“Садок вишневий”… в казематі. До річниці геніального вірша

Василь Глинчак, Львів

Неісповідимі шляхи… натхнення. Того якогось особливого астрального тіла – можна так уявити – що враз опановує істоту поета, спонукає його гарячково шукати папір і олівець, або просто ворушити губами, проказуючи строфи. Сосюра шепотів рядки романтичної “Червоної зими” в черзі у їдальні. “Що це ви, товаришу, молитесь?” – поцікавилась сусідка. Івана Франка натхнення навідало в дещо поетичнішій ситуації: – перевертав сіно на покосі в Нагуєвичах і раптом – ні сіло, ні впало – почав складатись сонет – “Хто смів сказать, що не богиня ти?” Сонет про “Сикстинську мадонну” Рафаеля.

Виробляв такі чудеса дух натхнення і з Тарасом Шевченком. Як ви думаєте, де прийшли до нього баладні інтонації про героїчну козацьку битву – “Ой чого ти почорніло, зеленеє поле”? Під Берестечком? Ніскільки. Ті рядки написались йому за тисяча верств від Волині – в оренбурзьких пісках.

Але це ще якось можна пояснити. Широчінь простору, високе небо могли в уяві поета перекинутись в спогад про те багнисте поле під Берестечком. Так само зрозуміла поява там же чудової поезії про хлопчину сироту – “І золотої й дорогої, мені щоб знали ви, не жаль моєї долі молодої”. Вона напевно зродилась, коли його погляд зупинявся на змарнілих личках байгушів – казахських дітей, яких він так замалював любовно…

А ось є в “Кобзарі” поезія, зміст і настрій якої абсолютно несумісні з тими обставинами, серед яких вона творилась.

Судіть самі! Тепле травневе надвечір’я. Поволі стихає гомін робочої днини. Поскрипуючи, вертаються вози з плугами. Співають дівчата, закинувши сапки на плече. Стоїть в повітрі гіркувато-солодкий запах вишневого цвіту. Бабусі з онуками на руках стоять на воротях: “мама йде!” Ну звичайно – то “Садок вишневий коло хати” – чудова ідилія рідкісного в житті людського щастя. І знаєте, де вона навідала поета – ота біблійна за величчю і простотою картина гармонії людини і світу? Вона навідала його в холодній камері Петропавлівської фортеці – у казематі! “Засадили мене, – розповідав він згодом в листі до кубанського отамана Кухаренка – в Петропавловську хурдигу та й двері замкнули. Я вже думав, що й ключі в Неву закинули”.

А сталося це з Тарасом після того, як його арештували під Києвом на паромі і притьмом примчали з жандармами до Петербурга. Зачинилися за ним ті двері 17 квітня 1847 р., а відчинилися аж 30 травня. Себто, цілу весну він просидів за гратами. То що ж могло викликати в його душі оту зворушливу картину весняного вечора в Україні? Може сон, як колись у Грабовського (“зелений гай, пахуче поле в тюрмі приснилися мені”)? А може пахощі скромної північної весни, занесені повівом вітру до тої тюремної келії? Якби там не було – сталося! Серед гнітючих могильних мурів пишним цвітом засяяла незрівняна перлина поезії.

Сам Шевченко того вірша дуже любив. Любив його декламувати. Любив дарувати його своїм знайомим – зокрема й згаданому отаманові Якову Кухаренкові. Але найбільше дарував його жіноцтву. Так, повертаючись з заслання, він 18 березня 1858 р. загостив у Михайла Максимовича – видатного вченого, видавця трьох збірок українських пісень, першого ректора Київського університету, дослідника глибокої пов’язаності “Слова о полку” з українським фольклором. Поет подарував його дружині Марії автограф тієї поезії, а вона йому – образок з Київської Лаври. А ще ради такої хвилюючої зустрічі заспівала для поета українських пісень – хоча був піст!

Удостоїлась такого дару від поета і Варвара Карташевська, в домі якої в Петербурзі бували літературні вечори. Ось як вона згадувала про те: “З першого нашого знайомства у нас з Тарасом Григоровичем склалися дружні взаємини. Він приходив часто вечорами. Говорив відверто про своє невдале загублене життя. Читав мені вірші. Раз увечері дуже схвильований ходив по кімнаті, попросив у мене аркуш паперу. Присів і написав мені “Садок вишневий коло хати”.

6-10 червня 1859 р., в часі останньої подорожі в Україну, Шевченко побував у селі Лихвині коло Лебедина в маєтку Дмитра Хрущова. Там він подарував його дружині Наталії Олександрівні автограф “Садка” “на пам’ять 6 июня 1859”. В цьому автографі другий рядок в поета вийшов так: «А над садком хрущі гудуть».

Але з особливою сердечністю вручав поет автограф “Садка” Афанасії Олексіївні Лазаревській – матері шести синів які всі – від найстаршого Василя, письменника й перекладача, до наймолодшого Івана, студента, були справжніми побратимами поета. Вони всіляко допомагали йому, займались його справами, збирали його твори і переписували його поезії при підготовці до друку “Кобзаря” у 1860 році. І нарешті займались здійсненням його заповіту про похорон – в Петербурзі, а потім – в Україні. Ось чому зворушений поет не тільки подарував, але й присвятив того вірша їхній матері. Це сталося в серпні 1859 року у Гирявці Конотопського повіту. Тоді ж поет увічнив у портреті ту чудову жінку – матір шляхетних синів, яких він називав братами.

І ще одне дарування того весняного вірша-букета варто тут згадати. Особливо для тих читачів “Нового шляху”, хто читав нашу розповідь про сердечну дружбу Тараса Шевченка і Якова де Бальмена, що йому Тарас присвятив поему “Кавказ”. Виявляється, Яків прищепив культ Шевченка всій своїй родині. Про це свідчить лист Панька Куліша до його дружини. В тому листі, де був і вірш “Садок вишневий”, Куліш розповідає, як дочка Сергія Де Бальмена, тобто Якова небога попросила в нього перепис тих поезій, що писав Шевченко в казематі: “Тоді Маня й просить мене переписати невольницьких віршів, що писав Тарас, сидячи в неволі. Написав 13 – дуже гарні. Ну, звісно, я сам узявся до писання. Ото засів тут же серед зали да й переписав їй в альбом”. Тобто Куліш переписав для юної Мані де Бальмен весь цикл поезії “В казематі”.

…Природньо, що за півтора місяця в темниці поет відчув у душі справжню бурю переживань. Крах життєвих ілюзій (мав викладати малярство в університеті)… Безсилля змінити щось в долі України, що було мрією того Кирило-Мефодієвського братства, за яке тепер він і його побратими, сидять у кріпості. Темне, невідоме майбутнє – каторга, Сибір? Він бере якусь грубу книгу, дану йому “для развлечения” і на полях її пише й пише вірші.

Згадав наспівуючи пісню з Керелівки – “Ой сама я, сама” і написалося як варіант “Ой одна я одна як билиночка в полі”. Згадав моторошні дідові оповіді про гайдамаків, про козаків – і написалося “За байраком байрак, а там степ і могила”. І раптом усвідомлює, що він уже ніколи може не побачити ті степи, байраки, могили – Україну. Ну що ж! “Мені однаково, чи буду я жить в Україні чи ні”! Чи хто згадає, чи забуде – однаковісінько мені”. Ще один його заповіт.

І так вірш за віршем. Про себе. І про ту дівчину, що не послухала людей і кинула стару матір. І про тих братів, що розійшлись трьома шляхами на всі сторони світу. І про того солдата, що вернувся з царського війська і там, де думав звити своє гніздо, застав лише пустку й руїну.

І серед того суму – як сонячний промінь, що засяяв з-за грат – теплий спогад про вишні, хрущі й соловейка і маму, що ввечері присипляє його в садку…

Ми не знаємо, коли, в яку ніч чи в який день були написані ті вірші. Перед тим, як його мали вивести з темниці, він гарнесенько, якби сам сказав, повідрізував ті смужки з віршами на полях книги,, заховав їх в халяву і повіз із собою аж за Урал. А там заходився укладати їх один за одним так, щоб вони творили між собою певну ідейно-емоціональну пов’язаність, як частина якоїсь одної значної цілості. Відкрив той цикл зверненням до своїх колишніх “соузників” (“Згадайте, братіє моя – бодай те лихо не верталось, як ви гарнесенько і я із-за решотки визирали”) і зверненням до них же замкнув той цикл, закликаючи своїх побратимів бути вірними ідеалам їхньої юності.

Свою Україну любіть!
Любіть її. Во время люте
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть!

Кілька творів з цього циклу були покладені на музику! І передо всім – “Садок вишневий коло хати”. Його “заспівав” і П. Чайковський. і М. Лисенко, і Я. Степовий, Г. Хоткевич, Я. Ярославенко та інші композитори. Врешті решт, вірш став народною піснею.

Знайшов той шедевр широкий відгомін і в поезії. Досить згадати Антонича, “що був хрущем і жив собі на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко”. Але може наймасштабніше перетворення здобув той Шевченків мотив у поезії молодого поета України нової – атомної доби:

Чорніє повітря… Шляхи засиніли…
Гойднулися квіти пахучими снами,
Натомлені села вечеряти сіли
Під грушами, вишнями і небесами.

“Натомлені села вечеряти сіли” – це наче гігантська побачена з космосу панорама землі, складена як з пазлів, з безлічі раз повторених Шевченкових ідилій… І вона, та панорама покорила, постала перед поетом в зловісних відблисках можливих в майбутнім пожеж. Страшних пожеж – бо книжка Миколи Вінграновського називалася “Атомні прелюди”. 1962 рік – за чверть століття до чорнобильського вогню!

Сім’я вечеря коло хати
Вечірня зіронька встає.
Натомлені села вечеряти сіли
Під грушами, вишнями і небесами.