Університет ХХІ століття: перевинайдення українського університету?

    Олексій Молчановський - керівник магістерської програми з комп’ютерних наук за напрямом “Науки про даніData Science”. Лесик Урбан

    Оксана Левантович, Український Католицький Університет.

    Усі довкола говорять про проблеми української університетської освіти: комерціалізація, відсутність фінансової автономії, роль бізнесу у підготовці майбутніх фахівців, недостаня співпраця між університетами і, звісно ж, проблема якості… Щоб пролити світло на ці та інші питання, УКУ спільно з Українським інститутом майбутнього та Простором освітніх ініціатив організував дискусію, на якій фахівці зі сфери освіти говорили про вектори розвитку нового українського університету – які реформи на часі та довкола чого варто об’єднуватися.

    Одна із проблем – застаріла модель університету

    Михайло Крикунов, голова правління Українського агентства кластерного розвитку “Clust-UA”, декан Київської бізнес-школи, зауважив, що в Україна досі живе за старою моделлю університету, яка абсолютно нелогічна в сучасних реаліях.

    “Ми продовжуємо стару модель масового університету, який повинен готувати кадри для промисловості, економіки… Очевидно ця модель вичерпала себе. Але чи готові ми зараз переосмислити університет? Якщо це не машина підготовки кадрів для промисловості, то що таке університет?, – запитує Михайло Крикунов. – Кажуть, що в середньому напіврозпад компетенцій – 5 років. Це шокує багатьох з нас, адже як часто відповідно до цього періоду університети адекватно змінюють програми своїх дисциплін? А як щодо курикулумів?”

    На цьому ланцюжок відкритих питань не завершується, але й слід розуміти, що не можна знайти універсальну модель університету: університет завжди унікальний, бо знаходиться в конкретному середовищі і вирішує конкретні завдання. Втім, на думку пана Михайла, є декілька функцій, які обов’язково мають виконувати університети:

    “Дуже важливою функцією університету є трансляція соціальних норм, тобто заклади вищої освіти мають бути свого роду соціальною камерою зберігання на 4-5 років. Але не лише зберігати норми, але й транслювати їх, бо хто чи що як не університет є реальним, живим, уже створеним і дієвим механізмом для усвідомленої реалізації цієї функції. І нарешті, функція соціальної взаємодії, як обслуговування потреб місцевої громади, адже через університет громада усвідомлює саму себе”.

    Олексій Молчановський, керівник магістерської програми з комп’ютерних наук за напрямом “Науки про дані/Data Science” УКУ, співзасновник платформи масових онлайн-курсів Prometheus, розповів про дуже промовистий приклад проекту університету Мінерва, якому лише 5 років (перший набір відбувся у 2012 році) і який може стати дуже помічним для реформ української вищої освіти.

    “В університеті Міневра не має кампусу – він копіює модель перших університетів 800 років тому, коли університет був там, де доводилося зустрічатися викладачам і студентам. Викладання в Мінерві відбувається онлайн, але також студенти кожних півроку їздять між Лондоном, Нью-Йорком, Сан-Франциско, Берліном, – розповідає Олексій Молчановський. – Але що мене здивувало найбільше, що в цьому університеті навчання побудоване на основі liberal arts, які не вчать конкретних професій, а мають на меті готувати до зрілого життя. Упродовж першого року навчання студентам викладають тільки 4 дисципліни: критичне мислення, креативне мислення, комунікації і колаборації, за якими стоять глибокі дослідження з когнітивних наук. Тобто дедалі більшого значення набувають м’які соціальні та особистісні навички – навички застосування знань і можливостей створених технологіями. Саме їх найскладніше виміряти. Адже дуже просто навчити програмувати, але куди важче навчити креативно мислити. Цікаво також, що своїм студентам з початку навчання прикріплюють тренерів з кар’єри. І ці люди працюють з ними не тільки 4 роки, коли вони вчаться, але й після випуску”.

    Бізнес та університет: чи можлива ефективна співпраця?

    Юрій Рашкевич, заступник міністра освіти і науки України, член Національної команди експертів із реформування вищої освіти України наголосив, що у контексті створення своїх корпоративних університетів бізнес зараз проходить ту стадію, яку він проходив в Північній Америці в 70-80 роках.

    “В той час корпорації, незадоволені підготовкою фахівців різного типу, рівнем їх практичної готовності до роботи, розвивали різні освітні структури в себе, після чого у компаніях розпочався бурхливий розвиток. Але незабаром вони побачили, що видатки, які вкладають в корпоративні інституції настільки обтяжують їх собівартість, що вони стають неконкурентними. Тому невдовзі ці компанії самі прийшли до університетів з чітким розумінням, яких фахівців вони хочуть отримати, що вони готові за це дати, і що вони очікують отримати на виході за кожен долар. В Україні ж поки компанії не готові повторити цей шлях, а міжнародні прийдуть до наших університетів тільки тоді, коли буде висока якість освіти. Тому суттєві надходження з бізнесу в нашу освіту найближчим часом не варто очікувати”, – розповідає Юрій Рашкевич.

    Але позитивні зміни, зі слів пана Юрія, все ж відбуваються. Уже зараз група з 10 британських університетів приїхали в Київ з ідеєю ввести на основі програм подвійного дипломування в Україні підготовку іноземних студентів на базі добрих українських університетів. Або ж ми бачимо, як IT заходить в зону діяльності університетів, рекомендуючи зміни, в тому чи іншому аспекті освітніх програм. Тобто пілотна модель розвитку вже випробовується.

    Проблема ще й у тому, що бізнес не зовсім розуміє, що таке український університет, переконарий Сергій Квіт, голова Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, президент Національного університету «Києво-Могилянська Академія» (2007-2014), міністр освіти і науки України (2014-2016).

    “У нас немає якісних стандартів українського університету. Ми маємо уявлення про британські, німецькі чи американські університети, але що таке український університет?, – каже Сергій Квіт. – В Україні є понад тисячу закладів вищої освіти, куди входять не лише університети, але й всілякі академії, філії, технікуми та коледжі, тощо. І коли ми говоримо про якість, то навіть не знаємо, до кого адресуємо цей запит. Закономірно, що така невизначеність породжує у тому числі недовіру бізнесу до університету”.

    Відсутність фінансової автономії – сковує університет

    “Ми часто чуємо нарікання, мовляв, Україна загрузла в совку. Але ніде це є настільки правдивим, як з фінансуванням університетів, – наголошує Юрій Рашкевич. – Продовжує діяти відповідна постанова, яка обумовлює, скільки має бути бюджетних студентів на одну бюджетну ставку викладача. Але в різних університетах за одною і тою ж спеціальністю підготовкою студентів займаються різні викладачі: скажімо, десь це є доктор чи професор з високою зарплатою, а в другому — це молодий доцент. Якщо це все узагальнити, то виходить, що собівартість підготовки студента в одному виші більша, ніж в іншому. При цьому вища собівартість не означає автоматично вищу якість. Державне замовлення в нинішньому сенсі – це нісенітниця, бо якщо держзамовлення на підготовку вчителів, поліцейських чи медиків – це логічно і про це треба говорити, то що означає держзамовлення на айтішників чи правників? В цьому середовищі абсурду ми продовжуємо жити з часів планової економіки, тоді як логіка уже давно змінилася. Зараз мова ведеться про нову модель фінансування, яка би, передовсім, мала у собі певний мотиваційний механізм, щоб підвищувати якість освіти і наукових досліджень”.

    Тобто відсутність фінансової самостійності університетів – одна із тих проблем, які не дають їм розвиватися у правильному напрямку. Сергій Квіт доречно згадав закон про вищу освіту 2014 року, який базується на концепції всебічної університетської автономії: організаційної, фінансової, економічна.

    “Цей закон дає доволі широкі можливості для академічної автономності, адже є можливість показати свою унікальність, якість своєї праці. Але це все одно не працює, бо якщо університет не має права капіталізувати свою якість і унікальність, це стає не потрібно. Проблема також у тому, що не має інших джерел надходжень в університети, крім державних. Тобто бракує якісної економіки вищої освіти, як б стимулювала університети капіталізувати свій вклад у якість, адже держава не повинна входити в операційну діяльність, а лише контролювати якість випускників і якість наукових досліджень”, – розповідає Сергій Квіт.

    На думку Ірини Іванчик, співзасновниці Благодійного фонду «Повір у себе», який активно підтримує навчання талановитих студентів в українських університетах, ключовою передумовою приходу бізнесу в університетське середовище є прозорість і підзвітність університетів суспільству. “Рано чи пізно індустрія прийде до усвідомлення, що не її це справа — займатися освітньою підготовкою фахівців. Але чи знайде вона надійного і відповідального партнера в українському університеті? Якщо ми хочемо, щоб нарешті з’явилося фінансування вищої освіти, альтернативне як до державного, так і до приватного з власної кишені, потрібна відверта розмова, готовність називати речі своїми іменами, правильне формулювання проблем, які ми хочемо разом вирішувати”, — вважає Ірина Іванчик.

    80% випускників шкіл йдуть в університети – і це соціальна проблема

    Під час дискусії обговорили ще одне важливе питання, а саме – проблематично великий відсоток молодих людей, які одразу після закінчення школи вступають в університети. Як наслідок, після отримання диплому, частина людей не можуть знайти бажану роботу на ринку праці.

    “Молоді люди просто відкладають вступ у доросле життя вступаючи на навчання в університети і це соціальна проблема, так би мовити приховане безробіття: не навчання і не робота. Тому відкрите питання, чим займати молодих людей після школи, які не здатні чи не хочуть отримувати вищу освіту. Їм потрібно запропонувати якусь альтернативу, – каже Сергій Квіт. – Що ми можемо зробити, так це працювати над покращенням якості українських університетів: зменшенням їх кількості і підвищенням якості. Тоді прийде усвідомлення, що не всі випускники мають іти в університети, не всі мають залишатися в науці”.

    Юрій Рашкевич вбачає проблему і в деформованій системі післяшкільної освіти:

    “У всьому світі освіта побудована пірамідою, де кожен наступний рівень є додатковою спеціалізацією і переходом з рівня на рівень. У нас освітній процес нагадує швидше циліндр, де майже всі випускники шкіл йдуть на бакалаврат, а майже всі випускники бакалаврату – в магістерку. І тут спрацьовує просте правило: при відповідному рівні масовості не доводиться говорити про якість не лише університетської, але й вищої технічної освіти. Тому наша глобальна задача – перейти до пірамідальної ідеї, а це дасть потугу конструктивно думати про якісну освіту як таку”.

    Підприємливий університет: навіщо і як досягнути?

    Питання, яке сьогодні дуже популярне у контексті реформ університетської освіти і яким задається академічна спільнота – побудова підприємливого університету. Олександр Акименко, співініціатор створення Ukrainian Emerging Leaders Program у Стенфордському університеті ділиться досвідом цього університету, де підприємливість плекають через підтримку студентів у створенні своїх компаній на основі тих наукових досягнень, які вони розробляли в університеті, і фінансуванні високоризикованих бізнесів.

    “Практично на кожному проектно-орієнтованому класі в бізнес-школі, а тим більше на фінальному занятті – презентації проектів, сидів ряд венчурних інвесторів, які вибирали з найкращих команд ту, в яку вкладуть гроші: реальні гроші в розвиток реального проекту, – розповідає Олександр Акименко. – Також дуже часто компанії в Кремнієвій долині приносять свої питання до університету і він намагається вирішити їх за допомогою напрацювань студентів, аспірантів. Тобто всі ці люди намагаються розв’язати реальні проблеми індустрії, а відтак університет не відділений від життя. Як наслідок, компанія отримує продукт, а університет репутацію і нові можливості для своїх студентів”.

    Михайло Винницький, радник міністра освіти і науки України, член Національної команди експертів із реформування вищої освіти України, викладач Києво-Могилянської академії і Львівської бізнес-школи УКУ, зауважив, що перш ніж розвивати цю дискусію, слід розуміти, чи ми говоримо про підприємливий університет чи підприємницький, адже роль бізнесу в університеті відноситься більше до підприємницького університету чи моделі бізнес-навчання. Але якщо ми хочемо говорити про підприємливий універиситет, це, радше, про світогляд, про речі, які не обов’язково пов’язані із роллю бізнесу в університеті.

    “Зовсім не обов’язково мавпувати кращі приклади великих дослідницьких університетів. Достатньо меленької спільноти, де створені умови для світоглядного формування, що є умовою підприємливості. І тут варто брати за приклад американські коледжі, побудовані на принципі liberal arts. Вони не потрапляють в жодні рейтинги, але натомість розвивають у людині підприємливість, – каже Михайло Винницький. – Тому мене хвилює дискусія, яка зводиться до того, що ми можемо робити або дослідницький університет, або підприємницький, тобто такий, який був би пов’язаний з бізнесом. Але є третій варіант – підприємливий: спільнота, до п’яти тисяч студентів, з дуже унікальною внутрішньою культурою. В підприємливому університеті ми створюємо гетерархію, а в бізнесі – ієрархію. І тут питання, яких фахівців хоче бізнес: тих, які би вписувалися в його ієрархію, чи тих, котрі би мислили незалежно і можливо ставили у творчий спосіб під сумнів цю ієрархію”.

    Також на думку Михайла Винницького, ціль підприємливого університету не у тому, щоб випускник одразу йшов на роботу, адже ціль університету – навчити компетенцій не для першої роботи, а для шостої. Підприємливий світогляд має формуватися на рівні бакалаврату, а спеціалізація – на магістерському рівні. Тоді як в Україні існує серйозна проблема із розумінням цих рівнів навчання.

    “Ціль бакалавра не в тому, щоб підготувати людину до ринку праці, а в тому, щоб дати йому чи їй широку підготовку, світоглядне формування. Тоді як магістратура має пропонувати студентам перехресний вступ, доросле навчання, спеціалізацію, – каже Михайло Винницький. – За винятком, деяких університетів і деяких програм, на жаль, в Україні не має магістерських програм, у нас існує просто 5 і 6 курс”.

    Свій погляд на підприємливість в університеті висловив і Ярослав Притула, декан факультету прикладних наук Українського католицького університету. Він переконаний, що підприємець – це людина, яка готова і вміє ризикувати, але іноді цю готовність до ризиків замінюють надупевненістю, коли ризикуючи, ти не розумієш наскільки великий цей ризик. Справді ефективним ризик є у середовищі довіри, де людина відчуває підтримку.

    “Якщо ми хочемо формувати в університетах підприємницьке середовище, маємо плекати довіру і у тому числі довіру до майбутнього – будь-яка інвестиція повинна мати розуміння горизонту і того, що вона принесе. Інша річ, котра формує підприємливий світогляд, – це так звані м’які навички, але я думаю, що нам треба перестати називати їх м’якими, вони є обов’язковими”, – каже Ярослав Притула.

    Співпраця між університетами

    На завершення панелісти дискутували про ще одну наболілу проблему – співпрацю між університетам. Олександр Акименко знову звернувся до міжнародного досвіду, нам цей раз – фінського. Там успішно працюють так звані “design factory” – міжуніверситетське об’єднання, на базі якого в спеціальних дизайн-лабораторіях створюють нові продукти для дуже різних компаній. Це свого роду акселераційна програма, яка об’єднує інженерів та підприємців у мережу.

    “Щоб не відставати українські університети повинні говорити з іншими однією мовою, тобто співпрацювати на рівні студентських обмінів, спільних проектів для глобальних компаній, спільних наукових праць… Але питання риторичне: в яких мережах з розвитку підприємництва ми працюємо спільно з європейськими чи американськими вишами?”, – зауважив Олександр Акименко.

    Але перш ніж говорити про зовнішній рівень співпраці, потрібно розглянути внутрішньоукраїнський, переконаний Михайло Винницький, адже в Україні існує серйозна проблема із внутрішньою мобільністю.

    “У нас є багато студентів, які їздять на навчання чи стажування за кордон, зокрема через “Еразмус+”, але при цьому, скажімо, Харків не їздить до Львова, а Львів не їздить до Харкова. І це не питання співпраці, а просто можливість побачити свій університет збоку. Це породжує співпрацю і здоровий конкурентний дух, – каже Михайло Винницький. – В Америці цей дух розвивають через спорт. Мене завжди дивувало, чому в Києві, де стільки закладів вищої освіти, немає футбольного турніру? Спорт дуже важливий особливо для бакалаврів, які тільки вчаться командної гри, конкуренції, і тої ж підприємливості, якої не можна навчити лише в аудиторії”.

    “Дискусія в УКУ дозволила зібрати і почути людей, які прагнуть творити в Україні “університет нового покоління, – вважає Тарас Добко, перший проректор УКУ, член Національної команди експертів із реформування вищої освіти України. – Будь-кому, хто серйозно зацікавлений у розвитку вищої освіти в Україні, чи це викладач, освітній експерт, чиновник, підприємець, має бути цікаво, що заважає таким людям успішно працювати для цієї мети, а тоді пошукати спосіб, щоб розв’язати їм руки для потрібних дій. Не обов’язково одразу мова має йти про додаткове фінансування, хоч цей важіль є ключовим для управлінських рішень і досягнення цілей. Йдеться про можливість без втрати енергії і часу реалізовувати якісні ідеї у вищій освіті. Головне питання для всіх нас – як полегшити життя інноваторам і лідерам змін”.

    Українська Католицька Освітнья Фундація (УКОФ) підтримує різні проeкти при УКУ. За подальшою інформацією, прошу звертатися до УКОФ у Канаді на адресу: 770 Brown’s Line, B-02. Toronto, ON M8W 3W2; тел.: 416-239-2495; ucef@ucef.ca; веб-сторінка: www.ucef.org. УКОФ є реєстрована канадська харитативна організація (ч. 82224 5098 RR0001).

    SHARE