Історії з Військового Шпиталю

Марічка Кудрявцева – популярна в Україні молода співачка гурту Куку Шанель, який музикує у стилі міського романсу. Як багато українських музикантів у цей воєнний період, Марічка їздить у зону військових дій, співає для українських вояків, а також займається збором допомоги для війська. Наводимо її матеріал про один з військових шпиталів у Києві, який вона надала Новому Шляху минулого тижня.
Про існування Центрального клінічного шпиталю Державної Прикордонної Служби України не здогадуються навіть деякі корінні кияни. Знаходиться він в досить віддаленому районі Києва – Китаєвому. Це місце має дуже глибоке історичне коріння і водночас є дуже мальовничим. Поруч – старовинні печери та монастир, древній Голосіївський ліс, каскад ставків.
За останні два місяці ситуація в шпиталі кардинально змінилася у зв’язку з війною на Донбасі. Протягом цього часу і без того кваліфіковані лікарі цього закладу набули важкий, але неоціненний досвід. Раніше їм не доводилось мати справу з тяжкими пораненнями та специфічними травмами, отриманими в результаті бойових дій.
Аби з різних боків дізнатися, чим живе госпіталь, які має проблеми та здобутки, найкраще – потрапити туди в ролі волонтера. Тоді для тебе відкриваються всі двері, навіть двері реанімаційного відділення.
Перший мій візит до шпиталю був майже випадковим. Я супроводжувала свою знайому режисерку, яка хотіла показати свій новий фільм про кобзарів для хлопців, які знаходяться на лікуванні, аби підтримати їхній бойовий дух та національну свідомість. Я, як співачка, хотіла також запропонувати виступити з благодійним концертом свого музичного гурту.
Коли ми приїхали, ніхто з керівництва не відповідав на дзвінки, хоча нас точно мали чекати. Пізніше ми з’ясували, що саме в цей час до шпиталю привезли тяжко поранених прикордонників з фронту. Звичайно, всім було не до мистецтва, бо треба було рятувати життя молодих хлопців. Все-таки з нами погодився зустрітися координатор адміністрації, майор на ім’я Ярослав. Надзвичайно привітний чоловік. Одразу було видно, що кожна людина в шпиталі йому рідна, як брат, а кожним хворим він переймається, як найдорожчою людиною в світі. Серце в нього добре та людяне. І дійсно, поспілкувавшись потім з хлопцями, які там лікуються, я дізналася, наскільки вони поважають майора і вважають його за людину “з великої літери”.
Зрозумівши, що розмови про творчі зустрічі на той час були недоречними, я поцікавилася, чим можу допомогти госпіталю. Яким же було моє здивування, коли я почула, що в госпіталі все є! І це – переважно за рахунок волонтерів, простих людських пожертв. Хтось допомагає медикаментами, хтось – продуктами, хтось привозить фрукти або воду. Дехто купує власним коштом військову форму для тих, хто виписується. Адже форма, в якій привозять поранених хлопців до шпиталю, вже зовсім непридатна для служби. З Італії хлопцям привозять посилки з білизною, засобами для гігієни та одягом. В них вкладені листи та душевні дитячі малюнки з побажаннями скорішого одужання. Отак шпіталь і живе.
Єдине в чому є дійсно велика потреба – це звичайне, просте людське спілкування. Хлопцям вистачає психологів, турботи лікарів та медичного персоналу, але їм бракує, аби хтось просто прийшов і поговорив з ними по-людськи, душевно, про життя, поцікавився їхніми думками та мріями. І от я вирішила побути таким душевним рятівником, отримала на це дозвіл від майора та лікарів, і пішла у відділення хірургії та травматології спілкуватися з пораненими.
Історії, які розповіли мені хлопці, були жахливими. Деякі вже понад місяць знаходяться на лікуванні. Показово, що після виписки, більшість з них відправляють ще на додаткову реабілітацію до санаторію в курортні зони Києва для лікування душевних ран, а лікувати є що. Ці молоді хлопці вперше потрапили на війну, деякі зовсім неочікувано, бо на їхніх прикордонних пунктах було все спокійно, і не відбувалося ніяких бойових дій. Деякі морально були готові гідно зустріти ворога, але не можна бути готовим до поранень, до загибелі своїх бойових друзів. Є хлопці, яким було пробито кулями живіт, декому ушкоджено кінцівки, але найстрашніші поранення від уламків мін.
Одному хлопцеві майже зовсім роздробило ногу. Він був найтяжчим хворим в шпиталі, але завдяки серйозній фінансовій допомозі людей з Канади, Америки та України цей боєць тепер одужує. Пройшовши цілий ряд складних операцій, він має всі шанси швидко стати на ноги та жити повноцінним життям. І все це завдяки добрим, сердечним українцям зі всього світу, які небайдужі до своїх братів по крові.
Саме завдяки волонтерам зараз у шпиталі з’являються медичні апарати нового покоління, які дозволяють швидко загоювати найскладніші рани та прискорюють одужання в десятки разів. Лікарі кажуть, що якби не війна, то вони, можливо, не мали би справу з такими апаратами.
Нещодавно довідалася в госпіталі про унікальний випадок. Про цього прикордонника з Донбасу писали газети та показували репортажі. Унікальність його історії полягає в тому, що уламок від міни потрапив цьому хлопцеві у самісіньке серце, але якимось чудом пройшов крізь м’які тканини, зачепивши край легень, не ушкодивши важливих функцій серця. Міжнародний консиліум лікарів назвав випадок неординарним. Операцію з видалення 14-міліметрового уламку визнано дуже складною та небезпечною для життя і здоров’я бійця. Через це йому зашили внтурішні та зовнішні рани і через три тижні відпустили додому, з уламком в серці. Так він далі і житиме – з металевим нагадуванням в серці про війну.
Більшість пацієнтів шпиталю тепер вже не повернуться до лав української армії, але завдяки професійності лікарів та допомозі волонтерів, ці бійці житимуть. І це є щасливим подарунком долі, головним здобутком та великою перемогою. Мужність та відвага лікарів шпиталю, які працюють майже цілодобово, заслуговує на велику шану. А героїзм молодих бійців, більшості з яких ще не виповнилося і 30 років, вже оцінено державою. Хлопців нагороджено орденом «За мужність», який представник Президента України їм вручав прямо в госпіталі.
Звичайно, час для повноцінних радощів ще не настав. Війна на Сході триває, і ми, українці всього світу, маємо триматися разом, аби підтримувати одне одного в складні часи.
Слава Україні!

Марічка Kудрявцева
Kиїв

SHARE