярхату полягає не у отриманні УГКЦ статусу патріярхату, а у об’єднанні усіх київських церков в один Патріярхат?

РГ: Це було би так, але кожна частина мала би бути приготовлена до цього. Це саме собою не станеться і не станеться, бо хтось так сказав чи якусь кнопку потиснув. Мусить бути спільне порозуміння. Зараз – рік Митрополита Андрея Шептицького. Він переписувався з православною інтеліґенцією у 1920-30-х роках. Він наприклад був заявив, що якби дійшло до того, що церкви могли би з’єднатися, то він зійшов би як Митрополит, не мав би потреби ставати головою об’єднаної церкви. Сьогодні в загальних екуменічних колах говориться і про сопричастя з намісником Святого Петра, і про сопричастя з намісником Святого Андрея з Царгороду. Ми мусимо брати у цих процесах участь.

НШ: Чи можна сказати, що українці зараз є одними з найбільш активних учасників цього загального екуменічного процесу?

РГ: Мені невідомі активні групи, які ведуть ці розмови. Є розмови між УГКЦ і Київським Патріярхатом, а також з УПЦ Московського Патріярхату. Зараз через війну відбуваються надзвичайно цікаві процеси – ми переходимо в українському суспільстві від пацифізму і космополітизму до патріотизму. Наприклад, протестантські церкви завжди трималися збоку, питання патріотизму в них було позаду, в УПЦ МП це теж було відсунене назад. В середовищі на Майдані ми побачили, що e pluribus unum, тобто у різності ми є одні. Це, між іншим, є гаслом американської державної державної системи – що у різності всіх іммігрантів ми є одна країна. У релігійному контексті ще такого не бувало. І не тільки в тому, що на Майдані проповідували православні різних юрисдикцій, греко-католики, євреї і мусульмани. Після Майдану у Криму мусульмани у мечеті погодилися дозволити проводити християнські відправи. Це є щось надзвичайне і показує, що ми бачимо одне одного взаємно як люди і що Бог є для всіх, хоч кожний інакше Його розуміє. Це був надзвичайний початок.

НШ: Чи ідеї отримання УГКЦ статусу патріярхату і об’єднання УГКЦ з православними церквами є різними ідеями?

РГ: Це є різні ідеї. Але найважніше те, що вони є у постійній комунікації. Об’єднання церков є складним процесом, до якого мають прийти усі сторони, щоб це не було так, що когось умовили чи заставили.

НШ: Якою Ви бачите зараз основну місію свого часопису?

РГ: Блаженнійший Святослав як відвідує наші поселення, каже “Я до вас приїхав, щоби ви відчули, що належимо до великої церкви”. Я думаю, що часопис цю ідею розгортає. Основне питання журналу – розуміти церковні питання. Наприклад, у нещодавньому номері ми розглядаємо, яка релігійна канва була у наших церквах минулого року і як це об’єднало різні віросповідання. Ми розглядаємо, як війна об’єднала наших людей – з одного боку це відбувається на національному фоні, але з другої сторони ці процеси сильно підшиті духовно-релігійним мотивом. Наприклад, зараз капеляни в українському війську належать до усіх православних церков, греко-католицької церкви і протестантів, але вони не питають солдатів, до яких церков ті належать. І це дуже тішить.

НШ: Тобто вашою місією зокрема є говорити про роль церкви у суспільстві?

РГ: Так, це є важливим. Усе людське життя побудоване на відносинах – у родині, з друзями чи у громаді. Церква також будується на співвідносинах ієрархії, духовенства і мирян. Ми це все висвітлюємо в журналі. Людина, яка стає нашим читачем, поволі починає розуміти різні виміри Церкви – суспільний, громадський, духовний, літургічний. Ми доводимо до читача, що ми справді належимо до великої Церкви. Ми дивимося на церковні питання широко і глибоко, але це все написано дуже доступною мовою, бо це не є журнал науковців для науковців.

НШ: Якщо говорити про роль церкви у суспільстві – як Ви оцінюєте зараз в Україні релігійність суспільства? Так, під час війни релігійність росте, але якою вона була до цієї війни? Особливо якщо порівняти з Галичиною раніших часів?

РГ: З країн колишнього Радянського Союзу Україна є мабуть найбільш релігійною. Тому власне Московський Патріярхат так дуже розраховує на свої громади в Україні. Але релігійність людини це річ, яка є у постійному процесі. Крім того є питання участі церкви у суспільстві. Є священики, які є надзвичано заанґажовані у суспільстві, але є такі, що менше заанґажовані. Нам потрібне глибше розуміння. Не те що, ми перехрестилися і вже є християни. Але має значення, як ми живемо, спілкуємося з іншими людьми, як ми ставимося до сусіда, який може нам не є милий. Зараз ми маємо агресивного ворога, але має бути чітке відділення, щоби ми не виступали проти людей, які мають інакшу віру чи націю. У цих нюансах треба постійно розбиратися.

НШ: Фактично в усіх західних країнах відбувається відхід від християнства, секуляризація суспільства. У Росії, на тлі критики Російської Православної Церкви, яка звинувачується у співпраці з тамтешнім урядом, серед частини інтелігенції також відбувається відторгнення християнства. Чи вдасться Україні уникнути цих процесів?

РГ: Вдасться, якщо церква піде в народ. І є всі ознаки, що церква іде в народ. Вона є співучасником з воїнами. З Криму наших священиків видворили, але туди пішли монахи, на місце одружених священиків. Має бути розуміння, що священик – це отець, батько. Він мусить іти в усі прошарки, жити тим, чим люди живуть.

Я думаю, що Україна має багато кращий шанс уникнути секуляризації. Інша цікава сторінка київської традиції – коли Західна церква є побудована як піраміда, все побудовано згори від Папи до епископів, до священиків і народу, то східні церкви побудовані як коло. Є співпраця і в центрі знаходиться Христос. Поняття соборності від цього походить і це сприяє нашій традиції. Наприклад, ми не можемо собі уявити Різдва без Святого Вечора вдома. Покликання живих та померлих рідних до столу, ну й христосування, що є ділення поцілунком миру та сердечних побажань. Щойно після Святої Вечері ідемо до Всенощної. Ми не можемо уявити Великодня без Великоднього сніданку довкруги паски і посвячених страв, та знову хрисосування. Ми приносимо церкву у нашу хату. Є цілий ряд речей, які є так зінтегровані, що ми не розпізнаємо, де церковні звичаї, а де – народні звичаї.

НШ: На Заході теж є певні релігійні традиції, те ж саме колядування – caroling. Чому це не допомогло від секуляризації суспільства?

РГ: Традиції не можуть обмежуватися колядуванням. Наприклад, в Україні колач нагадує нам очікування Месії – Христа – Хліба життя, або три колачі як пригадка задіяння Пресвятої Трійці в народжені Христа. Часом, коли церква не вчить вірних глибини духовних практик, а тільки наказує щось робити, вона допомагає секуляризації. Якщо людина знає духовні практики глибше, це допомагає знайти баланс.

НШ: Чи УГКЦ поліпшує виконання своєї соціальної місії?

РГ: Я думаю, що так. Наприклад, щороку є особливий тиждень соціальної допомоги, який відбувається в різних містах. Те, що відкрився Свято-Михайлівський Собор під час Майдану, те, що роблять церковні волонтери – це прекрасні приклади соціального служіння церков.

А у найновішому номері ми порушуємо теми, які не лише дають до пізнання нашу духовну спадщину, але також те, що діється сьогодні для покращення співвідносин Церков в Україні та діаспорі.