Удари молота і серця

Надгробок на могилі Івана Франка на Личаківському цвинтарі у Львові

Василь Глинчак для Нового Шляху – Українських Вістей.

“Був чудовий ясний ранок, як з усіх усюдів плили вулицями Львова маси народу, щоб взяти участь у відслоненні пам”ятника на могилі найбільшого сина Галицької землі Івана Франка. Стрункими рядами ступали довгі колони Соколів, Лугів і Каменярів, хлопців і дівчат, селян. робітників, інтелігенції. Усі вони прямували на Личаківський цвинтар, де на годину 7.30 рано назначено початок свята”

Свята, про яке так урочисто напише “Діло”, свята того народ чекав довго, майже два десятиліття. Чекання те почалось ще сумної неділі 28 травня 1916 року. коли українці провели Генія в останню дорогу. Влада відмовилась виділити місце для Його могили. Довелось класти домовину до чужої гробниці на умові оренди – за плату. Так тривало п’ять літ. Нарешті в 1921 році українська громада придбала ділянку на полі, де вже височіли надгробки наших відомих людей – Маркіяна Шашкевича і Олександра Барвінського. Згодом, уже в наш час, там поруч постануть постануть надгробки композиторів Станіслава Людкевича, Миколи Колесси, співачки Соломії Крушельницької…Утвориться своєрідний ансамбль надгробків з активним застосуванням в їх оздобленні скульптури – лейтмотив, явно започаткований в те свято 28 травня 1933 року могутнім акордом Каменярів, що постали над прахом їхнього співця.

Справа про створення пам’ятника на могилі Франка почалась в десятиліття Його смерти. Тоді, як пише дослідник Михайло Гоцій “Комітет для створення пам’ятника Іванові Франкові, покликаний до життя українськими установами… розписав великий конкурс на прєкт пам’ятника. Вплинуло багато проєктів з краю, а навіть і з Америки, але ні одного з проєктів комітет не прийняв. Більшість з них це були проєкти архітектонічні. Сергій Литвиненко подав свій проєкт у 1931 р. і комітет будови пам’ятника, спираючись на оцінку Товариства Прихильників Українського Мистецтва і Асоціації Українських Незалежних Мистців, цей проєкт прийняв.”

На противагу стандартно- цвинтарним архітектонічним проектам з їх неминучою статичністю Литвиненків проект вражав динамізмом композиції, бурхливістю руху такого, здавалось би, неприроднього серед могильної застиглості і тиші. Але мистець і не пристосовувавсь до них — він був охоплений поривом духу Генія:

І всі ми як один підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали – ми з силою розпуки
Раз-по-раз гримали о кам’яне чоло!
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз-у-раз…
І п’ядь за п’ядею ми місце здобували,
Хоч не одного з нас калічили ті скали –
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас!

Цікаво, з яким захопленням та патетика композиції Литвиненкових “Каменярів” була підхоплена народом. Народом, який сам був охоплений драматизмом глибоких переживань тої доби — доби борні й змагання з ворогами за свою гідність, за своє життя. Тому йому так припав до душі образ Борця, що пробиває шлях до кращого буття.

Був учасником тої борні і син Полтавської землі Сергій Литвиненко — не лише як мистець, але як справжній воїн. Майже два роки, без одного місяця, двадцятилітній юнак служить хорунжим в армії Української Народної Республіки. Тобто гартувався в горнилі національної революції, як і його краянин з Чернігівщини поет Василь Еллан-Блакитний, що виніс з того горнила ще в 20-му році з Києва строфи екстазу пробою з молотом у новий світ -”удари молота і серця”! Строфи, що на наш здогад постали не без вражень від чернігівських “субот” Коцюбинського, який задушевно любив оповідати юним поетам про свою зустріч з Каменярем і Мойсеєм у Львові. Не міг він, Еллан Блакитний, не знати “Каменярів” і гуркоту їх молотів після тих “субот”!

 

Сергій Литвиненко. Світлина: galinfo.com.ua

…Далі, після Української армії, еміграція, поневіряння серед інтернованих Пілсудським наших військ – вчорашніх союзників. Нарешті по двох роках тих потрясінь настає просвіт – навчання в Краківській Академії мистецтв на відділі скульптури. Вчиться Литвиненко успішно. за що отримує аж вісім нагород, і 1929 року за порадою його вчителя Констянтина Лящка, палкого адоратора Родена, їде в Париж, де підпадає під магію експресії Бурделя. Успішно виставляється в салоні Тюїльрі, де його композиція з життя Мазепи французький критик називає серед кращих творів експозиції. А восени 1930 року приїжджає до Львова, щоб там. в майстерні на Пісковій, коло Кайзервальду, започаткувати і творити велику сторінку української скульптури і кераміки.

Отже недільний ранок 28 травня 1933 року. Голова комітету побудови пам’ятника. редактор газети “Діло” Василь Мудрий оголошує про початок Свята відкриття. Гримить музика, лунають пісні, звучать промови -зокрема Василя Стефаника і за якийсь час зелена запона поволі зсувається з того. що закривала. Появляється гострі зубці скали, а нижче – скинуте вгору суворе людське лице, за ним – розмах дужих пліч, могутній торс і рука з затисненим на мить джаганом! Гримить масове захоплення шедевром – символом продовження борні за Україну. гримить музика і попри монумент ллється в поході честі людський потік – двадцять тисяч людей з усієї Галичини.

Звичайно, що був на тому Святі і сам Литвиненко, була сім’я Франка – дружина Ольга, діти і внуки. І був той. чия статура так захопила людей в могутній постаті бронзового Каменяра. І зустріч з ним була для Литвиненка вирішальною…

За кілька днів до відкриття Франкового монумента до скульптора навідався журналіст. Серед іншого зацікавився якоюсь “бурхливою” фігурою, працю над якою автор закинув.”Кинув просто тому,-сказав він,- що не можу знайти відповідно збудованого мужчинк на модель…Треба, щоб був здоровий і мускулярний. Я мав доволі клопоту з Франковим памєятником! Годі було знайти людину, що була б доброю моделлю для Каменяра. Ледве-ледве знайшов”.

І о диво! Знайшов ту людину і я через шістдесят років після Литвиненка! То було в Канаді, в Торонто, в КУМФІ – мистецькій фундації незабутнього подружжя Шафранюків. Скінчилось відкриття якоїсь виставки, почалась в кутку кава і зі мною починає розмову високий статуарний добродій. Він уже знає, що я зі Львова і повідає, що позував Литвиненкові для Каменяра.

Роман Копач, Торонто.

Він був тоді гімназистом і гімнастом. І ось якось до них в спортивну залу “Сокола-Батька” приходить симпатичний чоловік, подібний до якогось популярного тоді актора. Балакає з виховником, приглядається до гімнастичних вправ і – підходить до Ромка :”У вас така міцна статура…Такі сильні біцепси, такі литки”. Ромко позувати згодився. Ходив два тижні до майстерні – день-у-день. Для скульптора то був час завершення композиції, для якої до того йому позували різні особи. Але тепер треба було, як кажуть, покласти завершальні мазки. І він ставив Ромка в позу каменяра з джаганом в руках і дорощував рельєфи мускулатури ніг, рук. торса, плечей, наводив на них фактуру, спричинену тяжким зусиллям тіла. Задоволений твореним, починав співати і за хвилю в майстерніі уже звучало тріо – його тенор, сопрано дружини і глибокий “басило” (це слівце Ромка) його учня Миколи Сагайдаківського, котрий, на жаль, помер молодим, а міг стати відомим майстром, як його ровесник Григорій Крук – теж учень Литвиненка.

Роман Копач (посередині найвищий зі самого заду) на Пластовому таборі Соколі, куди до них загостив Митрополит Шептицький. Світлина: Юрій Копач

Ромко Копач позував весь, але лише, як сам каже, по шию. Воно зрозуміло! Вродливе юнацьке лице аж ніяк не надавалося для зображення голови суворого мужнього каменяра. Для того образу, згадував пан Копач, позував хтось з колишніх січових стрільців – здається Юрій Момчак, спортивний виховник з “Лугу”. Це ще треба вивчати…

Ми вже говорили, що за почином Литвиненка коло “ Каменяра” утворився своєрідний ансамбль, об’єднаний акордами скульптури: “Орфей” на могилі Крушельницької, “Прометей” над Людкевичем – творцем прекрасної кантати “Кавказ” і темпераментний, аж екзальтований диригент Колесса …над Колессою. Так, це портрет його, створений Литвиненком ще до війни і тепер використаний для створення меморіальної скульптури.

Є на Личакові ще одна річ, яка нагадує про Литвиненка. Особливо тому, хто був на цвинтарі у Яворові чи в Раві-Русській і стояв там перед могилами січових стрільців, на яких в гливокому зворушенні спираючись на меч, схиляються крилаті лицарі. Не важко помітити, як подібний до них той крилатий архангел на монументальній колоні Меморіалу Української Галицької армії. Ні, то не твір Литвиненка! То твір Миколи Посікіри, який після свого Учителя Дмитра Крвавича успадкував ту майстерню, де колись творив Литвиненко і де власне зберігся етюд – образ Крилатого Архангела, якого Микола,як заповіт Литвиненка, виніс на найвищу висоту над Личаківським некрополем, Прологом до якого судилось навіки стати Франковому і Литвиненковому “Каменяреві”.

Василь Глинчак
Лауреат премії імені Ірини Калинець