“Сьогодні у мене велике свято”

Юнацький портрет Т. Шевченка. Вільнюс, 1830. Художник невідомий. Відкриття С. Гальченка, публікується вперше

Василь Глинчак для Нового Шляху – Українських Вістей, Львів.

Петербург, 1838 рік, квітень. В одному з будинків у напівпідвальному приміщенні художник малює євангелістів. ”В нашому морозному Петербурзі запахло весною, – згадував він. – Я відкрив вікно, яке було акурат нарівні з тротуаром. Раптом в кімнату мою через вікно вскакує Тарас, перекидає мого євангеліста, мало й мене не звалив з ніг, кидається мені на шию і кричить: “Свобода! свобода!” Збагнувши, в чім річ, я уже зі свого боку став душити його в обіймах і цілувати. Сцена та скінчилась тим, що ми обидва розплакались як діти”…

Так згадував про той щасливий день свого друга Іван Сошенко, якому судилось першому розпочати ті звершення, що увінчались його, Тараса Шевченка, волею!
Відтоді Тарас відзначатиме 22 квітня як другий день народження. “Сьогодні, – пише він до брата Варфоломія, – я получив твої письма. Сьогодні у мене велике свято. Сьогодні 22 квітня 1838 року я глянув із неволі на світ Божий”…

Отже 22 квітня – один з найщасливіших його днів. Чому ж ми, українці, навіть не згадуємо про той день, не розділяємо його щастя і радість? Думаю, тут справа у своєрідному комплексі, у тому, що на те свято у нашому сприйнятті лягає чорна тінь кріпацького рабства, про яке неприємно згадувати як про своєрідну травму Шевченкової долі…

Насправді таке сприйняття дуже спрощене. Воно породжене плаксивою жалісливістю, яка вже стала національною традицією у ставленні до нашого Генія. Для виникнення тої традиції були свої причини. Пригадаймо, що довгі десятиліття основу нашого народу складало селянство, простий люд. Зрозуміло, що в “Просвітах” народу розповідали про нього те, що йому, народові, було близьке, рідне: бідне дитинство, сум над недолею України, десятирічна солдатська неволя, поневіряння на чужині, трагічна самотність без родинного щастя й раптова смерть. І як зримий символ того життя – образ діда Тараса в смушевій шапці і кожусі на сцені і під образами святих в хатах. І якби замість того діда почепили на сцені елегантного молодого Тараса з портрета 1830 року – чи не видався б він чужим, панським?

Так, нам пора різко відмовитись від отого шаблону про нещасність Шевченка! Ми так ним перейняті, що не тільки не вшановуємо його День Волі, але й не радіємо з ним тим щасливим рокам, що почнуться від того дня! Подумати тільки: вчорашній кріпак стає студентом Імператорської академії мистецтва, та ще й у класі знаменитого Карла Брюлова, глянути на картину котрого “Останній день Помпеї” їхала до Італії вся Європа.

Ставши студентом, вчащає на різні літературні салони, театральні вистави й музичні концерти. В академії здобуває три срібні медалі за майстерні роботи. Пише українські вірші. Видає “Кобзар”, що стрясає всю українську Україну. Малює “Автопортрет”, картину “Катерина”, задумує і видає серію гравюр ”Живописна Україна”, заробляє, успішно ілюструючи історичні дослідження російських видавців, створюючи численні портрети, особливо української шляхти під час його тріумфальних поїздок в Україну. В ті ДЕВ’ЯТЬ років, що настали після Дня Волі, до нього приходить СЛАВА, що вінчає його поетичні і мистецькі звершення.

То чому ж ми топимо їх, ті щасливі роки, в загальній картині його життя в сіро-монотонному колориті нещасності? Адже світова література знає чимало творців, які не зазнали такого щастя – прижиттєвої слави. Або таких, чиє життя трагічно завчасно нищилось – як життя геніального 37-річного Пушкіна, вбитого на дуелі, підступно влаштованій на догоду царській інтризі. Або життя 27-річного потомка шотландських рицарів Михайла Лермонтова, засланого на фронт за полум’яний “железньій стих”, кинутий в зуби дворянсько-царській камарильї:

Вьі, жалкою толпой стоящие у трона,
Свободьі, Гения и Славьі палачи!
(Вьі, жалюгідний натовп довкруг трону –
Свободи, Генія і Слави ви кати!)

Власне за той вірш цар заслав його на Кавказ і коли він загинув там на дуелі, сказав: “Собаці – собача смерть!” І що ж, росіяни згадують тих геніїв з голосінням чи з гордістю? Або угорці свого Петефі, що поліг молодим у битві з москалями? Отож і нам вже пора відмовитись від тої традиційної жалісливості й нещасності. А замість них пройнятись захопленням його особистістю, його поезією, його мистецтвом – полюбити його, як свого близького і гордитись ним. А для цього треба поринути в його життя, у твори, відмовляючись від тих усталених традиційних схем, про які вже йшла мова.

Одна з тих схем, то погляд на кріпацьке минуле Шевченка як на суцільну чорну сторінку його життя, для якої досить лише нашого жалісливого співчуття і все! Насправді це не так однозначно. Мовляв, був бідним нещасним кріпаком і тут враз звалилося щастя – День Волі!

Насправді той День – то була його своєрідна перемога! Він прагнув до неї, він готував себе до неї! Яким чином? Тим, що був охоплений поривом до мистецтва! І це діяло! Пан покарав його за нічне малювання при свічці – хрестоматійний факт, загальновідомий, поданий в Шевченковій автобіографії, де він подав драматизм свого життя в згущених суворих барвах. Але крім кари за свіччин огарок маємо з того ж Вільнюса чудовий майстерний рисунок жіночого погруддя – очевидно, копія з чийогось твору, засвідчена дарчим підписом самого Шевченка.

Рисунок той – переконливе свідчення, що Шевченко вдосконалював хист рисувальника, відвідуючи заняття в художника Рустемаса при Віленському університеті. Недарма згодом він покликатиметься на нього, закликаючи свого друга Броніслава Залеського, художника-аматора, активно займатись рисуванням. Мовляв, Рустем учив: “Шість літ рисуй і шість місяців малюй і будеш майстром… Не зміцнівши в рисунку, братись за фарби – то все одно, що шукати вночі дорогу”.

Те, що сам Шевченко зростав як рисувальник, свідчать його унікальні твори “кріпацького”, доакадемічного часу. Крім уже згаданого “Погруддя жінки” з 1830 року це акварельний портрет самого Енгельгардта з 1833 року, “Голова жінки” (акварель 1834 р.), кілька портретів молодих людей, а також портрет письменника Євгена Гребінки, який захопиться Шевченком-поетом, друкуватиме його вірші, допомагатиме в виданні “Кобзаря”, зробить його учасником своїх салонних вечорів, де збирались літератори Петербурга, створить йому доступними видання з україністики. До речі, в академії разом з Шевченком вчився Гребінчин брат.

Ще більше майстерність рисувальника доакадемічного Шевченка засвідчують його багатофігурні композиції на теми з античної й вітчизняної історії. “Смерть Олега, князя древлянського”, “Смерть Богдана Хмельницького”, “Смерть Сократа”, “Олександр Македонський виявляє довір’я своєму лікарю Філіппу” та інші композиції, як і згадані, на античні теми. що давалися в академії до конкурсів.

Що вражає в цих творах, то це, крім майстерності рисунку, майстерність композиції. Адже це складні багатофігурні зображення, де кожна постать має своє психологічне наповнення. Образно кажучи, це вимагало від автора неабиякої режисури, щоб так майстерно вибудувати ту чи іншу сцену. Очевидно, що розвиваючи цю лінію, Шевченко міг стати живописцем великих сюжетних полотен.

Однак доля розсудила інакше. Він творитиме епічні полотна, але… в поезії. В мистецтві піде шляхом камерних жанрів. А ці майстерні графічні композиції, засвідчивши високий рівень його рисунку, поряд з іншими творами, дадуть керівництву академії підставу зарахувати Шевченка відразу в четвертий клас – клас гіпсових фігур, пропустивши класи копіювання гравюр і клас рисування гіпсових голів – тобто ті класи, де студенти власне опановували мистецтво рисунку. Шевченко,як ми вже бачимо, ним уже володів.

Задовго до вступу до академії, ще 1832 року Енгельгардт наймає його за контрактом на чотири роки до Ширяєва – майстра живописного цеху, що займався декоративними розписами інтер`єрів. І хоч Шевченко дуже критично згадував ту службу в Ширяєва, зрозуміло, що все таки для нього це був кращий вихід бути як не як в артистичному середовищі, ніж слугою-кріпаком в панському дворі. Ширяївські роки, хоч були для Шевченка нелегкими, все ж сприяли його освіті й розвитку як художника. Про це він і сам розповідає в своїй автобіографічній повісті “Художник”, коли згадує, як йому було доручено компонувати орнаменти для розпису плафонів Великого театру.

Власне, розповідає Сошенко, тоді опікун Шевченка: “Після макарон…я, Губер і Карл Великий пішли в театр. В очікуванні увертюри я любувався творами мого протеже. Для всіх орнаментів і арабесок. що прикрашають плафон Великого театру, рисунки були зроблені ним за вказівками архітектора Кавоса… Я хотів було сказати Брюлову про арабески свого учня, але грянула увертюра”.

Ось вам ще одна грань його великого таланту: юнак-кріпак декорує своїми ескізами плафон імператорського театру! Долею того таланту переймається Товариство заохочування художників, яке допускає Шевченка в свої рисувальні класи, підтримує його матеріально, в академії робить його своїм стипендіатом, надає 300 рублів для підтримки його “Живописної України”.

Все це показує, що до свого Великого Свята – Дня Волі він прийшов як небуденна особистість, яка утверджувала себе як художника, як поета і як сповнена гідності людина. Тому так самовіддано заходились для його визволення його сучасники – почавши від студента-побратима Сошенка, співця України Євгена Гребінки і завершивши участю видатних діячів культури на чолі з славним Карлом Великим – Карлом Брюловим, чиїм улюбленим учнем і стане Тарас Шевченко.

Отож пам’ятаймо! Глянувши на аркушик календаря 22 квітня, приєднаймось до його Великого Свята.