Три хвилі української імміграції в Канаді та зростання політичної діаспори (закінчення)

Любов Василів-Базюк для Нового Шляху, Луцьк.

Продовження з попереднього числа

Несподівано настала Друга світова війна і перешкодила іммігрантам відвідувати Україну, отримувати листи. Чоловіки втратили можливість забирати своїх дружин і дітей, бо багато приїхало одинокими, а їх родини чекали на офіційні документи, щоб приїхати до Канади. Під час Другої світової війни у канадській армії служило біля 30 тисяч українців, а поміж ними було 500 старшин. (Полковник Богдан Панчук та українські канадці завзято воювали під час Другої світової війни та здобули велику пошану від канадського уряду). Цим українська імміграція здобула довіру в канадському уряді, а по війні допомогли переконати міністрів, що українці по таборах “ДПі” (переміщені особи) в Німеччині не є співпрацівниками Гітлерівської Німеччини, а навпаки – жертвами нацизму та московського комунізму.

У цих справах найбільше допомогли отець др. В. Кушнір, отець др. Семен Савчук, сенатор Антон Глинка та полковник Богдан Панчук. У травні 1946 р. вони поставили питання перед урядом Канади та діючими урядовими комітетами про потребу нової імміграції робітників задля розбудови Канади по закінченню війни. Вони твердо свідчили у парламенті, що в Німецьких таборах є багато іммігрантів, які будуть добрими працівниками.

У той час полковник Богдан Панчук повернувся з Європи та застав великий протест комуністів-українців, що вже жили в Канаді, та їх представника Степана Масієвича, який переконував канадський уряд, що 300 тисяч Українців по таборах “ДПі” були співпрацівниками Гітлера, а крім того всі вони є інтелектуали і не підходять канадським потребам.

Др. В. Кушнір і др. С. Савчук також відвідали табори “ДПі”і спільно заперечували всіх ворогів української політичної імміграції. Вони доводили, що є багато молодих синів і дочок селян, яких німці вивезли насильно на роботи. Вони – “сини землі”, виросли на господарствах, і між ними є багато різних фахівців: фермерів, слюсарів, теслів, кравців, шевців, які допоможуть після війни розбудовувати Канаду (український Допоміжний Комітет у Вінніпезі опікувався вдовами і сиротами, що жили в таборах ДПі в Німеччині та допоміг знайти для них спонсорів і роботу на фермах в Альберті і Саскачевані. Так приїхала мама мого чоловіка з синами на ферму викопувати цукрові буряки).Вони не тільки обороняли людей з таборів ДПі перед українськими комуністами, а також були інші вороги – наші сусіди, що ділили Україну, а також і ті, що жили в Україні, але дуже ворожо ставилися до нашої імміграції. Наші шановані оборонці вимагали від канадського уряду зупинити насильну репатріацію в Німеччині всіх, хто народився на землях радянського союзу до 1939 р.

Тема імміграції була піднесена вдруге перед Гауз оф Коммонс (Нижчою Палатою-Парламентом) і Сенатом. (Було дуже важко переконати всіх ворогів України в канадському парламенті, але велика організована праця представників українських організацій, церков, депутатів обороняла престиж іммігрантів, що були політичними іммігрантами та потерпілими однаково від німецького та радянського окупанта в Україні.)

Достойний Антон Глинка пропонував, щоб українці із заходу Канади були представниками України на з’їзді Об’єднаних Націй у Сан-Франциско. Канадський уряд не міг це втілити в життя, бо світові політики співпрацювали з радянськими представниками. Прихильник українського питання в справі імміграції Джордж Симпсон порадив написати меморандум та висвітлити причини імміграції, брати за основу універсальні закони “прав людини”, відкинути радянські вимоги та неправду та не дозволити повертати на “родіну”. Доказувати, що повертали не на “родіну”, а на заслання – Далекий Схід, щоб карати наших насильно вивезених робітників за працю в Німеччині, а інтелігенцію за співпрацю з Гітлером.

На з’їзд Об’єднаних Націй у Сан-Франциско поїхала велика делегація українців, яку очолив достойний Антон Глинка, др. В. Кушнір, проф. Олександр Ґрановський, щоб добиватися прав для українських іммігрантів, відкидати фальшиві оскарження та вимагати зупинити репатріацію до Радянського Союзу. Канадський уряд дуже рахувався з полковником Богданом Панчуком, що постійно виступав на всіх сесіях у парламенті, щоб оборонити чесне ім’я українців, відкинути комуністичні оскарження, а також і наших ворогів-сусідів. (Репатріація українських іммігрантів відбувалася дуже жорстоко, були смертні випадки, повішання людей, що вибирали самогубство, ніж повернення до Радянського Союзу, яких силою ловили на вулицях і викрадали з таборів.) Тому і дозволили українцям з таборів “ДПі” іммігрувати до Канади. Про Богдана Панчука згадується в літературі з тих часів, як найбільшого оборонця імміграції.

Третя хвиля імміграції після Другої світової війни до Канади почалась у 1947 р. і продовжувалася протягом 10-х років. Приїжджали на працю лісоруби, текстильні працівниці, фермери, до копалень, жінки на хатню працю та також і ті, що мали родини в Канаді на їх запрошення. Канада збагатилися на 350 тисяч працьовитих та інтелігентних людей. Всі по своїх здібностях після відбутої праці по контракті влаштувалися і стали чесними громадянами Канади. Молодь вчилась, багато відвідували вечірні курси різних фахів та вивчали мову. Всі були працьовиті, вдячні Канаді, що відчинила двері до своєї гуманної держави для третьої хвилі імміграції. (Завдяки сильній українській діаспорі з двох хвиль іммігрантів Канада прийняла людей з таборів ДПі, не тільки молодих, а родини з дітьми та старших віком.)

Політична імміграція третьої хвилі, до якої я належу з 1948 р., застала: церкви, розвинене громадське життя, пресу, головну організацію Комітет Українців Канади (КУК), УНО, Українську Кредитову Спілку, домівки Народного Дому, Просвіти і Військового Легіону. Найголовніше: щире ставлення до нас не тільки канадців, а наших попередніх двох хвиль іммігрантів. Ми їх шанували, подивляли їх осягнення, жертовність, не хвалилися своєю вищою освітою, не критикували їх застарілого діалекту мови з різних закутин Західної України, а включилися в життя по церквах, у громадських організаціях, засновували нові видавництва, наукові товариства. Всі ми шанували наших Піонерів, що вложили свою працю і з твердими мозолями на руках розбудовували українське життя – діаспору. Їм допомогла друга хвиля, це вже була, як я вище згадувала, політична еміграція Січових Стрільців, вояків УГА і УНР, що зміцнили українську діаспору, додали нових сил до праці. Тому третій хвилі було багато легше пізнавати життя в Канаді та турбуватися долею українського народу під жорстокою комуністичною владою.

Ми дуже тужили за Україною, тому ті, що мали родини від себе відривали, а помагали своїм рідним та чекали, коли розпадеться комуністична московська держава найбільшого зла, що тримає всіх за залізною заслоною. Тому наш імміграційний провід створив організацію “Світовий Конґрес Вільних Українців” (СКВУ) 1967 року, що був перейменований у 1993 р. на “Світовий Конґрес Українців”(СКУ). Він перебрав на себе обов’язок повідомляти світ, що означала комуністична система московського правління Леніна, Сталіна та всіх їх наслідників і служників. Демонстрували проти їх посланих пропагандистів, їх пропаганди, висвітлювали про всі злочини від 1921 року, писали про Голодомор-геноцид, нищення української мови і культури, інтелігенції, селянства, а також церков і духовенства. Повідомляли представників різних держав про єжовщину, розстріли наших відважних воїнів УПА та всіх свідомих людей – наших патріотів. Можу тепер з перспективи часу сказати, що ми жили тим, що тут у далекій Канаді ми маємо бути носіями правди, розказувати всьому світові про долю нашого народу, будувати Україну, виховувати наших дітей та молодь так, щоб не тільки любили Канаду, бо тут народилися-виховувалися, а щоб любили Україну так, як ми – їх батьки любимо, працюємо для неї, хто як вміє та по всіх своїх силах.

Закінчую цей допис третьою хвилею імміграції, бо ще була четверта та п’ята від 1990 року. Це є велика тема, щоб порівняти дві останні хвилі іммігрантів, що приїхали до Канади, деякі з великими матеріальними можливостями, з різних причин та іншими планами, бажаннями, освітою. Тому писала тільки про три головні імміграції, які створили політичну діаспору, розбудували наше національне, релігійне, політичне, громадське, економічне, мистецько-культурне життя і спільно з канадським урядом піднесли українську діаспору на такий рівень, що з нею всі канадські політичні партії, уряд Канади та різні нації, що живуть у Канаді, рахуються і поважають.

Історія та розвиток діаспори в Канаді від періоду Піонерів до проголошення Самостійності України є дуже широкою та багатою темою, тому раджу молодим науковцям цікавитися та писати магістерські праці чи докторати з цих ділянок, а наукових джерел є дуже багато в документальних центрах, архівах, бібліотеках з літератури, поезії, історичних хроніках, політичних виданнях та широких видавництвах, що досягли великого успіху перед проголошенням Самостійної України перед кінцем 20-го століття.