Олександр Харченко, Торонто
“Із забуття – в безсмертя” – під такою назвою в Торонто 29 березня 2015 р. у залі УНО Організація Українок Канади, відділ Торонто-Захід та Рідна Школа УНО Торонто-Захід провели літературно-музичну програму на вшанування пам`яти Василя Стуса.
Програму вели заступник директора Рідної Школи Світлана Гетьман та випускник школи, студент Торонтського університету Юрій Дунець. Відкрила програму Голова ОУК Торонто-Захід Тетяна Прокопів: “Василь Стус – один із найбільших українських поетів 20-го століття, поет трагічної долі, став символом незламності духа, національної гідності і патріотичного обов`язку. Коли всі мовчали в 1960-ті, один із небагатьох сміливців, Стус, розімкнув свої гнівні уста, і підніс свій гнівний голос за права людини, за права свого народу: “Голови гнути я не збирався, бодай би там що б не було. За мною стоїть Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу вставати до загину”.
Після офіційного відкриття Ю. Дунець прочитав вірш “Згадаймо всіх, хто вмер за Україну”, далі Світлана Гетьман додала декілька штрихів до біографії поета: “Василь Стус жив і загинув, аби український народ мав те, що Богом дано кожному народові – Свободу, Незалежність, Право на рідну мову, історичну пам’ять, самобутню культуру…Великий Поет, який піднявся над часом. Василь Стус – людина рідкісної моральної обдарованості. Він якось по-особливому любив слово, відчував його смак. Кохався в поезії. Душа його була відкрита небагатьом. Він ішов власним, особливим шляхом. У цьому його сила.
Літературні критики в Україні і поза Україною визнають, що Стус був найбільш масштабною постаттю в українській поезії другої половини, а може й цілого, ХХ століття. За життя про це практично ніхто не казав уголос. По-перше, боялися – передусім, ті, хто знав справжню ціну Стусовому слову, – колеги по цеху, українські письменники та літературознавці, професійні мовчальники 70-тих. По-друге, сучасники практично не мали можливості читати його твори – остання прижиттєва публікація його поезій в Радянському Союзі була у журналі “Донбас” на початку 1966 р. Наступна – через понад тридцять років (1989) – у газеті “Молодь України”. Але ті люди, яких доля пов'язала зі Стусом, не могли не визнавати величі цієї постаті.”
Юрій Дунець продовжив розповіддю про ранні роки поета, а потім представив Оксану Коломоєць, заступника Голови ОУК Торонто-Захід, вчительку Монтесорі Рідної школи, яка сказала: “А коли б ця доля була прихильною до нього, а час – сприятливішим, яким блискучим науковцем він би став! Щедро обдарований, чесний і наполегливий, він міг би стати не лише великим поетом, а й глибоким літературознавцем, але його виключили з аспірантури. Стус зробив інший вибір, де громадські справи поставив вище наукових і особистих. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю, не згинаючись і не обминаючи перешкод…”
Продовжує С. Гетьман: “Породивши його на Різдво Христове 1938-го року, в найлютішу годину нівечення нас як народу, мати Їлина не одчаялася записати його цим великим днем, і дала йому ім’я Василь, що грецькою мовою означає “володар”. Народився на Вінниччині, дитинство пройшло на Донбасі і припало на роки війни. Коли вона закінчилася, хлопцеві було сім років. І хоч писати Василь почав рано, у перших віршах за межі дитячих вражень, юнацького кохання не виходив. Роки юності – роки надій і пошуків себе, мрій про щасливе майбутнє.”
Учениця 9 кл. Рідної школи УНО Торонто-Захід, Христинка Пакіш декламує твір “Не одлюби свою тривогу ранню”. Юрій Дунець: “Після закінчення історико-філологічного факультету Донецького педінституту вчителював, служив в армії. На початку 60-х у “Літературній газеті” з’явилася перша добірка віршів. У 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка у Києві. Працював над дисертацією. Перекладав Гете й Лорку, писав критичні статті. За протест проти хвилі арештів українських “шестидесятників” його відрахували з аспірантури. Опісля майже двадцять років в неволі, без надії будь-коли повернутися в Україну…”
С. Гетьман: “Життя поета, боротьба, думки, почуття і помисли, кожен образ і кожен вірш не те що пов’язаний з Україною, її долею, минулим, сучасним і майбутнім, а сповнений нею. “…Розумієш, я просто інакше вже не можу! І жити спокійно не можу і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, заарештують. Знаю свою долю, але почуваю, що мушу її прожити саме ось так!” Ці слова В. Стуса навів ровесник і друг поета, письменник Юрій Покальчук.
Переживання під враженням від трагічної смерті Алли Горської (української художниці і діячки правозахисного руху 60-х років) ведуть поета до узагальнення про незмірні і водночас безсмертні втрати. На могилі Алли Горської у сімдесятих роках спорудили пам’ятник. Три просмолені дерев’яні колони, між ними — чаша. Туди, наче на вівтар, на вшанування пам’яті художниці люди кладуть калину. Криваво-червоні грона кидали і на труну сьомого грудня 1970 року, в день похорону. Василь Стус тоді всю панахиду простояв на колінах, а потім зачитав рядки свого вірша.
Світлана Романчук – вчителька Рідної школи і членка ОУК, яка майстерно підготувала декораціїї для цього вечора, прочитала поезію “Ярій, душе…” Юрій Дунець: “Для Василя Стуса вищою моральною нормою було, за точним його висловом, “прямостояння”. Він був чесним із собою до кінця і зовсім не здатним до будь-яких компромісів. Це й визначило його трагічну долю. Всі віхи Василевого життя були записані на небі, він не міг щось змінити, бо належав тільки Україні і Богові. Образ болю у поезії Стуса домінуючий, як і в його долі. Болю за себе, за своє покоління, за скривджену Україну.”
Оксана Левицька, Голова Методичного Комітету рідного шкільництва Дирекції УНО Канади, вчителька Рідної школи, прочитала вірш “Сто років як сконала Січ”. Світлана Гетьман: “Хто знає, який більший з його подвигів: вірші, життя чи смерть? Якби не передчуття, “що ми канемо у вічність молодими”, то не було б такого життя, і не такі були б його вірші.” Юрій Дунець: “Василь Стус творив легенду свого життя не для слави, а в силу своєї натури. В трагічну добу нашої історії він мусив трагічно загинути, впасти смертю лицаря честі на самому дні тюремної системи.”
С. Гетьман: “У 1972 році разом з іншими інакодумцями Василя Стуса заарештували і засудили на п’ять років примусових робіт і три роки заслання, яке він відбував у Мордовії й на Колимі. У судовому вироку відзначено, що Василь Стус свою провину не визнав і пояснив, що написані ним вірші та літературні дослідження не містять в собі антирадянських тверджень, а відображають дійсність.”
Поезію “За роком рік росте моя тюрма” прочитала Людмила Погорєлова, Директор Музею Шевченка у Торонто і секретар Рідної школи. Світлана Гетьман: “Поет жив Україною, марив і снив нею на чужині. Ця всепоглинаюча любов була смислом його життя і проходила через усі поетичні збірки. Чи поет писав про дружину і сина, про себе і свою самоту та німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, життя чи смерть – завжди і скрізь названа або не названа стоїть Батьківщина.”
Христина Мідак, учениця 11 кл, випускниця і гордість Рідної школи декламувала поезію “О земле втрачена, явися”. Юрій Дунець: “Щодо інтимної лірики Василя Стуса, то вона здебільшого писана в роки неволі. Спогади про найдорожчих людей – дружину, сина, матір, чи звернення до них, окремі найдорожчі епізоди, які пам’ять береже в найглибших закутках душі, немов бачаться через призму похмурої неволі. Але і серед страждань і смертей, серед знущань, у неволі зберіг він, як вогник свічки в бурю, тепло і ніжність почуттів.
Наснилося, з розлуки наверзлося,
з морозу склякло, з туги – аж лящить.
Над Прип’яттю світання зайнялося – і син біжить, як горлом кров біжить…
С. Гетьман: “Минуло кілька років. Василь у Мордовії. 1975 рік. Стан його здоров’я катастрофічний, мучать часті шлункові кровотечі. Начальник сан частини відмовляється взяти навіть ліки для “екстреміста”. Однієї глухої ночі Василя знаходять у калюжі крові на підлозі барака, поет проводить без свідомості декілька годин, втрачає багато крові, і тільки дякуючи протестам, які погрожували перерости у бунт, адміністрація концтабору вживає заходів для порятунку Стуса. Але яких! Ув’язненого у важкому стані привозять в Київ, викликають його дружину і пропонують йому підписати покаянне визнання. Через декілька днів, так і не дійшовши згоди, влада відвозить Стуса в Ленінградську область, де один з хірургів буквально витягує його з того світу. Йому видалили дві третіх шлунку та прооперували нирку. І поет знову повертається на зону.
В чому черпав сили нескорений поет, що дало йому змогу вистояти у нерівній боротьбі зі злом, не скоритися неправді, не зректися своїх ідеалів, адже поет ясно бачив безнадійність свого становища й свідомо сприймав його як неминучість, заповідану долею?..”
Христинка Пакіш прочитала вірш “Терпи, терпи – терпець тебе шліфує”. Юрій Дунець: “1979 року Василь Стус повертається до Києва, але перепочинок триває недовго. Через 8 місяців його заарештовують і засуджують на 15 років. Василь Стус говорив: “Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б вірші не писав, а – робив би коло землі”.
Сховатися од долі – не судилось.
ударив грім – і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти – все, що снилось
як смерте існування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
а чи підуть крізь сто твоїх смертей
тобі услід? А чи твою подобу
збагнуть – бодай в кінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
На цих всебідах? О, коли б знаття…
С. Гетьман: “Завершену в тюрмах і таборах свою передостанню збірку поезій Василь Стус назвав “Палімпсести”. Палімпсест з грецької – пергамент, з якого стерто первинний текст. Першотекст кров’ю проступає з розірваного серця Поета на сірих сторінках брежнєвсько-сусловської історії, сповідає грішних, випрямляє схилених, вимучує каяттям заблукалих, навчає і підтримує. Єдина провина людини, яку ламають на наших очах – це те, що вона Поет. Бо тільки той, хто пише як живе, залишається справжнім поетом. Це непреложний закон мистецтва. І тільки той, хто має людську, чоловічу й національну гідність, є справжньою людиною. А якщо він народився Поетом, то він про це говорить вголос. У цьому і є велич Стуса. І в цьому його трагедія. Бо гідність є чеснота, плекати яку – розкіш у всі віки.”
Богдана Овчиннікова, вчителька Рідної школи, продекламувала поезію “Як тихо на землі, як тихо”. Юрій Дунець: “Уже Горбачов почав перебудову, але вона не торкнулася концтабірного режиму. Карцер, холод, серцеві напади, відсутність допомоги. На вимоги Василя: “Дайте валідол, серце болить” – наглядач: “Ничего, обойдешься”. У такій атмосфері йшов до свого кінця Стус.
У поезії-заповіті “Як добре те, що смерті не боюсь я…” Стус точно передбачає свою долю: незламність перед мучителями, концтабір, загибель у неволі на далекій чужині й славне повернення на Батьківщину по смерті. С. Гетьмаг. “Сувора простота проступає крізь ці мужні рядки… Зійшли з душі поета сумніви, давні образи, досади, ясним і чистим зором дивиться він в обличчя часу й простору. І на далекій відстані, за тисячі кілометрів, за снігами й судами, за зрадами й тюрмами, за годинами й десятиліттями проступають риси тих, заради кого він діяв і творив”, – каже Ю. Солод. Ця поезія безпосередньо перегукується з віршем “Як умру, то поховайте…” Т. Шевченка.”
Наталя Фляк, вчителька Монтесорі у Рідній школі і секретар ОУК, прочитала про життєве кредо Василя Стуса, для якого смерть – це вища духовна форма існування людини, яка дорівнює вічності. Ю. Дунець: “Кінець… Ніхто не знає, як це сталося. Чи то серце, чи то грюкіт спальної дошки, що падає?.. Стогін Василя… Стус помер у концтаборі в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року у холодному карцері 36-ї зони на Уралі. Про смерть Стуса почув увесь світ. Його немає. Але він живе своїми творами, своєю жертовною стійкістю.”
С. Гетьман: “З повідомлення від Закордонного Представництва Української Гельсінкської Групи: “4 вересня 1985 р. в лиховісному 36-ому концтаборі на Уралі в 47 років помер Василь Стус, видатний поет сучасної України. Це трагічний день для української культури, для нашого народу. Трагічний тим більше, що Стус помер не природною смертю, а внаслідок повільного, садистичного вбивства, розтягненого на довгі роки витончених і невитончених катувань”.
Долю Стуса як політв’язня було вирішено… Бо він єдиний зумів передати з Кучинської в’язниці свої записи (“З таборового зошита”), бо його творчість висунули на здобуття Нобелівської премії 1985 року, а її присуджують тільки живим. І він би мав її – 24 жовтня, якби тільки Василь протримався б в концтаборі ще 50 дiб… Але Москві не хотілося ані мати нобелівського лауреата в камері, ані випускати поета на волю. Та й хіба могла Москва дозволити отримати Нобеля людині, яка присвячує вірша заарештованому Івану Світличному:
Коли тебе, коханий, покарають, –
куди втечу від сорому й ганьби?
Тоді прости, прощай, проклятий краю,
вітчизно боягузів і убивць.
Погодьтеся, так міг писати лише Великий Поет…
Ю. Дунець: ” 17 листопада 1989 р. прах Василя Стуса з великими труднощами перевезено до Києва і віддано землі на Байковому кладовищі.
Верни до мене, пам’яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло солов’я
в гаю нічному. Пам’яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі, виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам’яте моя.
Лише 1991 року Василеві Стусу посмертно присуджено Державну премію імені Т.Г.Шевченка. 25 грудня 1997 р. Указом Президента Кучми Василя Стуса нагороджено орденом Ярослава Мудрого 5 ступеня. 26 листопада 2005 р. Указом Президента Ющенка поету було присвоєне звання Героя України. Запізнілі нагороди… Запізніле каяття.
Спів бандуристок Марії Судак і Наталі Кафлюк, які виконали пісні “Боже, не літості – лютості”, “У цьому полі синьому, як льон”, дозволив глядачам поринути в ту, далеку, Україну часів, коли ціна вільного українського слова дорівнювала життю.
Дорогі організатори і виконавці літературно-музичної програми вшанування Василя Стуса! Прийміть моє прохання – повторіть імпрезу! Василь Стус на це заслужив, а українська громада в Торонто тільки збагатиться великою дозою культури й патріотизму!
Share on Social Media
