Тривожне

Спалене авто Олексія Святогора http://24tv.ua/

Юрій Левикін для Нового Шляху, Київ.

Промайнули святкові дні. Здається, затихли дискусії про потрібність чи неприпустимість військового параду під час війни. Проте, напевне, варто дослідити проблему насильства в Україні.

Кілька днів тому у містечку Криве Озеро на Миколаївщині поліціянти, що прибули на виклик щодо сімейного насильства, побили і застрелили з травматичної зброї господаря хати на прізвище Цукерман. Сусіди характеризують його як працьовиту, врівноважену, непитущу людину. А далі з’ясовується, що били і стріляли у загиблого вже закутого у кайданки. Лише зусилля поліцейського підкріплення врятувало від самосуду поліцейських, що брали участь у цьому злочині. Спочатку місцеві правоохоронці намагалися спустити все на гальмах, буцім загиблий сам винний і, вгамовуючи його, “трішки перестарались”, але людське обурення було настільки великим, що на місце події вилетіла глава Національної поліції пані Хатія Деканоїдзе, голосні заяви мусив робити Міністр внутрішніх справ пан Аваков і інші очільники правоохоронної системи. Відділок у Кривому Озері був цілком переформований. З’ясувалося, що підозрювані у вбивстві працювали у міліції раніше і лише нещодавно пройшли переатестацію на право служити у Нацполіції.

У Києві на паркінгу, що охороняється, було спалене авто відомого дог-хантера Олексія Святогора. За сумісництвом він є юристом і адвокатом. В колах захисників тварин його іменують “українським собачим Брейвіком”. Користувачі соцмереж висловлюють жаль, що він не знаходився в авто під час пожежі.

У Одеській області у селі Лощинівка біля Ізмаїлу була зґвалтована і жорстоко убита 9-річна дівчинка. У вбивстві звинуватили місцевого рома. Натовп з більше трьох сотень людей пішов громити будинки ромської громади цього села. Зараз усі роми з села евакуйовані.

На Львівщині у кримінальних розборках підірвано авто і розстріляні з автоматичної зброї троє людей.

Це тільки маленька частина того потоку насильства, що заполоняє країну. З одного боку, ручаї неконтрольованої зброї, що течуть з зони АТО внаслідок злого умислу злочинців, недогляду – досить часто злочинного – представників влади, роблять насильство озброєним і відтак підкріплюють ілюзію безкарності озброєної людини. З другого боку, ми маємо нагле зубожіння абсолютної більшості населення внаслідок комплексу факторів, з яких, напевне, найбільш значущим є боротьба між не дуже кваліфікованою владою і представниками плутократії, яких неможливо відірвати від потоків грошей, бо для них це означає припинення звичного існування. Іноді між першими і другими не можна провести чітку межу. Ще одним фактором є ветерани АТО, що повертаються з передової додому з пост-стресовим синдромом і застають те саме хамство й байдужість чиновників, як і раніше. Ці люди слухають міркування про толерантність, але не чують їх. Вони реагують, як у бою. Усе це створює гримучу суміш людського невдоволення, яка може вибухнути від найменшої іскри.

Додаймо до цього гнилість й корумпованість судової системи і відомчі війни між Генпрокуратурою і Національним антикорупційним бюро, свідками яких ми стали протягом останніх тижнів. Неважко зробити висновок: над Україною нависає тінь дідуся Лінча.

Розв’язка проблеми насильства в українському суспільстві, очевидно, лежить у площинах зменшення кількості зброї у нелегальному обігу, відділенні ставлення до зовнішнього ворога і стишення мови ненависті всередині загалу, посиленні солідарності у суспільстві.

Можна приймати чудові закони, але якщо вони не працюють, то починають діяти звичаї й традиції. Українське суспільство поки є доволі архаїчним. Поклавши руку на серце, треба визнати, що за змістом усі три Майдани – на граніті, Помаранчевий і Гідності більше подібні до селянських бунтів, ніж до свідомої перетворюючої революції з конструктивною програмою і провідною верствою чи політичною силою.

Так, ми маємо потенцію здійснити стрибок у суспільному розвитку, але крім морального потенціалу народу потрібна ще розумна соціально-конструкторська робота у суспільстві. Досить дивним є той факт, що держава, маючи інституції, які мали би опікуватись питаннями стратегії – РНБОУ, Міносвіти і науки, Міністерство інформаційної політики – просто залишає ситуацію на самоплив.

Якщо спитати, як відбуваються реформи в Україні чиновника з міністерства і пересічного прохожого на вулиці, ми отримаємо діаметрально протилежні відповіді. Якщо глянути на сайт Ради реформ і порахувати співвідношення успішно здійснених змін і здійснених невчасно, неповністю і взагалі провалених – у 2015-му році отримаємо цифру 50/50.

Навіть про успіхи в реформуванні країни влада соромиться розповісти, щоби про це знав загал. Можливо, наступні слова звучать занадто часто, але не можна не повторювати їх знов і знов. Наше суспільство може згуртувати лише виразний проект майбутнього України. Він буде містити відому формулу “Україна – спільне добро всіх її громадян”. Але ця формула має бути розкрита і наповнена деталізованим змістом. Де узяти мислителів, щоби розв’язати цю проблему?