«Ця війна змінила багатьох з нас докорінно». Інтерв’ю із Сергієм Жаданом

Іван Козаченко, КІУС-Едмонтон.

Сергій Жадан – відомий сучасний український письменник, перекладач та громадський активіст. Він народився у невеликому містечку Старобільськ, що у Луганській області. У 1990-х роках навчався у Харківському національному педагогічному університеті ім. Г. С. Сковороди в ділянці українсько-німецької філології. Мав успішну кар’єру науковця (у 2000 році захистив дисертацію), але вирішив залишити університет та повністю присвятити себе письменницькій та громадській діяльності. Був активним учасником протестів у Харкові під час Помаранчевої революції та Євромайдану. Протягом останніх двох років Сергій присвячує багато часу допомозі українським військовим на Сході України та гуманітарній підтримці населення прифронтових міст. Його візит до Канади в квітні 2016 р. та зустрічі з громадою в Едмонтоні, Вінніпезі та Торонті організував Канадський інститут українських студій (КІУС) Альбертського університету.

Д-р Іван Козаченко, стипендіат постдокторської програми Вічного фонду ім. родини Стасюків у КІУСі, мав нагоду поставити декілька запитань Сергію Жаданові під час його відвідин Канадського інституту українських студій 5 квітня 2016 р.

****

На вашу думку, Сергію, як внутрішні конфлікти та війна з Росією впливають на розвиток літератури, культури, формування національної свідомості?

Сергій Жадан: Я б сказав не так впливають, як позначаються. Не можуть не позначатися, оскільки письменник не є істотою, що живе в «герметичних» умовах. Він все-таки живе в суспільстві, і якщо виходить на вулицю, то не може не реаґувати на те, що на цій вулиці відбувається. В Україні другий рік триває війна і, безперечно, письменники на це більш-менш активно реаґують. Загалом, як українська література, так і українське мистецьке середовище в цілому, від початку подій осені 2013-го у Києві майже одностайно підтримали цю революцію. Багато музикантів, письменників, художників були на Майдані в Києві та на майданах інших міст. А коли сталась окупація Криму та почалися бойові дії на Донбасі — це стало потрясінням для письменників та митців тією ж мірою, якою це було потрясінням для цілого суспільства. Про ці події багато хто пише, намагається якось аналізувати, намагається якось рефлексувати з цього приводу. В Україні почали з’являтися перші книжки про війну. Вони, звісно, різного рівня, різного рівня аналізу та проживання, але важливо, що це діється. Письменники — вони ж як «антени», намагаються першими впіймати сутність того, що відбувається. Це можна побачити неозброєним оком: з’являється багато творів, з’являються театральні постановки, з’являється багато музичних творів на цю тему, з’являється кіно. Але я думаю, що цього буде значно більше, тому що, так чи інакше, ця війна змінила країну в цілому. Ця війна змінила багатьох з нас докорінно — і це те, на що мистецтво має реаґувати сьогодні.

А якщо взяти національну свідомість, які зміни ви спостерігаєте?

Зміни є радикальними і, мабуть, уже незворотними. Для багатьох людей події революції та особливо — початок війни, сам факт окупації та приходу в Україну збройних людей з іншої країни, сама загроза втрати незалежності й свободи справді багато чого визначили. Для багатьох українців ці події — це, власне, мить якоїсь істини, так званого, «перезавантаження», коли багато хто вперше зрозумів, нарешті, що в нього є паспорт і цей паспорт не просто папірець з фотографією. Він є ознакою того, що ти є громадянином певної країни, а цій країні загрожує небезпека, і доля цієї країни, зокрема, залежить від тебе також.

Інша річ, що мої слова не слід вживати для якихось великих узагальнень. Все, що я тут кажу — це суб’єктивний та особистісний погляд. А якщо говорити в цілому про суспільство, про рівень цих змін, про глибину цих змін, то тут мають говорити дослідники, науковці та соціологи. Думаю, це справді важливо буде зробити. Себто, наскільки дійсно змінилися погляди і розуміння своєї Батьківщини у, так званого, середньостатистичного українця — це питання, скоріше, до соціологів. Оскільки я спілкуюся переважно з тими людьми, які знаходяться на відверто і неприховано проукраїнських позиціях, то є, звичайно, спокуса думати про ці зміни у межах суспільства в цілому. Хоча це буде невірно. Я розумію, що ці зміни, які відбуваються в Україні, багато українців не сприймають, іґнорують; дехто досить аґресивно від них відхрещується, a дехто намагається їх не помічати. Тобто, суспільство українське досить неоднорідне, і ця війна нас так і не об’єднала до кінця.

Окрім поділу Схід-Захід, в Україні завжди існували протилежності між містом й селом. В культурній та економічній сфері цей поділ був дуже глибоким. На вашу думку, чи залишаються відмінності такими ж гострими, чи спостерігаються якісь зміни?

Так, є ці відмінності, але мені здається, вони сьогодні зовсім непринципові, тому що всі ті проблеми, які є в Україні, вони рівною мірою стосуються і мешканців села, і мешканців міста. Участь у війні сьогодні беруть і селяни, і міщани на рівних. Участь у революції так само брали мешканці сіл і мешканці міст. Я не думаю, що це для України якась велика проблема. Скоріше, це є частинoю якоїсь загальної соціальної ситуації, спричиненої тим, як розвивається українське суспільство, як розвивається українська економіка. Але, знову ж таки, в контексті того, що в Україні другий рік іде війна і щоденно гинуть люди, думаю, що це не найважливіша наша проблема.

Останні два роки ви постійно подорожуєте до, так званої, «зони АТО», до фронту. Розкажіть, будь ласка, чим ви там займаєтесь і які заходи організуєте?

Я їжджу з друзями музикантами, журналістами, письменниками, волонтерами. Ми туди їздимо переважно з виступами або для місцевого населення, або для наших військових, або завозимо якусь допомогу. Нещодавно їздили великим товариством і робили фестиваль, який називався «Дорога на схід». Це були три міста: Новопсков, Старобільськ, Сватове. Ми виступали в кожному місті: робили великі концерти, виступи в бібліотеках, у школах, зустрічі з військовими. Завезли в лікарні допомогу, яку зібрали; завезли більше тонни книжок для бібліотек і шкіл. І, звичайно, плануємо й далі це робити; маємо багато планів і конкретних, і більш абстрактних.

Мені здається, що зараз страшенно важливо триматися за Донбас, за ці території, які залишаються під українським впливом. На перший погляд може здатися, що ці території знаходяться в надійній тиловій зоні — все-таки стріляють лише в обмежених, локалізованих місцях. Але цим людям дуже важливо допомогти, оскільки для багатьох з них все справді змінилося.

Якщо взяти якісь міста Західної чи Центральної України, то там завжди були соціальні групи, які займали активну позицію, які не сприймали цю пострадянську українську дійсність і намагалися її змінити. Фактично, це ті люди, що почали Майдан. А ось у цих містечках на сході України все набагато сумніше, тому що якихось громадських ініціатив там ніколи не було – вони там глушилися місцевою владою; якогось реального політичного життя там не було, тому це були фактично феодальні вотчини представників Партії реґіонів чи компартії. Але з того часу, як там стався цей конфлікт, там почали з’являтися якісь справжні громадські ініціативи: з’явилися волонтери, з’явилися активісти, люди, які справді розуміють, що доля цих міст у їхніх руках, що від них все залежить, що потрібно брати участь у суспільному житті, бо інакше знову можуть прийти озброєні люди. І саме цих людей страшенно важливо сьогодні підтримувати. Для них це набагато важливіше, ніж для мешканців маленьких містечок де-небудь на Галичині, на мою думку.

SHARE