Шоу має тривати

Юрій Левикін для Нового Шляху, Київ.

Коли пишу для канадського читача, всередині постійно бринить думка, чи варто от так «відкритим текстом» про наші болячки? Може, додати оптимізму і спробувати обнадійливо посміхнутися? Але життя підкидає все нові складні питання і, нещиро посміхнувшись один раз, можна так і залишитись с трохи божевільною посмішкою на обличчі.

Українська особливість усе в світі брати близько до серця, а до власних проблем ставитися з позиції спостерігача: ну як так можна жити – це ж хтось має полагодити, а нічого не робить. Вже кілька днів прогресивна українська громадській веде палкі дискусії про наслідки референдуму щодо Brexit для України, ЄС і усього світу. Саме у такому порядку пріоритетів, бо ж усі мають спочатку думати про нас, а потім вже під цим кутом залагоджувати свої справи.

Та, на мою скромну думку, проблема є набагато більшою, ніж Brexit. Залишатися Британії в ЄС чи ні, то дійсно справа самих британців. Але цікавішим є результат, виражений у цифрах. Так виглядає, що долю всієї Британії вирішили менше 4 відсотків тих, хто прийшов на референдум. До слова, купа твітів після публікації результатів штовхають до думки, що багато людей до референдуму поставилися як до якоїсь віртуальної гри і були вражені конечним результатом.

Особливий нюанс – конфлікт поколінь: долю Британії поза ЄС вирішили ті, хто в ній пожити вже не встигне, а розхльобувати будуть ті, хто голосував за Британію в ЄС. Підтвердженням є той факт, що петиція до Британського уряду про повторний референдум і зміну умов прийняття рішення з простої на кваліфіковану більшість набрала вже майже 4 мільйони підписів при необхідних 10 тисячах. А це набагато більше за цифру переваги прихильників Brexit’у над прихильниками ЄС.

Відразу згадалися потуги нашої Верховної Ради, коли головуючий кільканадцять разів ставить «потрібний закон» на «сигнальне», «рейтингове», «справжнє» голосування, отримує негативний результат, повертається до голосування і таки вичавлює потрібні 226 голосів.

Так виглядає, що вирішення багатьох питань, у тому числі і доленосних для суспільства і країни, стає справою дуже вузької, нестійкої групи населення, що може керуватися випадковими мотиваціями, а то й підкиданням монетки. Чи є демократія врахуванням думки саме цієї меншини?

Друга подія, територіально ближча до нас, пройшла майже непоміченою. Президент Білорусі Олександр Лукашенко виступив з програмною промовою на Народних зборах Білорусі. Можна кепкувати з самого способу проведення заходу і стильової схожості цієї доповіді на подібні на радянських партійних з’їздах. Але є кілька але. По-перше, спритність, з якою Лукашенко став «в’їзним» для ЄС. По-друге, зміст програми, яку він озвучив. За показником Індексу технічної складності (розробленому Massachussets Institute of Technology), себто здатності виробляти різноманіття складної і технологічної продукції, Білорусь – на 30-му місці в світі (втративши за рік 5 позицій), Україна – на 31 (-2), Росія – на 27 (-1), Естонія – на 29 (+1), Бразилія – 32 (+1), Литва – 33 (+1), Латвія – 34 (+1). Так виглядає, що катастрофічного відставання для України немає.

Існує катастрофічний відрив за кількістю і якістю бардака в країні. GDP per capita складає в Білорусі $8 тисяч, Латвії – $15,7 тис., Литві – $16,5 тис., Естонії – $20,1 тис., Росії – $12,7 тис., в Україні – $3 тис. Іншого пояснення, як наш внутрішній бардак, цим цифрам складно знайти. Можна закидати Лукашенкові, що його «перехід до майбутнього» це фактично перехід від учора до сьогодні й славнозвісні «п’ятирічки». Багато речей прочитується між рядками, зокрема те, що державні підприємства складають більше половини економічних активів, але дають менше чверті державного доходу, що досі панує принцип «головне виробити, а потім будемо думати, куди продати», парадокси «я прийняв жорстке рішення й руки відіб’ю тим, хто не виконає» і «тепер треба, щоби на місцях керівники не боялися діяти самостійно».

Але задачі він ставить правильні, і силоміць тягне країну у той бік, де вона буде конкурентом України, і буде їсти наш ланч. Складно вже знайти слова, які б мотивували українців до побудови власної держави і продуктивної праці, націленої на підняття власного ж добробуту, але сьогодні голосніше чути беззмістовні вигуки «професійних патріотів», яким пече обмежене коло гуманітарних проблем. А економіка? А якось воно буде. На сайті Держкомітету статистики показника «кількість новостворених робочих місць» не передбачено, хоча моніторинг покладено на Міністерство соціальної політики. Напевне, моніторинг дає такі показники, які краще не публікувати.

Кілька молодих активних людей створили в Україні Інститут майбутнього і зараз просувають перші власні соціологічні дослідження. Втішною звісткою є те, що політична «вага» Героя Наді Савченко ще до її «чудних заяв» про перемовини з «народними депутатами» Захарченко і Плотницьким та необхідністю знімати з Росії санкції була на рівні 4 відсотків. Надіюся, що після цих «одкровень», та вага буде тяжіти до межі статистичної похибки.

Ми вже пережили зліт і падіння в небуття депутатів «з народу» Парасюка і козака Гаврилюка. Слава Богу, народ зміг розібратися і з випадком Савченко, хоча до кінця каденції чинної Верховної Ради ми ще змушені будемо слухати «перли» з вуст політичних Мауглі і спостерігати за їх талантами розмахувати кулаками.

Так от, про шоу, яке виніс у заголовок. За оцінками деяких експертів, в розвинутих країнах у найближчі 5-10 років до 40 відсотків працівників можуть бути замінені комп’ютерами і роботами. Мій товариш у Швейцарії відповів на це сумним жартом: подумаєш, змінимо вид діяльності. А чи не станеться так, що Україна прийде у світ, в якому не буде роботи, яку вона вміє робити, а те, що потрібно, вона так робити і не навчилася? От таке шоу…