Як канадці допомогли Україні завоювати незалежність. Спогади Бориса Вжесневського

Новий Шлях.

Новий Шлях у вересні 2015 р. писав про культурологічній похід “Дзвін”, який щорічно у 1989-1991 роках проходив майже всією теріторією України і в організації якого взяли участь багато канадських українців. Втім, участь членів нашої громади в українських подіях в ті буремні роки не обмежилась лише «Дзвоном». Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі спогади одного з найбільш активних учасників тих подій, а нині члена парламенту від Етобіко Центр Бориса Вжесневського. Багато з того, що ви прочитаєте тут, досі ніколи не було опубліковано. Сам Борис Вжесневський говорить, що про деякі події він згадав вперше за 25 років під час нашого інтерв’ю. Але це сталося не тому, що не було чого згадати. Дехто знав, а багато хто міг здогадуватися, що за участю канадців в ті роки в Україні відбувалися по-справжньому детективні історії. І лише зараз ми наводимо ці історії у детальному викладі. Слово панові Вжесневському:

Такий масштабний проект, як Дзвін, не був створений раптово. Вперше я попав в Україну у 1988 р., тоді у 1989-му. Я напряму брав участь у різних подіях разом з людьми, які були попереду на шляху до незалежності України. Генсек КПРС Михайло Горбачов у другій половині 1980-х років випустив політв’язнів і я хотів зустрітися з тими героями. Я зконтактувався з ними і спочатку зустрівся з В’ячеславом Чорноволом, пізніше з Михайлом Горинем, Левком Лук’яненком та іншими.

Тоді, у 1988-89 рр. ще не говорили про незалежність, у той час відбувалося відновлення Української Гельсинської Спілки, обговорювали новий союзний договір. Я бував у пана Чорновола у квартирі у Львові і ми говорили про все це на його кухні за столом.

І окрім розмов там багато чого зорганізувалось. Наприклад, ми були в п. Чорновола, коли прийшла делегація з міста Самбора – збили хрест, котрий встановили з нагоди 1000-ліття християнства. І чоловік, який бачив людей, що нищили хрест, був сильно побитий міліцією в цивільному. Люди були дуже сильно обурені і прийшли до п. Чорновола, щоб той допоміг зорганізувати мітинг в Самборі. Отже, ми сидимо за столом, і п. Чорновіл повернувся до мене і каже «Вжесневський, я знаю що ти можеш організувати, чи ти можеш промову виголосити?», і я кажу «можу спробувати». Так я опинився перший раз в Самборі, в справі хреста. До речі, нещодавно я знову був у Самборі, і теж у справі хрестів, але на жаль, цього разу тих хрестів, котрі були встановлені на братніх могилах з часів Голокосту на єврейському кладовищі в Самборі. Я тоді звернувся до одного священика і сказав, «як цікаво, бо колись за комуністичних часів я прибув до Самбора, щоб назад встановити хрест і нині на тому місці вже стоїть велика церква, і той хрест там стоїть. А нині я тут, щоби знімати хрести, котрі неправильно встановлені вже в незалежній Україні». І отець так подивився на мене і сказав «Знаєш, Борисе, ще цікавіше, що є людина, котра була тоді серед тих, котрі той хрест знімали. А вона сьогодні встановлювала ті хрести, що на єврейському кладовищі. В той час та людина робила нам шкоду і зараз».

Вертаючись у 1989 р., тоді розпочалось створення Народного Руху, мені здається, що пан Дмитро Павличко, теж близький друг, придумав назву Рух, у нього є хист до таких речей. Прекрасне ім’я, його відразу всі підхопили. Дмитро Павличко, до речі, був однокласником з моїм вуйком Ганківським в Коломиї, який живе у Торонто, світ малий. Я брав участь в різних розмовах зі всіма братами Горинями, з паном Левком Лук’яненком про Рух.

У Львові 1989 року перед університетом відбувся один з перших великих мітингів, на якому майоріли синьо-жовті прапори. Я виступив на ньому і після того мені прийшлося зникнути на два дні, бо треба було відео і фотографії з того мітингу передати на Захід. Ніхто не був впевнений, як воно може обернутися – під час попереднього мітингу було страшне побиття у Львові, і я вирішив, що треба ті матеріали передати на Захід. Коли все вже було залагоджено, я прийшов назад до готелю. Я зайшов до готелю і побачив обличчя жінок, котрі працювали за прийомним столом – в них такі перестрашені обличчя були. Відразу пішов до своєї кімнати. Але ще добре двері не закрилися, дзвонить телефон і кажуть, що прийшли зі мною поговорити. Я сказав, «о, мене два дні не було, якраз час, щоби скупатися». Вони кажуть «ні, ні, відразу треба поговорити», а я кажу «слухайте, то неприємно навіть з людьми зустрітися, я брудний, у нас не було запланованої зустрічі». Я не знав, що то буде, думав краще добре зараз скупатися, бо хто зна, коли той наступний раз буде. В мене тоді був гарний настрій, я в душі виспівував патріотичні пісні і було сподівання, що то піднесе настрій тим, що підслуховували в той час. Вийшов, мене взяли на так звану розмову, яка вийшла трошки довшою, ніж я сподівався, але закінчилась вона неуспішно для тих слідчих. Вони сказали, що мене мають видворити з Радянського Союзу із забороною повертатись, і зорганізували мені квиток на поїзд до Чопу.

У 1990 році був масштабний проект Дні Козацької Слави в Україні. Дмитро Павличко, який був депутатом Верховної Ради Радянського Союзу і очолював комітет по міжнародних справах, вистарався, щоб мені дали дозвіл приїхати знов, саме на Дні Козацької Слави. Для мене це було цікаво, бо то був регіон України (Дніпропетровська, Запорізька область), в котрому я до того не бував, і я хотів краще взнати країну. До того я багато чув в Західній Україні, що «навіть Київ вже змосковщився, не те що східна Україна, там уже все пропало, бо вони були під Сталіним довше, ніж ми». До певної міри щось в тому було, але загалом це уявлення було невірним, тому що там я зустрів багато людей, які були в душі українці і хотіли того самого: жити вільно, демократично, у незалежній країні. Недавно мені переслали і я поставив відео на фейсбуку, як я у промові у Запоріжжі тоді на мітингу закликав, щоб Україна була вільна. Реакція була надзвичайна, а там велика маса людей була саме з тих земель. Я починав розуміти, яким чином російська імперія себе розбудовувала – українців одних на других наставляла.

Я також також зрозумів, що СРСР може почати валитись. І потрібно було зробити так, щоби ті, хто був на передових позиціях в демократичному русі, не попали в ті самі пастки, не повірили в ті самі узагальнення, що в Україні може статися громадянська війна і т.д. Коли я повернувся до Канади, мене попросили взяти участь у конференції в Університеті Альберти, де виступали совітологи. Мене сприйняли несерйозно, коли я казав що Радянський Союз розвалиться менше ніж за рік, і що ми мусимо до того готуватися. Я зрозумів, що навіть люди в діаспорі, які дійсно того хотіли, не вірили в те. Але до того часу я вже побував на сході, в центрі, на заході України, в Криму, і розумів, що історичний момент надходить.

З того всього у нас в Канаді виринула ідея, що на тих землях треба було довести інформацію, особливо до менших містечок, про демократію, який добробут існував на Заході і що то був результат демократичної, правової системи, про ідею багатокультурності, що Україна має бути не тільки для українців, але теж і для росіян. І саме похід «Дзвін» пройшов спочатку сходом України, щоби запобігти планам Кремля розділювати українців, а у випадку здобуття незалежності влаштувати громадянську війну в Україні.

Була така група, Євген Дувалко, брати Даревичі, Мирося Єйна, Маркіян Швець, багато інших з Торонто, Монреалю, інших міст. Цей проект організувався Молодіжним комітетом Канадського Товариства Прихильників Руху. Заснувальна зустріч Товариства відбулася у Сonvocation Hall при Університеті Торонто, зорганізувалась фінансова структура, філії по всій Канаді. Влітку 1991 року зорганізувався штаб «Дзвону» у Львові – видрукували свою газетку, лого, переклали на українську канадський чартер прав людини, іншу інформацію, привезли українсько-канадські газети. Вирушили поїздом зі Львова у Луганськ, я ще пам’ятаю, прощався з паном Горинем, він казав «Борисе, куди ти їдеш?». Він мав такий досить песимістичний настрій, але в нас настрій був досить бадьорий.

Як приїздили в місто по нашому маршруту Луганською областю, виставляли столик, ставили прапори – канадський прапор людей зразу цікавив, і починали розмовляти. Був такий цікавий фактор, що в Луганську і області, коли люди розуміли, що ми з Канади і не розмовляємо російською, з нами розмовляли по-українськи. А в самому Луганську зустріли дуже цікавого чоловіка, напівпрофесійного збирача історичних речей з козацької доби. Він мені подарував різного розміру козацькі кулі, підошву з козацького чобота. Він знав козацькі думи, про які ми навіть не чули. Ми також багато навчились під час походу.

З Луганська ми вирушили потягами на північ – Мілове, Сватове. Пам’ятаю, виставили столик в маленькому містечку на кордоні з Росією, і люди підходять і розмовляють по-українськи! Люди там мали мало інформації, але якось легко сприймали все, що ми їм казали.

Часто з’являлись якісь старші жінки, що починали кричати, «чого ви не працюєте». Якось я одну взяв за руку і кажу «Бабцю, не нервуйтеся. Які у вас справцьовані руки, вони мені нагадують руки моєї бабці». І вона зупинилась, і ті жінки також. Я кажу «Чи ви б не хотіли, щоби у вас були такі руки без шрамів, як у мене? Чи ви б не хотіли, щоб ваша онучка колись мала такі руки?». І вона мало не розплакалась. Я сказав «То є можливо. Ми тільки хочемо для вас добра. Ми такі самі українці, тільки наші батьки, діди опинились на Заході, а ви ні».

Досить часто міліція брала мене на «розмови» – так сталося з десяток разів, в різних містечках. Вони навіть часом входили в дебати, хотіли нам довести, що комуністична система є краща, ніж капіталістична. Але мене менше цікавив капіталізм, ніж концепція демократії і прав людей. Пам’ятаю в одному містечку велику площу і я сиджу в адміністрації з першим секретарем і дивлюсь – приїхала пожежна машина і наставила шланга на наш маленький столик з прапорами і на наших учасників з Канади. У той момент ми розмовляємо з головою адміністрації, а в нього на столі великий проект – він хотів збудувати монумент Леніна. Я сказав, «А чи не краще ті гроші вкласти в якусь соціальну програму для ваших людей?. Тут система скоро зміниться і чи не краще було би, щоб ваше ім’я було асоційоване з тим, а не з великим монументом Леніну?».

Одного разу десь у Луганській області ми роздавали матеріали на виході з шахти і нам хотіли приписати вину за те, що кілька тижнів до того в тій шахті був якийсь вогонь. Тоді сталася одна з найбільш неприємних так званих розмов, де голова профспілки – чоловік як гора великий – пінився, як скажений, і в один момент підняв крісло над моєю головою і розбив його об стінку позаду мене. То були спроби мене залякати, не вдалось, і мене відпустили.

А одного разу якийсь чоловік з міліції сильно наполягав, що я мушу прийти до нього додому на вечерю і в мене було таке непевне відчуття. Але я з собою взяв ще людей і бачив по обличчю його жінки, як вона себе непевно відчувала, було таке відчуття, що намір був якийсь поганий. Був такий момент, коли я відійшов, а він підійшов і признався, що він не з міліції, а з КДБ. Я йому сказав, що тут все буде змінюватись і що прийде день, ви, напевне, захочете бути на правильній стороні.

Іншого разу ми їхали автобусом десь у Луганській області і нас міліція зупинила в полі – казали, що не можна рухатись, тому що в тій зоні корови хворіють на ящур. Я кажу, «Чи то виглядає, що ми є корови і можемо заразитись?» Тоді я сказав, щоб усі взяли свої наплечники і стали в лінію, як у Пласті, і йдем пішки. Міліція не знала, що робити, і опісля 100 метрів маршу відпустила автобус.

Були інші цікаві нюанси. В багатьох випадках, коли мене відокремлювали від групи, розмови йшли про Криворізько-Донецьку автономну республіку, Новоросійську автономну республіку, Закарпатську автономну республіку, навіть кілька разів їх мапи показували. Це означало, що не тільки я, але і по той бік відчували, що система завалиться. В КДБ і в Кремлі теж готувались. Бо звідки йшли ідеї тих республік? В народі про те ніхто не знав. Якщо мапи показували, значить проект готувався ще тоді.

Я тоді зрозумів, що ці питання напевне будуть вирішуватись референдумом, отже до нього треба готуватися, інформувати народ у східних областях. Бо найгірше було би, якби більшість України проголосувала за незалежність, а деякі регіони – проти. Отже в мене тоді виникла ідея проекту друкарень і ми записували контакти зацікавлених людей в тих містечках. Я до того за свої кошти вже перевозив ксерокси, а Товариство прихильників Руху пересилало їх через Москву, бо тоді це було легше, ніж висилати напряму в Україну (недавно випадково в мене була телефонна розмова з чоловіком, що тоді продав мені кілька таких машин). Але потім народилася ідея мати в Україні справжні друкарні. Я попросив батька, котрий пильнував пекарню поки я був в Україні, щоб він зконтактувався з Йосипом Терлецьким, котрий мав свою друкарську фірму, щоб той розшукав в Канаді відповідні друкарські машини.

Але все закінчилось, усі групи з’їхались до Запоріжжя. (НШ: Тоді в Запоріжжі відбулося фінальне зібрання походу «Дзвін» і фестиваль Червона Рута, на якому В’ячеслав Чорновіл сказав, що Народний Рух буде вимагати повноцінної незалежності України, а не просто автономії в складі нового Союзу. На наступний день в СРСР відбувся путч ГКЧП)

Під час путчу я вже був у Львові і пам’ятаю, як у демократичній міськраді палили документи, бо боялися, що вертаються старі часи. Мені також давали різні документи, для переправки на Захід. Знову з’явились ті чорні авта, що раніше слідкували за нами. Ми з паном Горинем-молодшим ходили по Львові і за нами відверто слідкували. Пам’ятаю розмови з незалежними профспілками, які планували в якості саботажу висадити в повітря газові лінії на Європу.

Після цього я вдруге виїздив з України через Чоп. На кордоні було багато людей, які хотіли виїхати. Я поїхав в Будапешт і через факс у готелі (факс тоді був модерною технологією) відсилав матеріали на Захід. А через кілька днів путч провалився. Тоді я повернувся назад в Канаду і почав реалізовувати проект підпільних друкарень – проект Актив Волі.