Хліб і Вода

Під час воєнних дій в будь-якій країні доводиться здавати іспит на виживання. Тисячі людей втрачають близьких, дім, роботу і взагалі сенс життя та віру у майбутнє. Зараз в Україні найгірші часи переживають люди зі Сходу, де відбуваються бойові дії.
Крім того, в більшості з них на Донбасі живуть батьки-пенсіонери. Зараз житлом цих літніх людей є здебільшого сирі підвали, в яких деякі живуть вже понад місяць. В деяких містах Сходу зовсім немає електрики, газу, зв’язку, води та продуктів.
Один мій знайомий розповів, що в його місті є лише один генератор, від якого заряджають свої мобільні телефони всі мешканці. Але додзвонитися до своїх рідних також не просто. Зателефонувати можна лише з даху, що є небезпечним, коли навколо відбуваються бої. Хліб та воду в окуповані міста завозять лише раз на кілька днів. Їжу доводиться готувати у казанах на вогнищі.
Їхні телефони прослуховуються. Нещодавно один мій друг-киянин розповів, що з його номеру телефону хтось подзвонив батькові у Донецьку область, розпитував про життя та просив розповісти щось погане та пожалітися.
Цікаво, що за таких жахливих умов, важливе стає неважливим, пріорітети та цінності міняються. А люди стають рівними. Їх об’єднує спільне горе. І вже не важливо, хто за що голосував, та які в кого політичні уподобання. Війна урівняла всіх – і тих, хто був за неподільну Украіну, і тих, хто хотів, аби Донбас був республікою, і тих, хто мріяв приєднатися до Росії. Над усіма цими людьми височить одне тривожне небо, в якому літають снаряди від ГРАДів та лунають вибухи.
Не знаю, яка зараз офіційна статистика по кількості біженців зі Сходу, але лише в Києві їх зараз перебуває декілька тисяч. Протягом останнього місяця я мала можливість спілкуватися з дітьми-біженцями, які проходили реабілітацію та відпочивали в дитячих таборах. Одну сім’ю з дитиною я прихистила в себе вдома, доки їхній батько, мій друг, лікувався в одній з київських лікарень після побиття у полоні.
Живучі поруч та виступаючи для дітей-біженців з концертами, я мала спостерігаю за їхньою поведінкою і настроєм. Так, наприклад, я дізналася, що майже всі вони, не зважаючи на вік та стать, страшенно бояться пролітаючих в небі літаків. Бо для них літак – то не красивий залізний птах у небі, а страшна машина, яка несе страх та небезпеку.
Діти-біженці дуже відрізняються від дітей, які не зазнали війни. Ця різниця кидається в очі, бо ці діти майже не посміхаються. Вони як їжачки, заховані у колючий захисний панцир. Налякані та зосереджені на глибоких внутрішніх переживаннях. Психологи, які працюють з ними в таборах, майже у всіх дітей-біженців діагностують пост-травматичний синдром. Звичайно, цим дітям дуже добре в таборах та на відпочинках. Про них піклуються та оточують любов’ю. Багато з них вперше виїхали за межі свого міста чи області, вперше побачили гори, море, вперше виїхали закордон. Але як би їм не було добре, всі вони мріють якнайшвидше повернутися додому, до своїх бабусь, дідусів та домашніх улюбленців.
Нещодавно в одному селі на горищі я знайшла старі фотознимки, датовані 1949-50-ми роками. На них були зображені діти, які зростали під час Другої Світової Війни. Дивно та страшно це зазначати, але діти-біженці зі Сходу України та ті діти із старих фотографій мають абсолютно однаковий вираз обличчя. Це – обличчя війни. І вдивляючись в ті обличчя, хочеться кожному дорослому дядькові, який грається зараз у війну, показати очі тих дітей. Нехай вони їм сняться, мовчазні, болісні, докірливі та неусміхнені. І тоді, можливо, щось перевернеться в їхній свідомості. І вони більше ніколи не захочуть воювати. Бо будь-які діти мають зростати у радощах та любові. Бо на то вони і є дітьми.

Марічка Кудрявцева
Київ

SHARE