Україна на межі…

Юрій Левикін для Нового Шляху, Київ.

Очевидно текст, написаний нижче, буде не для всіх приємним. Але ці речі треба промовити, бо їх замовчування призведе до ще гірших наслідків.

Мова про труднощі, які ми штучно створюємо самі собі.

9 травня за допомогою онлайнових стрімів українці і не тільки вони бачили як тисячу чи дві старих людей з чорно-жовтими стрічками і фотографіями учасників минулої війни у Києві біля могили Невідомого солдата штовхали і кпинили молоді люди у камуфляжних одностроях. Картинка для телебачення вийшла дуже промовистою. Кожна сторона конфлікту побачила те, що хотіла. Одні побачили, як носіям «імперської ідеології» дали відсіч, а опоненти отримали яскраве підтвердження «фашистським проявам» у Києві та цілій Україні, на що ці опоненти дуже сподівалися.

Українське суспільство має багато ліній поділу. Зокрема, існує великий прошарок старших людей, чиє життя пройшло у Радянському Союзі. Там була молодість, перше кохання, виснажуюча праця з-під палки і за копійки, та надія на спокійну старість. Так сталося, що у Незалежній Україні ми не можемо забезпечити старим достойне життя. З іншого боку цього умовного протистояння – люди, що маркують себе як націоналісти, праві радикали, які поставили ціль боротися з комунізмом і в процесі боротьби просякли дуже подібними до більшовизму методами. Поборювання комунізму для цих людей набуло рис останньої битви добра зі злом, коли разом зі злом можна з легкістю нищити і тих, хто здається його носієм, а направду є такими ж самими жертвами радянщини. І боротьбу вони готові вести за принципами Старого Завіту: око за око і зуб за зуб.

Чи веде такий шлях до успіху? Пам’ятаємо гасло «Україна – спільне добро всіх її громадян»? Будемо ділити громадян на правильних і неправильних? А хто буде сортувати, кого наліво, кого направо? Хвацькі хлопці, що не задумуючись вимовляють правильні слова?

Комуністична партія України, навіть якщо би її не заборонили демонстративно, була вже політичним трупом. На останніх виборах, в яких вона брала участь, за неї проголосували менше 6% виборців у віці старше 60 років і 2,3% виборців у віці 50-59 років – а це основа електорату комуністів.

У Києві непримиримі шукачі національної справедливості збирають підписи за перейменування Московського проспекту, проспекту Ватутіна, вулиці Мечникова. З Московським – зрозуміло. Ватутін – бойовий генерал, що воював проти нацистів, але загинув від рук бійців УПА. А Мечников, який народився на Слобожанщині, вчений зі світовим ім’ям, лауреат Нобелівської премії, чим завинив? Дехто з активістів партії «Свобода» виступили проти перемоги Джамали у конкурсі Євробачення-2016, мотивуючи тим, що вона не етнічна українка. Невже український націоналіст, якими хочуть презентувати себе ці діячі, є нацистом і ксенофобом?

Дуже багато законів останнім часом проштовхувалось через парламент і ще буде виноситись на розгляд під претекстом, що це є вимоги МВФ, або потрібні для скасування візового режиму з країнами ЄС. Майже вдвічі підняті тарифи на газ, електрику, житлово-комунальні послуги. Це називається реформою, шоковою терапією. Чи шоком без терапії?

За словами пана Розенка, віце-прем’єра з гуманітарної політики, на субсидування комунальних платежів українських сімей у цьому році виділяється 38 мільярдів грн. Субсидії отримують понад 5 мільйонів сімей. Якщо числити, що у сім’ї 3-4 людини, то субсидуються від 15 до більше ніж 20 мільйонів громадян України – чи не більше половини мешканців країни. Додамо до цієї цифри ще дефіцит Пенсійного фонду, який за словами прем’єр-міністра пана Гройсмана у цьому році становить 145 мільярдів грн., і в результаті прийдемо до висновку, що від чверті до третини державного бюджету спрямовується на порятунок нужденних людей. В півтора з лишком рази більше, ніж витрачається на оборону.

Економіка країни хвора і більшовицькими заходами вилікувати її навряд чи можна. Проте ще до початку одужання ми маємо загрозу в особі «партії агресивної риторики», яка недавно була продемонстрована в центрі Києва маршем Цивільного корпусу «Азов» та правими радикалами, що примкнули до цього утворення. Парадоксальність ситуації полягає у тому, що національно-визвольні сили історично, проголошуючи ліві соціальні гасла, намагалися позиціонуватися і діяти як праві. Не розбираючись, нинішні націонал-популісти беруться змагатися за «більшу святість, ніж у Папи Римського». Але популізмом і некваліфікованими діями – все відібрати у багатих і поділити між нужденними за національною ознакою – можна лише штовхнути до катастрофи.

Силою історичного факту Україна опинилася на межі між Європою, заснованою на приватній власності і римському праві, та Східною формою правління, яка ґрунтувалася на тому, що цар був власником усіх земель, своїх підданих і їх майна. Очевидно, що це наклало різні відбитки на всю країну і її частини. Тому ми такі несхожі. Але найбільша несподіванка для російського загарбника нині полягає у тому, що українські росіяни стали на захист України, яку вони вважають своєю незалежною від Росії Батьківщиною. Вони ідентифікують себе як, хай російськомовні, але українці. Відтак шлях України до майбутнього лежить не в поділі і перемозі «правильних» українців над «неправильними», а в єднанні різних і, за рахунок різності, збагаченні цілого.

Це ще один аспект українського змагання між минулим і майбутнім. І майбутнє мусить перемогти, бо інакше слова про самостійну незалежну і соборну Україну залишаться пустопорожньою балаканиною.