Свіжий погляд на В. Симоненка

Марко-Роберт Стех, Торонто.

Наступний текст є виступом М-Р Стеха на вечорі пам’яти В. Симоненка у холі УНО в Торонті 9 грудня 2014 р.

Одна з найвідоміших цитат Василя Симоненка з його вірша “Де ви тепер, кати мого народу?”: “Народ мій є, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ”. Я хочу почати з цієї цитати, тому що говорячи про творчість Симоненка, я хотів би поговорити про щось більше і ширше, про щось, для чого, в моїй уяві, Василь Симоненко є дуже влучним символом. Іван Дзюба колись сказав парадоксальне, але надзвичайно тонке речення: “Василеві Симоненкові судилося бути більшим, ніж він був”. Ця сентенція лише на перший погляд нелогічна.

“Василеві Симоненкові судилося бути більшим, ніж він був”. Ця сентенція лише на перший погляд нелогічна.

Якщо подивитися на життя Симоненка, яке надзвичайно прозаїчне у своїй звичайності і дуже бідне на якісь великі події, на його вплив на українську культурну ситуацію, який був не дуже значним за його життя, то як на мене і на Івана Дзюбу, він можливо найкраще з усіх шістдесятників символізує архетип того покоління українського народу – здібність наче Фенікс підніматися з попелу після чергового знищення.

Чому Симоненко мав право сказати слова “Народ мій є, народ мій завжди буде…”? У історії українського народу від Київської Руси, у ті часи, коли можна говорити про українців як націю, себто як певну структуру, яка перетворяє аморфний народ на національний організм, яка дає можливість народові визначати свій спосіб життя і майбутнє, причому це визначається критично важливою верхівкою – елітою, українська нація іноді зникала з історичної арени. (Між іншими, нація не однозначна з державою, поляки в 19-му столітті не мали держави, але були нацією.)

Наш історик Іван Лисяк-Рудницький, який жив між нами тут у Канаді, сказав, що за новітню історію український народ два рази переставав бути нацією – коли еліта зникала і наш народ залишався без важелів впливу на свою долю. Вперше це сталося у 15-16 століттях, на кінці Русько-Литовської держави, на початку того, як Польща перебрала більшість українських земель, і за період трохи більше ніж 100 років практично уся наша верхівка, нащадки руських князів і боярських родин, змінила свою лояльність і реліґію, і перейшла на бік Польщі, стали католиками. Це князі Чорторийські, які стали великим польським родом Чарториських, це Вишневецькі, одні з яких засновували Запорізьку Січ, а Ярема Вишнєвєцький став найбільшим ворогом козаків, а його син став королем Польщі.

Проте, наче Фенікс з попелу, Україна відродилася в козацтві і створила мілітарну силу і нову систему влади. Потім, у 17-18-му століттях, знову, менше 2% народу денаціоналізувалося, але на жаль це були ті, хто тримали в своїх руках систему влади, крім того, відбулася майже повна русифікація української церковної ієрархії. Наприкінці 18-го століття, коли писав Сковорода, починав писати Котляревський, Україна існувала як народ, але не як нація.

Знову як Фенікс Україна відродилася у 19-му столітті, у таких постатях як Тарас Шевченко, а особливо у кінці століття у народницькому русі, який захопив великі маси населення і який спричинився до того, що ми є і вважаємо себе українцями. А Симоненко народився у час, коли була третя і найстрашніша, майже сатанинська в масштабах зла й деструкції, спроба знищити українців не лише як націю, а навіть і як народ, спроба ґеноциду.

Він народився у 1935 році, у маленькому селі на Полтавщині, знищеному Голодомором. Українська культура була повністю знищена у 30-х роках. Я вам скажу як професор літератури, мені нема чого представити студентам, що було написане між 1935 та 1955 роками в Україні. Майже жодного доброго твору, це повна пустеля. У 1955 році вона відродилася одним твором, до якого я ще повернуся. За той період є те, що було написане поза Україною, у Західній Україні, або письменниками, які приховали написане, як Володимир Свідзінський, ґеніальний поет, який загинув у 1941 році і багато його поезій вперше були надруковані щойно у 2007 році. Сталін дав українським письменникам писати патріотичну творчість у 1942-44 роках, аби отримати підтримку українського народу. Але вже у 1944-45 воно вже закрилося, а в 1946-му пішло повне закручення гайок.

І лише зі смертю Сталіна наче Фенікс з попелу виринає нове покоління українських творців. Виринає нізвідки, тому що на відміну від попередніх разів, у 1930-х роках винищили всю творчу інтеліґенцію. Велика містерія шістдесятників полягає в тому, що за винятком одиниць, таких як Михайлина Коцюбинська і частково Ліна Костенко, це – не лише інтеліґенти першого покоління, це – люди, які не повинні були би в принципі знайти своє місце у будь-якій культурі. Вони вийшли із занедбаних низів, і Симоненко напевне – найбільш влучний символ саме цього.

Він був сином неписьменної колгоспниці, виростав без батька, у глухому селі, у абсолютних злиднях, без контакту з ширшим світом. Він виростав з дідом, і Симоненко пам’ятав його як людину, яка розповідає дуже багато історій, але дід також рано помер. Коли Симоненкові було 6 років, почалася війна і він знову пережив неймовірну травму. Після війни він пішов до школи, але очевидно там він не дістав гарної освіти – у бібліотеці були переважно книжки Леніна, Сталіна і соцреалістичних письменників. Про нього в той час можна сказати лише те, що він дуже серйозно вчився – ходив 9 км до школи. В найгірших снігах, якщо одна дитина прийшла до школи, це був Василь Симоненко.

Але це не ставить його в будь-який контекст людини, яка могла би зайняти якесь місце у національній культурі. Зразу після школи він вступив до факультету журналістики Київського Університету, що дуже рідко траплялося дітям з села. Ми вважаємо Симоненка борцем проти системи, але це не зовсім було так, він більшість свого життя був досить лояльним громадянином Радянської України і отримував за це віддачу від уряду. Але ще у школі він починає показувати свій характер, який пізніше вирішить популярність його поезії. Один приклад: в радянській дійсності “ідеологічна” брехня була обов’язковою і Василь Симоненко дістав у школі завдання написати про своє “щасливе дитинство”. Він тоді написав одне речення “У мене щасливого дитинства не було”.

У Києві він починає усвідомлювати, що таке культура. У 1960-му році він приєднується до Клубу Творчої Молоді Леся Танюка, де під дахом Комсомолу вони намагалися розвивати українську культуру. Лесь Танюк, Ала Горська і Василь Симоненко поїхали до Биківні і бачили, як діти грають у футбол простріленими черепами. Симоненко написав досить багато віршів на свій молодий вік, не всі вони є варті того, щоб їх сьогодні читати. Він залишився поетом декількох дуже сильних поезій. Саме після Биківні він одним махом написав декілька своїх найголовніших віршів, які роблять із Симоненка Симоненка, приміром, “Пророцтво 17-го року” із разючими рядками: “На цвинтарі розстріляних ілюзій уже не має місця для могил”.

За життя вийшла лише одна збірка поезій, знищена цензурою, і сам Симоненко не пишався нею. І коли він помирав у 1963-му році, він в Україні був не дуже відомим, не був таким великим як Микола Вінграновський чи Іван Драч, чи Ліна Костенко, які збирали майже стадіони слухачів. Перш за все, Симоненко не вмів читати своїх віршів, читав тихенько і не презентував себе добре, був таким сором’язливим сільським хлопцем. На відміну від інших шістдесятників він жив у провінції, в Черкасах, де не було такого культурного середовища.

Загадка його смерті досі не зовсім розв’язана. Відомо, що він помер від раку нирок, є твердження, що це було спричинене побиттям в міліції. Ще за його життя почали у народі ходити тих декілька його поезій, які не пропускала цензура. Це йшло частково через дисидентський рух, а, починаючи з 1965 року, це йшло через діаспору. “Берег Чекань” – це книжка текстів, які зібрали в Україні Іван Світличний і Євген Сверстюк, якось вони їх передали і тут їх видала Сучасність, зокрема Іван Кошелівець, який написав таку дуже мітологізовану вступну статтю про Симоненка як про національного борця. І ця поезія стала надзвичайно популярною тут. Тут також надрукували дуже коротенький, але дуже цікавий щоденник, який вражає своєю прямотою.

В Україні як реакцію на діаспорне видання вирішили не приховувати Симоненка, все ж таки він не був такий як абсолютно антиурядові Стус чи Калинець, він ніколи так прямо не засуджував системи і не виступав проти ідеї комунізму. Вони створили там інший міт про нього і багато людей ще й досі у нього вірить. Скажімо, його приятель, Борис Олійник, відомий комуніст, досі вважає, що Симоненко був відданим комуністом, який таврував всяких бюрократів і так далі.

Для мене Симоненко є прикладом того як із нічого виникає талант, який … стає особистістю національного рівня.

Для мене Симоненко є прикладом того як із нічого виникає талант, який незалежно від того, наскільки майстерною в усіх випадках є його поезія, стає особистістю національного рівня. Він безперечно не є найбільшим поетом 60-х, було багато більш талановитих поетів, навіть в тій неідеальній реальності. Але він мабуть є наймужнішим, з тої першої когорти. Так, Ліна Костенко надзвичайно мужня особа і поет, але вона стала такою після Симоненка. Симоненко перший відмовився говорити брехню, яку говорили навіть і більш талановиті від нього митці.

Я повернусь до того великого твору, виданого у 1955 році, це твір “Зачарована Десна” Довженка. Він написаний ще в 1943 році в окопах. Це твір про його дитинство, надзвичайно глибокий і поетичний твір про дитинство на Десні. Довженко знайшов спосіб як боротися з брехнею системи. Він знав, що не може на рівні дорослої людини висловити речі, які він хотів висловити. Тому він твір будує з перспективи дитини, яка не знає ще усіх політичних реалій, яка все бачить нібито дуже наївно, але дуже автентично. Він пише про любов до своєї родини, про складнощі, про розбиту свою сім’ю, про чудову поетичну природу своєї батьківщини, про любов до своєї батьківщини.

Цей твір вдарив по Україні як дзвін на тривогу. І багато шістдесятників пішло тим слідом, Євген Гуцало більшість своїх творів пише з точки зору дитини чи дуже молодої людини. А Валерій Шевчук, як на мене, найкращий наш письменник за останніх 50 років, дуже часто в цей час писав з точки зору юнака, який шукає свого місця в житті, і який через це може дивитися на речі відкрито, там, де дорослий має дивитися через призму партійної ідеології. Симоненко перший сказав правду прямим, простим текстом. Тому після нього могли прийти більш талановиті поети, які вже у очищеному повітрі могли сказати щось більше. Він був як озон після грому, після нього було легше дихати, легше творити.

Він був як озон після грому, після нього було легше дихати, легше творити.

Для мене великою мірою Симоненко репрезентує те, що сталося минулого року в Україні і що відбувається далі. Я не знаю як ви, а я не сподівався, не передбачав, що в таких складних обставинах, при такому неймовірному політичному тиску, коли в тебе стріляють снайпери і б’є поліція, що стільки українців настільки би відчула свою гідність і силу. Знову, Україна ніби воскресла як Фенікс із попелу. Для мене Симоненко є символом нашої здібності бути й відроджуватися навіть після повної, здавалося б, руїни. “Народ мій є, Народ мій завжди буде, Ніхто не перекреслить мій народ”. Він мав право так сказати, він сам був символом того.