Українське Кіно: Погляд з Канади

Посеред гамору українського фестивалю, який проходив на Блур Стріт у Торонті 12-14 вересня 2014 р., зустрілися декілька людей, які мають відношення до декількох найкращих українських кінопроєктів останніх 25 років. Серед них був доктор Марко Роберт Стех з дружиною Танею Стех. Марко Роберт Стех у свій час був ко-продюсером фільмів “Лебедине озеро. Зона” (режисер Юрій Іллєнко, 1990 р.; приз Міжнародної федерації кінопреси на фестивалі в Канах, 1990 р.) та “Кисневий Голод” (режисер Андрій Дончик, 1992 р.; приз кінокритики на фестивалі у Венеції, 1992 р.; приз за найкращу чоловічу роль на фестивалі у Салоніках, 1992 р.). Двома іншими були брати Пилип та Андрій Рожен, одні з організаторів кіно-ініціативи ВАВИЛОН’13, режисер та продюсер семи фільмів, більше 100 музичних відео, чотирьох документальних фільмів, а також більше десяти відео реклям.

Розмова вийшла жвавою і досить довгою, оскільки обговорювалася досить пекуча тема – історія та сучасність українського кіно, які сповнені унікальних творчих злетів і тривалих періодів забуття. Новий Шлях був свідком цієї розмови і записав її для усіх, хто любить кіно і хоче, щоб український кінематограф нарешті обійняв належне йому місце на українському та світовому ринку.

Почалася розмова з запитання Нового Шляху, чим можна пояснити, що за майже чверть століття української незалежности не було зроблено жодного українського блокбастера, який би конкурував в Україні за касовими зборами з американськими та російськими фільмами? За ці роки з’явилося багато гарних українських фільмів, але не було жодного комерційно успішного і в Україні не постала самодостатня кіно-індустрія.

На думку Нового Шляху, на цю проблему треба дивитися з боку попиту та пропозиції. Попит на українське кіно є обмеженим, оскільки до недавнього часу в Україні ще не було повністю сформоване саме українське суспільство, яке би мало свою суспільну свідомість, свою культуру і свій запит на національний кінематограф. Натомість був уламок ще колишнього радянського суспільства, що мало запит на радянське кіно (яке і зараз залишається дуже популярним в усіх регіонах України), а також на російське кіно, як продовження радянської кіно-традиції. Як не дивно, все це призводило до того, що українське суспільство не мало усвідомленого бажання бачити себе на екрані. Зараз, під час Революції та війни, процес формування українського суспільства прискорився і, можливо, це матиме позитивні наслідки для формування суспільного запиту на українське кіно.

Новий Шлях звернувся до присутніх кінметографістів з проханням прокоментувати ці спостереження, а також поділитися інформацією про сучасний стан українського кіно в плані пропозиції, тобто про ситуацію у самій кіно-індустрії.

Марко-Роберт Стех: Почну з історії. Під час національного підйому кінця 1980-х – початку 1990-х ніхто серйозно про культуру не дбав. Натомість виринула нова псевдо-еліта, яка кинулася заробляти гроші. Продюсерська компанія, де я працював у Києві на кіностудії Довженка на початку дев’яностих, мала в плані випустити чотири фільми. Два фільми нам вдалося випустити, а на третьому вже зовсім закінчилися гроші. За один місяць ціни на кіно-послуги зстудії Довженка росли у сорок разів – була гіперінфляція.
Після цього студія Довженка пішла практично у приватні руки і виробництво кіна майже зупинилося. Крім того, знищували навіть те, що вже було. Фільм Юрія Іллєнка “Лісова пісня”, який він зняв у вісімдесятих роках українською мовою, а він завжди наполягав знімати українською мовою, був знищений у дев’яностих. Залишилася тільки російськомовна копія і частина україномовної, яку зберіг сам Іллєнко. Отже, на студії Довженка в той час майже не було нікого, хто хотів би розвивати українське кіно, були лише якісь особисті інтереси. Дехто зміг знайти фінансування на свої фільми, так як Юрій Іллєнко зняв філь “Молитва за Гетьмана Мазепу”. Можна мати різні думки про цей фільм, він не такий поганий, як про нього говорять, але все ж таки він “з’їв” майже весь бюджет, який тоді був у студії Довженка.
Якщо говорити про блокбастери, то у дев’яностих роках блокбастером мало бути американське кіно. Я погоджуюся з вашою думкою, що український кіно-продукт людей не цікавив, з ним було дуже важко пробитися. Навіть такий добрий фільм як “Мамай” режисера Олеся Саніна не став успішним.
Андрій Рожен: Щоб Україна стала спроможною успішно випускати фільми, треба мати ринок збуту, якого зараз немає. Зараз в Україні є десь 320 кінотеатрів. Для того, щоб місцева кіно-індустрія була прибутковою, потрібно мати щонайменше 1,200 кінотеатрів. Крім того, за часи незалежности український кінематограф був геть знищений. Наприклад, у 1970-ті – 1980-ті роки українське документальне кіно займало третє місце у світі, Україна випускала найкращих кінооператорів у Радянському Союзі. Зараз все це знищено.
Але є ще такий аспект. Олександр Роднянський (кінорежисер, кіно- і телевізійний продюсер, телевізійний менеджер – НШ) колись сказав, що українське поетичне кіно мало дуже високий рівень, але воно повело український кінематограф у інший бік, подалі від комерційного кіно. Тому у нас нема людей, які можуть писати сценарії з конкретними історіями, де була би не якась ідея з якимсь символізмом, як у поетичному кіно, а історія про конкретну людину, яка має конкретну проблему.
Новий Шлях: Насправді не було саме українського комерційного кіно. В Україні було комерційне кіно, воно робилося на кіностудії Довженка, і дуже успішно. Але це було радянське кіно, про радянських людей, радянське суспільство.
Марко-Роберт Стех: Українське кіно знищувалося. Наприклад Кіра Муратова, яка робила кіно в Україні, не мала стільки проблем, як Юрій Іллєнко чи Андрій Миколайчук, тому що вона робила російськомовне кіно. Якщо там був український елемент, він знищувався – як наприклад фільм 1960-х років “За двома зайцями”, який був знятий українською мовою. Його початкову українську версію показали лише кілька років тому. Отже, усі радянські блокбастери були лише російськомовними.
НШ: Вони були не просто російськомовними. Вони показували усереднену радянську реальність і не показували реальність хоча б з якимсь українським відтінком. Були грузинські, прибалтійські комерційні фільми, але не було українських.
Пилип Рожен: Українське комерційне кіно з’явиться тоді, коли українські телеканали будуть його купувати, коли українські кінотеатри його будуть купувати і показувати.
НШ: Але ж його вже показують у кінотеатрах в Україні. Фільм “Той, хто пройшов через вогонь” показували, але він зміг покрити завдяки цьому лише незначну частку свого бюлдету. Чому?
Пилип Рожен: Бюджет цього фільму склав 15 млн. гривень. Але він був розтягнутий на 5 років. А таке кіно має робитися 2.5 роки. Його почали знімати на плівку, а закінчили фотоапаратом, там майже не залишилося грошей на постпродакшн. Це все негативно вплинуло на якість. Люди прийшли би подивитися навіть таку якість, бо це вже був фільм іншого рівня як для українського кіно. Але ті, хто робили фільм, майже не витратили грошей на promotion. Ми, будучи у Києві на той час, як кінематографісти, взнали, що відбулися покази цього фільму у двох кінотеатрах, через інших людей. Те, що цей фільм приніс в прокаті 250 тис. доларів, це вже було великим досягненням, рекорд для нових українських фільмів на той час. Зараз вже українські фільми приносять більше. “Тіні незабутих предків” режисера Любомира Левицького у цьому році приніс до 700 тис. доларів.
Це все відбувається поступово, відродження українського кіно є довгим процесом. Одна кінострічка робиться три роки – лише зараз ті гроші, які були виділені три роки тому ще попереднім урядом, дають результат. Крім “Тіней” це фільми “Поводир” режисера Олеся Саніна, “Брати. Остання сповідь” Вікторії Трофименко. “Тіні незабутих предків” – це вже на 100% комерційне кіно, він не претендує на премії. У Любомира Левицького це вже другий український комерційний фільм після “Ломбарду”.
Можливо не 100% витрат на ці фільми поки що повертається, але у студій в Україні нема грошей на сильну рекламу, щоб усі люди знали про ці фільми. Крім того, українські кінотеатри й досі часто ставлять українські фільми о 9 годині ранку в будні дні. Хто пожертвує голівудським блокбастером заради українського фільма? В Україні є квота на українські фільми, яка встановлена державою. Але кінотеатри виконують цю квоту за рахунок найгірших сеансів. Є декілька кінотеатрів у Києві, які допомагають українським фільмам – Жовтень, Кінопалац, Київ, але їх поки що мало.
Марко-Роберт Стех: Я повністю погоджуюся з тим, що телеканали мали би підтримувати українське кіно. Телевізійний фільм і кінофільм – це різні речі, але телебачення дає можливість прожити режисерам та іншим, які потім зроблять справжнє кіно.
Андрій Рожен: Зараз телебачення будується на шоу. Але на цю осінь українські телеканали разом з державою вже планують pitching, тобто конкурс на фільми, на який нас з Пилипом уже запросили. Відмінність цього конкурсу від тих державних конкурсів, які були раніше, у тому, що цього разу у фінансуванні фільмів-переможців будуть брати участь телеканали.
НШ: Хотілося би повернутися до питання зв’язку кіно з суспільством. Ви згадали фільм “Ломбард” – він знімався російською мовою. Тут справа навіть не у тому, що фільм російсько- чи україномовний. Кіно мало би відображати реальність. Ми дорбе знаємо, яка зараз мовна реальність в Україні. Чи можна зняти реальну Україну – не чисто російськомовну, чи чисто україномовну, а реальну? Наприклад, був зроблений один фільм у 1990-ті роки, чистою українською мовою, який показував події у … Криму. Дивишся фільм для дорослих, який виглядає як казка для дітей, – якісь міліціонери у Криму говорять літературною українською мовою. Чому досі немає масового відтворення в кіно української реальності?
Андрій Рожен: Насправді причиною того, що нинішні українські фільми не дуже хочуть купувати за кордоном, є те, що вони є дуже українськими у чомусь. В Україні поки що не можуть написати якусь інтернаціональну історію, яка була би зрозумілою і хвилювала іноземного глядача. Наприклад, Любомир Ковальчук, можна сперечатися, чи він робить ремесло чи мистецтво, але він намагається намацати оту міжнародну мову, яка би була цікава усім.
НШ: Тут малося на увазі, що коли ви дивитесь, наприклад, польський фільм, який розповідає про якусь загальну для будь-якої країни ситуацію, але глядач все одно бачить, що це – Польща, видно, що ці люди – поляки. Часто фільми, які знімаються в Україні, мають до України відношення тільки тим, що вони там зроблені. Є вже багато фільмів та телесеріалів, які зроблені в Україні, але вони насправді про Росію. Якщо їх потім навіть перекласти на українську мову, вони все одно будуть про Росію. Хочеться мати фільми, які будуть розповідати про Україну, нехай вони потім будуть перекладені на англійську чи російську мову.
Марко-Роберт Стех: Може бути кіно про сучасну Україну, а може бути комерційне кіно. Комерційне кіно може бути про що завгодно. Більшість американських фільмів розповідають зовсім про вигадану реальність. До якоїсь міри, конче відображувати якісь реалії, наприклад говорити суржиком, це несуттєво для комерційного фільму. Кіно може йти попереду, формувати суспільство, як воно мало би говорити, а не так як воно зараз говорить.
Комерційне кіно має фінансування і воно дає можливість напрацьовувати професійність, насамперед для сценаристів. Особливо це важливо для сценаристів. З чого живуть зараз сценаристи в Україні? Зараз в Україні майже немає драматургії, вона щойшо відроджується. Українські театри грають закатруплений, ще з радянських часів перенесений репертуар. Зараз зробили цей гарний сайт dramaturg.org.ua, щоби люди просто читали українські п’єси. Далі все це піде в театри і за кордон, так завжди розвивається. Телебачення тут має грати головну роль, тому що воно має більше грошей, воно майже завжди окуплюється, на відміну від кіно.
Андрій Рожен: Для українських акторів комерційне кіно також дуже важливе. Тому що у них нема великого досвіду гри у кіно, вони дуже часто не можуть зіграти якісь речі, або грають занадто награно, бо вони вийшли з театру. І нажаль вони частіше працюють з серіалами, де теж акторська гра не потрібна настільки, як у кіно. А от таких акторів, яким був Ступка, який міг би грати на крупному плані, який би заставляв вірити, що це – жива людина, яка щось відчуває, а на просто робить вигляд, таких зараз дуже мало в Україні. Просто через те, що вони не мають де практикуватись.
Пилип Рожен: За останні три роки на телеканалах було багато чого зроблено. Наприклад, відкриті пітчинги (конкурси – НШ), це дуже велике досягнення. Ми в них брали участь три рази і два рази виграли. Ми думали, що це нереально, що треба мати зв’язки, аби виграти, але ні, все це реально. І зараз стало з’являтися дуже багато дебютантів, наприклад Юлія Гонтарук, сестри Артеменко та багато інших. З’явилися сценарні курси та веб-сайти, актори вже почали потрошки оживати, посала писатися музика для кіно, почалися перемовини зі світовими кінематографічними спілками, Україну прийняли у Европейський продюсерський пул, продюсери почали працювати на інші ринки, почалася ко-продукція. Ми з Андрієм зробили дві ко-продукції, одну документальну зі Швецією, одну художню – з Нігерією (Нігерія робить 1,200 фільмів на рік, там величезний ринок – усі Африка). Можна сказати, що почався кіно-ренесанс.
Також почали робитися мультфільми. В Україні була дуже сильна мультиплікаційна школа, українці тут віднайшли свій стиль. Коли в Україні починали робитися мультфільми, не знали з чого починати. Спочатку думали копіювати те, що робить Америка, але відкинули цю ідею, бо в Американських мультфільмах вме намальовано досить реалістично. А в українській школі мультфільмів малюнки – гіперболістичні. Тепер це почало відроджуватися.
Документалістика почала відроджуватися.
Але тут раптом – війна.
Марко-Роберт Стех: Я знаю, наприклад, що зробили документалбний фільм про Олега Ольжича. Показали його в Україні тільки один раз, і то в десятій ранку у будній день. Конче потрібно, щоб телеьачення почало показувати українську локументалістику.
Пилип Рожен: В останні чотири роки Україна щороку щось показує на Канському фестивалі. Тобто поступовий прогрес є, але потрібно років 20 , щоб кіноіндустрія повністю розвинулася. Для професійного росту кінорежисеру потрібно 20 років.
Таня Стех: Я би хотіла погодитися з заувагою, що фільми мають бути національними. Ми нещодавно дивилися фільм Сокурова “Російський ковчег” – це є дуже російське кіно, але воно сприймається дуже добре на Заході.
НШ: Це і малося на увазі – національне за суттю кіно, яке може бути успішним і у своїй країні і за кордоном.
Андрій Рожен: Є багато українських фільмів, які є дуже українськими і взяли багато призів кінофестивалів. Але, як і “Російський Ковчег” – це некомерціні проекти. Сокуров знімає глибокі стрічки, з великими бюджетами, але це – кіно не для всіх, кіно для митців, він принципово не знімає комерційні фільми. А я казав про проекти, які працюють не на фестивалаях, а у кінотеатрах. Є вже зараз фільми, які показують українське суспільство, наприклад “Плем’я” Мирослава Слабошпицького. Але я говорю про фільми, які би приносили гроші.
Таня Стех: Чи ви бачите можливість, щоб в Україні були такі фестивалі як Sundance Film Festival?
Андрій Рожен: Є спроби це зробити, звичайно до Sundance ще далеко, але прогрес є. В Одесі зараз розвивається одноіменний фестиваль, який існував і до цього, але 3-4 роки тому знайшлися спонсори і він почав рости. Він раніше був маленький і непопулярний, а тепер зрозуміли одну річ, що у такому прекрасному місті як Одеса, з такою архітектурою, географічним положенням і людьми, не може не бути потужного кінофестивалю. Одеса – це українські Канни. На цей фестиваль вже почали їздити світові зірки, без них неможливий успішний фестиваль. На ньому почали відкриватися нові проекти та імена. Поки що це не можна порівняти з Sundance, але прогрес є.
Таня Стех: Чому я згадала Sundance, тому що на цьому фестивалі якраз показують некомерційні фільми.
Андрій Рожен: В Україні усі фестивалі такі. Київський кінофестиваль “Молодість”, якому вже багато років, – на ньому завжди було дуже багато некомерційних фільмів.
Марко-Роберт Стех: Але і на такі некомерційні фестивалі, які вже мають реноме, приїздять дистрибутори. Так, як у випадку з фільмом “Лебедине озеро. Зона” – найкращий наш продаж був до Гонконгу. Цей фільм ніколи не повернув вкладених грошей, але це покрило якусь частку витрат.
А загалом, я погоджуюся із зауваженням, що має відбутися злам у свідомості українського глядача, що фільм не мусить бути американський чи російський, аби бути цікавим. Тут справа не у патріотизмі, а просто у тому, що українське кіно – цікаве. Щоби переконати людей у цьому трішки піде часу. Українське кіно часто вже є кращим, але народ у своїй масі поки що цього не сприймає. Але це проблема не лише для України, але й для Канади – канадці часто думають, що наше канадське кіно не є таким вже цікавим, а це не так.

SHARE