Танці на граблях як нова традиція?

Юрій Левикін для Нового Шляху, Київ.

Іноді сказати хворому діагноз жорстоко, але необхідно, якщо це допоможе видужанню. Україна знаходиться нині у такому стані, що її виживання без певної дози зовнішнього керування є проблематичним.

З парламентської коаліції вийшла Радикальна партія Ляшка, а фракції “Батьківщини” і “Самопомочі” оголосили свої вимоги щодо подальшої участі у коаліції. “Батьківщина” вимагає відставки корумпованого і недієздатного, на її погляд, уряду, притягнення до кримінальної відповідальності винних у встановленні завищених тарифів, звіту парламентської комісії з перевірки тарифів, припинення зовнішнього диктату в парламенті з боку Банкової та Грушевського. Якщо цього не буде, “Батьківщина” із коаліції не вийде, але надалі не голосуватиме за жодні закони, крім соціальних.

“Самопоміч” вимагає: негайних кадрових змін в усьому силовому блоці – ГПУ, МВС, Міноборони і Генштабі, ліквідації податкової міліції, прозорого визначення тарифів, недопущення протягування через парламент законів, спираючись на голоси екс-регіоналів. В разі невиконання, “Самопоміч” готова повторити “подвиг” радикалів.

Треба відзначити, що усі ці заяви зроблені дуже “вчасно” на тлі спроб розхитати ситуацію з боку Росії, у час розслідування теракту біля Верховної Ради, у час, коли має прийматися бюджет на 2016 рік.
Україна не була готова до гібридної війни. Це було очевидно на першому етапі, коли лише ціною героїчних зусиль добровольців і окремих частин Збройних сил України було зупинене просування супротивника на Донбасі. Зараз, не в останню чергу завдяки Мінським домовленостям, армія зміцніла і може дати відсіч агресору. Проте зараз супротивник використовує іншуу нашу слабкість – відсутність довіри у суспільстві. Чим більша довіра, тим менше ресурсів громада витрачає на засоби примусу до виконання взаємних зобов’язань – влади перед суспільством і різних суспільних груп між собою, тим меншим є “тертя”, що гальмує зміни.

Коли довіра до влади падає, навіть економічно чи політично адекватні дії влади починають “буксувати”, не маючи необхідної соціальної підтримки. Розвиток спільнот і громад гальмується, а іноді переходить у регрес. Одна з причин кризи довіри громадян до влади лежить на поверхні. Це брак налагоджених засобів суспільної комунікації, помножений на аморфність українського громадянського суспільства.
Такий ми маємо стереотип, що будь-які свої досягнення влада і місцеве самоврядування подає, як великі. І навпаки, суспільство і громада гіпертрофують будь-які недоліки і недопрацювання влади і місцевого самоврядування. Чи є вихід з цієї колізії? Очевидно є. Це – побудова партнерських стосунків між місцевим самоврядуванням і громадою.

Цікавий випадок ми зараз бачимо у Одесі. Голова обладміністрації Михеїл Саакашвілі і його команда виглядають дуже гарно на телебаченні. Планується відкриття прозорого офісу для громадян, змінюється керівництво обласної прокуратури і митниці, заявляються амбіції привести $3 мільярди інвестицій за наступний рік. Дещо вдається зробити. Але потім радник голови облдержадміністрації Боровик в інтерв’ю заявляє, що проекти саботуються, не вистачає повноважень, уряд не виконує своїх обіцянок.

Місцеві вибори, що вже почалися, так виглядає, знову будуть змаганнями популізмів. По-перше, каденція обраних депутатів буде короткою. Наступні вибори відбудуться у 2017-му році. По-друге, зубожіння населення. Гречка грає роль. По-третє, ми не маємо сформованого виборця, який би серйозно порівнював програми і міг віддати голос свідомо, підтримуючи той чи інший варіант розв’язки проблем громади. По-четверте, ми не маємо політичних сил, що мають стратегічні амбіції. Усі наші політичні партії – тактичні, короткотермінові політичні проекти, створені “під замовлення” конкретних людей. За свідченням фахівців, близько половини виборців є вразливими до “передвиборчих подарунків”.

Ще однією великою проблемою є те, що більшість виборців не розрізняють, які функції має держава, а які – муніципалітет. Тому у виборчій кампанії буде багато маніпуляцій. Кандидати з легкістю будуть давати нездійсненні обіцянки, знаючи, що обіцяне не входить до кола функцій місцевого самоврядування. Ці маніпуляції впадуть на добре угноєний ґрунт. Приємно це знати чи ні, але дві третини наших співвітчизників має пострадянське мислення, себто не аналізує критично почуте, а голосують за “симпатичного політика”, не завжди розуміючи, чим він є симпатичний – косою, спортивною статурою чи обіцянками усього і одразу.

Боляче про це казати, але дуже часто за роки незалежності українці танцювали на граблях. І одужання від цієї болячки має початися з Києва. Політичні сили і громада мають зробити кроки назустріч – до партнерства. Чи з’явиться на цих виборах політична сила, що запропонує стратегію, а не тактику?